Актуальні новини

Світ у вулкані

У «Видавництві Старого Лева» вийшла друком книга Ольги Максимчук «Світ у вулкані». Марко і Сонька Бруми – звичайні третьокласники, які навіть не підозрюють, що незабаром у їхньому житті з’явиться великий білий птах. На його крилах вони помандрують у ней­мовірну пригоду. Близнюків чекає жерло прадавнього вулкана, загадкова країна Кремантура, зустріч з моторошними Сірими і великі таємниці минулого.

Це історія про великий двобій зі страшною Яммою –місцем, яке хоче знищити цей світ. Хто з персонажів виявиться зрадником? Хто загине? Хто виживе? Три різні пригоди сплітаються в одну-єдину історію боротьби Добра і Зла тривалістю в тисячоліття. І до останньої сторінки не відомо, хто переможе.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1519207 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1519207{ margin: 0!important; } }

«Срібний і червоний» – перша книга із дилогії «Світ у вулкані». Фентезі авторки-дебютантки написана для дітей старшого віку, але може бути цікавою для дорослих. Пропонуємо читачам уривок з нової книги.

//
Ольга Максимчук

***

Колись давно світ був зовсім інакший, ніж зараз. Про це вже не пам’ятає ніхто з людей. Про це не написано в жодній книжці. Про це навіть не вчать у школах.

Те, про що я розповім, було занадто давно.

За тієї пори, коли люди ще вміли літати. Усі з народження були наділені вмінням використовувати свої руки як крила. Це була звичайнісінька річ. Така ж звичайна, як і дракони. Не такі, як ми тут – а великі, здоровезні, справжні летючі змії. Так само, як люди вміли літати, – так дракони вміли розмовляти. Люди й дракони жили не лише мирно, а й дружньо. Тоді всі жили дружньо. Бо на світі ще не було Сірих.

На цім слові дракон різко видихнув і плавно повів мову далі:

Кожен дракон мав побратима – людину, що дбала про нього, чоловіка чи жінку, хлопця чи дівчину. Вони обирали одне одного за биттям своїх сердець. Нічого особливого в цьому не було: просто в кожного дракона серце билося точнісінько так само, як і в його побратима. Такий був закон.

Люди з драконами творили простий і досконалий світ. Вони разом обробляли землю, садили городину і збирали врожай. Засаджували навколишні землі садами і виноградниками, варили грушеве варення, збирали мед і пекли хліб.

А увечері відбувалися турніри. Дракони змагалися, хто здійме сильніший вітер: вони збурювали повітря, махаючи якомога швидше крильми, а їхні побратими літали поруч, голосно підбадьорюючи своїх драконів.

Життя було веселе і зрозуміле. Щоденні обов’язки чергувалися з розвагами. Угіддя країни ставали дедалі квітучішими і радіснішими. Людей і драконів щороку більшало. Життя, сповнене сміху, було досконале у своїй простоті. То був чудовий світ, – Світ Радості.

Ах, мало не забув! Усі в тому світі – і люди, і дракони – були зеленоокі. Точнісінько, як ми тут, у Кремантурі. Та й ви, до речі, теж…

***

Сонька швидко глипнула ліворуч. А-а-ах… На неї теж дивилося щонайменше зо п’ять пар таких самих ошелешених від здивування зелених очей. Праворуч – так само. Навіть іще більше. Перед нею бурунилося величезне море зелених очей – великих, менших, темніших і світліших. І дракон, який оце говорив… о, так! Він також був зеленоокий. Дівчинка згадала кругле око Білого Ворона і аж гикнула від хвилювання.

Ну так. Звісно. Воно теж було зелене.

«Невже все це правда?» – думала вона. Невже це їй не сниться? Оцей зелений світ? Оці зеленоокі хлопці та дівчата? Сонька нервово смикнула плечем. Знайти якесь розумне пояснення тому, що зараз відбувається, їй поки не вдавалося.

***

Та одного дня, – продовжував розповідати дракон, – раптом захворів найбільший золотий Дракон-Сонце. Ніхто не був готовий до цього. Того ранку він прокинувся без усмішки, без радості й без сил. Його очі потьмяніли, і він не зміг злетіти в небо. Це було дуже дивно, і спершу ніхто не міг зрозуміти, що коїться.

Досі такого не бувало…

Того дня всі переймалися своїми буденними обов’язками. У Світі Радості якраз збирали врожай груш – складали плоди в кошики і перевозили на драконах у глибокі комори.

І лише побратим Дракона-Сонця, маленький хлопчик із золотим чубчиком, просидів біля нього весь день. Він теж не розумів, що коїться, й тільки гладив свого дракона, повторюючи, як заклинання, одні й ті самі слова: «Усе буде добре. Усе буде добре…» Дракон мовчав і якось дивно дивився на хлопця, а очі його ставали чимраз сумніші. Коли ж зайшло сонце, він мовчки стулив повіки і перестав дихати. Сльоза викотилася з його зеленого ока і впала на траву. Тієї ж миті вся трава довкола пожовкла, а хлопчик-золотий-чубчик подивився на світ очима іншого кольору, – сірими і сумними, – й назавжди втратив усю свою радість. Того вечора він перестав усміхатися, і більше ніхто ніколи не почув його дзвінкого сміху.

Коли наступного дня Дракона ховали в полі, хлопчик із посірілими очима лише мовчки стояв збоку, нічого не почуваючи.

За два дні зранку не зміг злетіти в небо ще один дракон. Цілісінький день біля нього сиділа дівчина, його вірна посестра, а увечері дракон заплющив свої очі назавжди. І тієї ж миті дівчина, що сиділа поруч, теж перетворилася на сумну істоту з сірими очима.

Відтоді цей щасливий зелений світ змінився. Дракони помирали чи не кожного дня, а люди перетворювалися на самотніх сірооких істот. Вони більше не вміли сміятися і їм не смакувало грушеве варення. Їхні обличчя ставали дедалі холоднішими і збайдужілими, вони майже не спілкувалися між собою, а як щось і обговорювали – то лише клопоти і турботи. А коли за якийсь час хтось із них спробував злетіти в небо – то не зміг.

Так з’ясувалося, що люди, які втратили своїх драконів, позбулись і вміння літати.

Так тривало багато років. Драконів ставало дедалі менше, а байдужих людей із сірими очима – чимраз більше…

Можливо, увесь той щасливий зелений світ так би поступово і зник, перетворившись на сіру байдужість. Якби не один молодий Срібний Дракон.

Якось уночі він сидів посеред поля біля кладовища драконів і думав. Не про себе – а про двох своїх друзів. Його побратимами були найбільші бешкетники на світі – світловолосі близнюки, хлопчик Тріль і дівчинка Ясса, з якими він так чудово розважався і був безмежно щасливий.

Їхній сміх лунав так далеко і був він такий кумедний, із тоненьким «…ик!» наприкінці, що всі дракони й люди навколо мимоволі підхоплювали його. Хоч би де вони з’являлися, вже за кілька хвилин усі навколо заходилися реготом. Дитячі зелені очі щедро розсипали навсібіч іскорки щастя, а Срібний Дракон аж повискував од задоволення й цілими днями невтомно молотив повітря своїми дужими срібними крильми. Було це так кумедно, що близнюки, дивлячись на свого дракона, сміялися ще заливчастіше. А він тріпотів крильми ще швидше, ще веселіше. О, так – заради Тріля і Ясси дракон був готовий на все.

Отож, тієї ночі Срібний Дракон сидів і думав про дітей. Він не боявся смерті. Він узагалі нічого не боявся. Але як урятувати від туги цих двох малюків? Як зберегти їхні усмішки і лункий сміх? Він був готовий на все, аби лиш очі Тріля і Ясси ніколи не стали сірими, аби лише ці діти завжди могли сміятися.

І тоді дракон почув голос.

Глухий і холодний, він наповнив темряву довкола Срібного:

Щоб урятувати і себе, і людей, дракони мають покинути цю землю й створити інший зелений світ. Тоді вони перестануть помирати, а люди й надалі зможуть сміятися й матимуть зелені очі.

Срібний Дракон підвів голову, нашорошив вуха. Навколо було темно і тихо, лише хтозна-звідки лунав голос:

Звісно, тоді все зміниться. Дракони більше не житимуть разом із людьми, а люди назавжди забудуть про Світ Радості й уже ніколи не зможуть літати.

Хто ти? Хто це говорить? Покажись! – Дракон хльостко забив крильми об темну ніч, кинувся туди-сюди, закрутився в небі над чорним полем, шукаючи, хто ж то промовляє. А голос знай лунав:

Тебе ще й не було на цім світі, Срібний, коли я помер. Я – Дракон-Сонце, і вони забрали мене першого. Я був найнебезпечніший для них – для Сірих. Так, я здогадувався, що до цього йдеться… але не думав, що все почнеться аж так швидко.

Я не розумію! Про що ти? Чому я повинен вірити тобі? Ні! Я ніколи не покину своїх побратимів! Ніколи! – люто кричав Срібний Дракон. Вдаряючи крилами об чорну землю, він ніби намагався розколоти її та дістатися до того глухого голосу. А той уперто лунав далі:

Слухай мене, Срібний, слухай добре. Тільки так можна врятувати світ від сірості й байдужості. Тільки так дракони можуть зберегти радість у світі. Бо ми – дракони – ми і є ота радість. Чи ти мене чуєш? Уся радість цього світу народжується в наших крилах, вона має зелений колір і не може існувати без нас. А наші побратими – оці зеленоокі хлопці й дівчата – вони перетворюють радість на сміх і несуть її далі. Якщо дракони покинуть це місце, де оселилася смерть, і знайдуть для себе новий притулок – місцину, де не житимуть Сірі, – то із зеленоокими людьми все буде добре. Вони просто забудуть про нас – а отже, не сумуватимуть за нами. Бо не можна сумувати за тим, чого не пам’ятаєш…

На цих словах голос здригнувся, але продовжив:

Я не знаю, чи почув ти мене, Срібний. Краще було б, щоб почув. Бо це єдиний спосіб урятувати радість. Так збережеться рівновага.

Про що ти? Яка рівновага? – Срібний Дракон розумів дедалі менше.

Рівновага між добром і злом. Вона завжди існувала. Крім нас на світі є ще й Сірі. Це сили зла. У них теж є свій світ – похмурий і мовчазний, а їхні очі мають інший колір. Вони не люблять грушевого варення і в них інші щоденні змагання. Вони породжують сум і байдужість. Я дізнався про це лише тепер, після смерті.

Ми довго не перетиналися з ними. Наша радість і їхній сум з’єднувалися в єдиний зрівноважений Всесвіт. Але, мабуть, нашої радості стало забагато. Вона почала витісняти темні сили світу. От вони й повстали. Сірі більше не хочуть жити за древніми законами. Вони хочуть панувати. Тому і приходять до вас. Уночі, коли дракони сплять, Сірі висмоктують вашу радість і перетворюють її на свій сум. І тоді дракони помирають.

Тепер, щоб знову встановити рівновагу, драконам доведеться багато, дуже багато змінити. Заради себе і заради своїх зеленооких побратимів. Це все, що я можу сказати, Срібний. Якщо тобі важливі ці малюки – ти вчиниш так, як мусиш учинити…

Голос замовк. А Срібний Дракон до світанку заціпеніло просидів на тому самому місці, чекаючи не знати чого.

Та більше він нікого і нічого не почув.

***

«Як я маю вчинити? Кому вірити? Голосу з-під землі? Як таке можливо – щоб люди і дракони жили окремо? Та хто ж мене послухає? І хто вони такі – оті Сірі?…»

Дракон сидів так довго, що очі його почали злипатися, й він поринув у сон – тяжкий і неспокійний. Уві сні він бачив зелений-зелений світ – свій світ, який він так любив. І себе в небі разом із близнятами. Він саме змагався на турнірі зі швидкісного крилепомахування. Ось-ось – і він переможе! Срібний, радісно лопочучи крильми, повернув голову до Тріля і Ясси.

Але не побачив їх. Між ним і дітьми висіла густа холодна хмара, з якої виповзало щось схоже на худі руки. Вони потяглися до Срібного, вчепилися йому в шию, поволокли за крило вниз. Драконові стало важко дихати, він не міг вирватися…

– Аааа-х! – Срібний різко розплющив очі й затріпав крилами. І раптом оте щось відпустило його – тільки вже не у сні, а в реальному житті. Сіре й тягуче, воно було поруч. Зашипіло, погрозливо охнуло і розчинилося в нічному небі.

Срібний тяжко хрипів і крутив затерплою шиєю. Насилу зумів поворухнути холодним крилом, яке нестерпно тхнуло смаленим… Драконові стало страшно. Він здійнявся в небо і до ранку літав над Світом Радості – так, ніби шукав оте небезпечне щось. Ніби охороняв від нього драконів, що спали.

І тільки коли зійшло сонце, помітив, що за ту ніч у нього посивіло одне крило.

Відтоді дракони почали називати Срібного ще одним іменем – Смалений.

Того ранку в небо не піднялося ще два дракони. Срібний цілісінький день просидів біля них. Надвечір один із драконів подивився на Срібного і самими вустами прошепотів: «Ти знаєш, що слід робити…», а потім назавжди стулив свої очі.

І тоді Срібний Дракон наважився.

Він вирішив зробити так, як сказав йому голос Дракона-Сонця. Срібний підлетів до найближчого дракона і повторив йому слова, які недавно почув сам.

«Драконам треба піти».

Той здивовано подивився на Срібного, мовчки знизав крилом і відлетів у бік.

Срібний зітхнув і полетів до іншого дракона.

Так він говорив із кожним драконом, який жив у Світі Радості. Усі лише відмахувалися від надокучливого молодого дивака, але Срібний не відступав. Він день у день розповідав їм про свою нічну пригоду, переконував, просив.

Його ніхто не слухав.

А дракони там часом і далі помирали. Щодня, щогодини. Залишаючи після себе самотніх сірооких побратимів.

Так би, напевне, тривало ще довго, якби не несподівана пригода, що сталася одного дня.

  Енріке Іглесіас поділився с підписниками новим смішним відео з дворічним сином

Залишити відповідь