Актуальні новини

«Шахта. Ранкове зведення»

«Шахта» – документальний роман, події якого відбуваються в червні-липні 2015 року. В центрі історії бійці Добровольчого українського корпусу – артилерійський підрозділ, який виїхав на передову в район шахти «Бутівка».

Автор пропонує разом з добровольцями ДУК ПС в кузові ЗІЛа виїхати на передову, облаштувати «хату» у Водяному, позиції в Опитному, поблизу Авдіївки та шахті «Бутівка»; побути в шкірі артилериста-добровольця в період чергового перемир’я і провести «казковий» місяць на передовій: ховатися від танкового обстрілу, укріплювати позиції, копати, приймати «пологи» в 120-го міномета, знову копати, їсти зіпсовану ковбасу, черствий хліб, сваритись і ділити один автомат на чотирьох осіб.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1523282 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1523282{
margin: 0!important;
}
}

«Ранкове зведення» – мабуть, найповніше зібрання текстів Валерія Пузіка, які були написані в період з 2015 по 2020 років.

Книга щойно з’явилась у книгарнях, пропонуємо читачам уривок з неї.

***

Арта-Кафе

Пам’ятаю, як збиралися: швидко, збуджено, з нотками тривоги та роздратування; виносили своє барахло, рюкзаки зі шмотками, і складали все біля бордюра поруч казарми. Нам дали три авто, чотири – точно! – чотири. Зносили все туди…

– Приціли в коробках.

– Насоси.

– Магазини до автоматів Калашникова – всього пару штук, автомати поки не дали.

– Ф-1 в ящиках.

– ПТУР – штурмовикам.

– Складайте в будку, – каже Паштєт, вилазячи
з кабіни вантажівки, яку підігнав під казарму. – Харчі і воду наприкінці, в останню чергу. Ми під’їдемо до столової – там видадуть на два тижні.

Паштєту на вигляд десь під тридцятку. Чорна густа борода закриває підборіддя, глибокі зморшки на лобі, трохи підняті дуги брів. У вусі кулко. Коротко стрижений. Одягнений у чорну майку та штани бундес. На ногах кросівки з літерою N.

  Презентація нової львівської музичної формації відбудеться на фестивалі BEE250VEN

Він відкриває будку, з-під лоба оглядає всіх присутніх тут:

– Пакуйте!

Метушня почалася зранку, після слів комбата Чорного: виїзд о дванадцятій нуль-нуль – на ранковому шикуванні, спец оголошення для арти та автоботів. Ми занадто довго чекали цього і ось: всього три години на збори.

– Броня, каски, окуляри…

– Розвантажувальні жилети.

– На кузов ЗІЛа.

– Міномети? Вісімдесятку і стодвадцятку, куди?

– Тоже в ЗІЛ.

– «Васильок»?

– Причепи до «ісузу». Потім.

Голоси змішувалися, утворювали асоціативну картину дійсності.

– Гранати! – крикнув Сура, він з Росії, москвич, приїхав воювати за Україну минулого року. Бойовий шлях почав з Пісків, позицій «Шкатулка» і «Джаз–Бенд», артилерія.

«Додому не хочу, – якось казав він, – якщо поїду –одразу посадять, або розстріляють, якщо дізнаються, що воював проти Росії».

«Головне, – казав, – ніде не засвітитись, аби в родини проблем не було. Мені то пофіг, дороги назад вже немає».

– Відкривайте, діставайте запали…

Спеціальним ключем, ніби консерву, Страннік відкриває цинк. Йому десь під п’ятдесят, високого зросту, двоє дітей, десь з Київщини.

– А РГД?

– В іншому ящику.

– По дві, інші нехай залишаються в ящиках, – це Степ.

Жорж взявши в руку дві Ф-1, ходить і приговорює:

– Для чого вони мені? Куди я їх буду кидати?

– Себе підірвеш. Всяке буває… – у відповідь.

Жорж смішний, він завжди волочить за собою
фотоапарат, гладить свою довгу руду бороду, поправляє окуляри.

– А сюди я приїхав, щоб стати українським Хемінгуеєм, хочу писати про війну, повоюю і напишу книжку, навіть назву придумав – «непотрібне покоління». А що? – символічно. Бач, що робиться з добровольчими корпусами? Ми нікому не потрібні. Про нас забудуть. Ми не потрібні державі. Ми нікому не потрібні, – наголошував він, сміючись. Усмішка ховалася в бороду, про неї можна лише здогадатися по тому як тонкі вуса підіймаються вгору та по звуках, характерних тільки для Жоржа, коли він давить либу.

  Відбулося весілля Хайді Клум і Тома Каулітца

– Скоро збриєш її… – підьоргував Страннік.

– Сам збриєш…

Суть в тому, що Жорж, пообіцяв: якщо виїдемо, то поголить всю цю шевелюру. З нього сміялися, мовили:

– Дай звикнутись з новим образом Жоржето, а то ще пристрелить хтось вночі.

Його справді ніхто не бачив безбородого, і це викликало своєрідний інтерес.

Дві години погрузки й нарешті довгоочікуване:

– З Богом! – від діда, Тихона.

Кивок у відповідь й слово:

– Поїхали…

Конвой у шість машин. Попереду течек комбата, чотири наших автомобілі, позаду, у хвості колони, джип штурмовиків. Три години дороги – десяток блокпостів. Солдати, що пропускали нас, підіймали, у знак вітання, вгору руки.

Дорожні знаки сигналізували:

Донецька область

Курахове

Мар’їнка

Красногорівка

В кузові ЗІЛа весело, в ньому 12 чоловік. Сидимо на ящиках з мінами, між якими міномети в розібраному вигляді, РПГ, навалені на купу бронежилети та каски. Хлопці розмахують прапорами та вигукують гасла.

– «Червоно-чорні наші прапори», – гучно приспівує рядок з пісні козак Часник, коли їхній джип переганяє наш ЗІЛ.

Назустріч рухаються автівки, сигналять нам.

Район Авдіївки з новин виглядає не дуже весело. Постійні обстріли ворожої артилерії, жертви серед мирного населення, «двохсоті» та поранені бійці різних батальйонів. Намагаєшся себе заспокоїти – усміхаєшся, а в голові прокручуєш всі можливі сценарії, які не завжди оптимістичні. Пам’ятаю, як не міг знайти місця собі, коли перед виїздом сказали, що Шуруп, хлопець з розвідки, підірвався на міні. Це було 10 червня поблизу шахти «Бутівка»: «…при виконанні бойового завдання в зоні АТО поблизу Донецька був важко поранений розвідник 5-го окремого батальйону ДУК ПС друг Шуруп. Він втратив ліву ногу, підірвавшись на ворожій міні. Шурупу 20 років. За його плечима Майдан, штурм Карлівки, Авдіївки, Савур-Могили, Красногорівки, оборона Пісків. Близько 30 днів тривала його ротація в Донецькому аеропорту».

  Фільм "Номери", над яким Сенцов працював у російській колонії, презентують на Berlinale 2020

Колона з’їздить на узбіччя.

Шум в рації змінюється словами:

– Десять хвилин…

Зупинка за вимогою.

– Хлопці, одягайте броніки і каски… – команда Чорного виконується автоматично.

Жорж вискакує з кузова ЗІЛа, на ходу дістає фотоапарат і починає фотографувати хлопців. Жваві та веселі вони позують з РПГ та «калашами», на фоні автоматичного міномету 82-го калібру – «Василька», який прикріплений до подарованого волонтерами джипа «ісузу» з номером «Бандера».

Густо посаджені дерева повзуть правим краєм грун­тової дороги, ділячи поля на чіткі квадрати гектарів.

– Довго ще?

– Ні! – каже комбат Чорний, – скоро будемо на місці.

Самітник, наш командир, роздає цигарки. По дві пачки в руки. Сині та червоні. На вибір. «Це на два дні, економте». У його руках декілька блоків.

– Саша, поможи! – до Странніка.

Поправивши бронежилет, той бере в нього половину.

– В кого курива немає, підходьте сюди, за всіма
я бігати не буду…

Взявши дві сині пачки, я засунув їх в аптечку, тільки там було місце для них. Пальці торкнулися металу запалів, згадав про них: потрібно буде вкрутити в гранати, потім… – а сам закинув в рот м’ятного цукерка.

Літо, сонце, спека.

– Вантажимося! – прозвучав голос командира.

Через борти з трьох сторін ми почали залазити
в кузов.

Страннік гупнув двічі по кабіні…

Мотор ЗІЛа завівся.

Автомобіль рушив далі.

Ми заїздили у Водяне пригинаючись, фактично втискуючись у кузов ЗІЛа, аби шлагбаум не позбивав нас, ніби хрущів з гілки пізньої весни. На червоно-білій жестянці висіли дитячі іграшки. Одна з ляльок крутилася на тонкій жилці проводу, а на обличчі застигла заводська усмішка.

Залишити відповідь