В Україні сьогодні працівники ЗМІ відзначають своє професійне свято – День журналіста. День журналіста відзначається згідно з Указом Президента від 25 травня 1994 року щорічно в цей день.
З нагоди професійного свята журналісти, автори та блогери “Дня” діляться з читачами думками про бачення ролі медіа.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
–…Є дуже важливий текст Дж. Мейса – «Повість про двох журналістів, Гарета Джонса і Волтера Дюранті» Ті, хто його читав, а може й вивчав, як наприклад, на факультетах журналістики Острога, Запоріжжя… краще підготований до осмислення подій в нашій журналістиці. Та й в світовій. Там про все , що ми переживаємо сьогодні – про «гібридність» , вибір позиції і пристосуванство, цинізм і сервільність , політику «зливних бачків» і сайт «Миротворець»… Ще не так очевидно , але відбувається процес кристалізації світоглядних платформ у нашій журналістиці. Це перший серйозний позитив за останні роки, який я можу відзначити… Зі святом всіх журналістів, які безкомпромісно стоять за правду і розширюють «територію Розум»! І найперше , самовідданих журналістів світлого «Дня»!..
Олександр ПРИЛИПКО, блогер «Дня», Одеса:
– Всіх зі святом – тих, хто пише по велінню душі за невеликі гроші! Журналістика, яка була долею вузької групи ідеологічних бійців, підготовлених однією партією, перетворилася в широкий рух мас, вигодуваних різними партіями. Ура! Ура і блогерам, які хоч «інститутів не закінчували», де кується ремесло, але теж пішли по вузькій доріжці видачі своєї думки за основоположне, за рахунок старанності і талантів. Так що професійна сфера, іменована в деяких країнах (другою, четвертою, п’ятою) владою займає у нас дуже багатьох людей. А тих, кого вона не займає, перша, вона ж первородна і незаймана, як за часів Платона. Чи не читає, але лояльно відноситься до текстів. Ми пишемо все, що завгодно – вони роблять все, що завгодно. Такий у нас громадський консенсус. Журналістика – незалежна професія, від якої мало, що залежить. Сподіваюся, поки. Тому і пишу. Всім емоційним руйнівникам підвалин і клавіатур, бажаю не сидіти на місці більше шести годин і берегти свій хребет, тому, що суспільний лад можна замінити, а columna vertebralis ще нікому не вдавалося».
Ольга ХАРЧЕНКО, редактор відділу кореспондентської мережі:
– День журналістики мають відзначати саме Журналісти. Не «підставки під мікрофон», переписувачі прес-релізів чи «експерти» з усіх тем, а саме ті, кого не покидає бажання докопатися до суті і донести її всім. А відтак – давати суспільству поживу для роздумів про сутнісне і можливість сформувати власну думку на основі якісної інформації. Таких людей – не більшість. Бо це – довга і точно терниста, а часто і небезпечна дорога, яку не кожному до снаги пройти.
Тому для мене День журналістики – швидше не свято, а нагадування про відповідальність. Відповідальність за слова, у яких – факти, оцінки, емоції, гіпотези чи впевненість. Це привід підбити «проміжні» підсумки і поставити нову планку. І привід подякувати колегам, які показують приклад, – вчителям у «Дні» та авторам газети в регіонах, чиї статті – точно не «одноденки». Дякую вам!
Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, редактор відділу економіки газети «День»:
– Чому я стала журналістом? Бо, будучи юною дівчинкою, повірила, що люди цієї професії володіють чи не найкращим арсеналом інструментів, щоб змінювати світ на краще… І вірю в це досі. Хоч дедалі частіше чую від людей, з якими знайомлюсь: не читаю газет, не дивлюсь телевізор, не купую журналів – все одно «брешуть». А потім, коли дізнаються, що я – журналіст, ніяковіють і «реабілітуються» ще більш вбивчим запитанням: «Ну і що міняється після вашої «правди»?
За 25 років в нас навчилися «боротися» з правдолюбами «клавіатури і диктофона» «ненасильницьким» методом: через «своїх» же дискредитували професію загалом. Не потрібно тиснути, погрожувати, переслідувати, готувати «темники» – достатньо «розчинити» якісних журналістів в терабайтах матеріалів вирощених і прикормлених «пропагандистів». Оце «псевдомедійне» середовище в Україні агресивне, злоякісне і … дуже популярне сьогодні. Воно шаленими темпами витісняє із збіднілого українського ринку якісні ЗМІ.
Якби сьогодні був магічний день, то я б побажала, щоб в української журналістики зрештою з’явився «хребет», і вона скоро змогла повернути собі добре ім’я.
А українському споживачу інформації я б «подарувала» якісний «фільтр». Не засмічуйте свою голову мотлохом! Дякую, що читаєте «День» і мене!
Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Історія та «Я»:
– Професійне свято українських журналістів — річ, поза сумнівом, близька нам, «майстрам пера» «Дня», подія довгоочікувана, заслужена і приємна. В принципі це, звичайно, показник того, що суспільство належним чином оцінює й вшановує нашу непросту працю. Отже, відзначати б та не перейматись жодними сумнівами та негативними емоціями! Але ж, але ж… Якби все було б так просто…
Запитаймо себе: а хіба це свято водночас не мусить бути й поштовхом до чесної, відвертої розмови, без самовиправдань, що їх дехто з нас ще любить (визнаємо це, поклавши руку на серце). Журналісти — це «четверта влада»; так має бути в теорії. Наша професія гостро, життєво потрібна людям — як очі (бо інакше — духовна та інтелектуальна сліпота), як м’язи (бо інакше — параліч волі й нульовий рівень бажання вести бодай якусь боротьбу за цінності і за майбутнє), як мозок (бо інакше суспільству неминуче загрожує світоглядна неадекватність, що може перейти в стадію шизофренії — адже будемо плутати справжні авторитети зі штучно роздутими, взагалі справжнє з міражно-фальшивим. Потрібні фільтри!). Але звідси, на превеликий жаль, ми ще геть не можемо зробити висновок, що журналісти відповідають складності й висоті своєї місії, тих завдань, що вони мусять розв’язувати. Якщо не відверта брехня, то, принаймні, напівправда (яка часом навіть гірша); жорстка прив’язка ЗМІ до того чи іншого бізнес-олігархічного клану; убозтво мислення, ницість або крайня примітивність образної подачі матеріалів на екрані й на шпальтах газет; безмежна закоханість у себе, «єдиних та неповторних»; невігластво — а на додачу невміння та небажання бодай чомусь вчитися; принизлива залежність від спонсорів, яка вже сприймається як норма; порожні, бездумні, тисячу разів повторені, до того ж фальшиві, хибні кліше, на кшталт «правил гри» (якої гри? У нас вже геть зникли з мови слова «принципи», «закони»?); засміченість мови американізмами там, де в цьому немає потреби (у Франції дотримуються жорстких лімітів на запозичення з англійської!)… Це перелік є далеко не повним…
А втім, колеги, ми справді чудові, блискучі й кращі. Це так. Ось тільки частіше б бачити перед собою очі Джеймса Мейса, Бориса Дерев’янка, Ігоря Александрова та Георгія Гонгадзе…
Іван АНТИПЕНКО, журналіст «Дня», Херсон:
Сьогодні привітань більше, ніж журналістів. Скажу багатьом знайомим із Херсона, за що можете мене забанити. Серед вас купа бездарів-заробітчан. Святкувати нема чого. Побухайте за копійки, взяті за джинсу у клоунів, які вважають себе політиками. І потіште самолюбство черговим безтолковим текстом на своєму сайті.Партія розуму як завжди в опозиції до жадібної, а тому бідної більшості. Ми не звикли помічати важливе і часто робимо дурних людей відомими, а потім вони вирішують за нас. А потім ми мовчимо. Читайте більше книжок, будь яких, окрім російських. Може хоч речення правильно складатимуться.
