Актуальні новини

«Ці фото ніколи не будуть надруковані в медіа. Вони для емоції»

У львівській «Я Галереї» триває виставка Максима Дондюка «Сучасний український ландшафт», яка відкрилась у рамках великого проекту «Музи не мовчать».

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1545722 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1545722{ margin: 0!important; } }

Фотограф Максим Дондюк знімає війну ще з 2014 року. На виставці представлені фотографії з 2017 року (проект «Між життям та смертю») та cсучасні знімки.

Максим Дондюк, за його власними словами, з 2013 року веде»візуальний щоденник» того, що відбувається в Україні. Майдан, війна сході країни, повномасштабне вторгнення. Фотографії Дондюка публікують провідні західні видання Der Spiegel, Paris Match, Time, Stern та інші.

Фотографії, які можна побачити у Львові до 7 серпня, є дуже гарними, вишуканими та практично ідеальними. От тільки у кожній з них присутня війна. Присутня по-різному, але невідворотньо та вражаюче. Вона залишає глибокі шрами не лише на пейзажах, ясна річ.

Максим Дондюк (фото Nikon.ua)

«Збіг статичності самого медіа, фотографії, і завмерлий нерухомий стан реальності, ніби поставлений на паузу в об’єктиві Максима Дондюка, дає нам можливість побачити те, що оминають фоторепортери, що не побачиш у новинних сюжетах чи на шпальтах газет: жахливий спокій цієї війни. З кожною хвилиною споглядання він відкриває зворотний бік – біль, трагедію, смерть і спустошення. Страшне слово, яке нам важко прийняти, але воно висить над усім, чого сягає війна. Саме спустошення, як універсальна характеристика всього навколо», – вважає куратор виставки Павло Гудімов.

«На фотографіях видно зруйнований схід України, поля кровопролитних битв 2014 року. Кілька років по тому, повернувся в ті самі місця на Донбасі. Мій маршрут пролягав уздовж кордону із самопроголошеними “ЛНР” та “ДНР”. Регіони, які нещодавно були свідками кривавих зіткнень, тепер стояли в абсолютній тиші. Школи, лікарні, заводи, блокпости мали вигляд покинутих пам’ятників війни. Цей проект про шрами, які війни залишають у людських душах. Про порожнечу й самотність. Зіткнувшись із війною, я не хотів ані показувати її кривавий, страшний вигляд, ані романтизувати. Смертельна метушня постає в цих образах як абсолютна тиша. Пейзажна фотографія дала змогу глибше передати мої почуття. Іноді думки про минуле і шрами війни набагато болючіші для людей і країни, які пережили це, ніж самі битви. Ці шрами залишаться назавжди», – додає Максим Дондюк.

  Коли святкують Медовий, Яблучний і Горіховий Спас

ZAXID.NET поговорив з автором про те, як знімати війну, де проходить етична та естетична межа, що він сам вважає головним.

Як виник цей проект?

Під час війни кожен вирішує, що він буде робити. Чи він буде захищати країну, чи допомагати їй, чи їхати від війни. Я не є фотожурналістом, яким займається війною. Але я працюю з документальною фотографією і під час війни, і в 2014 році, і зараз, я взяв камеру та поїхав знімати війну, щоб її зафіксувати.

Є речі, для мене дуже важливі, не так подієві, як метафізичні, які відображають не події, а відчуття.

Для мене, звичайно, було дуже важливим боротись з російською пропагандою, співпрацюючи з деякими іноземними виданнями, я знімав речі, які повинні шокувати, викликати сильні емоції. Особливо для того, щоб люди за кордоном хоч трохи відчули страждання українців. Тож на час війни я частково взяв на себе обов’язки фотожурналіста.

Проте на цій виставці таких робіт немає. Адже, хоч під час війни дуже важлива документалістика, яка фіксує події, з плином часу на перший план виходить мистецтво, яке має нам нагадувати про війну. Новини швидко забуваються, навіть коли мої фотографії опублікували на обкладинці Time, ажіотаж тривав дуже недовго. А коли ми робимо творчі проекти, ми працюємо глибше і це вже може існувати без прив’язки до часу.

Тож я намагаюсь паралельно бути сконцентрованим не тільки на тому, що відбувається, але й на атмосфері, яка супроводжує події.

Фотографії, які виставлені тут, ніколи не були надруковані в жодному медіа і не будуть надруковані. Вони не для цього. Вони для того, щоб пережити емоції.

  Тринадцять фільмів зими

Наскільки в такій документальній фотографії припустиме втручання фотографа?

Такий діалог існує чомусь тільки в пострадянському просторі. Адже якщо ми візьмемо таких класиків документальної фотографії, як Юджин Сміт чи Анрі Картьє-Брессон, вони дуже багато працювали в темній кімнаті (темна кімната використовується фотографами для обробки фотоплівки, – ред.), працювали з хімією, з папером.

Камера ніколи не відображає те, що бачить око. Я не є документалістом, який працює як веб-камера. Мені це не цікаво. Для мене важливо, щоб фотографії передавали емоції. Кожна людина бачить колір не так, як інша. Тому я не назвав би свої фотографії новинними, які як зняв так і показав. Але це не значить, що я щось змінюю в суті фотографії. Фотографія без постобробки – це як півфабрикат. Ви ж не можете їсти заморожені пельмені.

Ваш фотографії дуже гарні. Чи має право війна бути гарною?

Уявіть себе на виставці фотографій ДСНС. Вони будуть дуже інформативнами, але, думаю, ви недовго там витримаєте.

У моїх фотографіях триває діалог з людиною і для мене важливо продовжувати цей діалог. Для мене естетика та метафорічність завжди переважують.

Якщо людині відразу просто показати пошматовані тіла, вона пройде мимо. Ну або подивиться п’ять секунд та втече. А для діалогу потрібно, щоб людина зупинилась, подивилась хоча б декілька хвилин.

У кожній фотографії є багато мене, але є і багато вас. Тобто накладається реальність, особистий досвід глядача. Так що зараз потрібно бути дуже обережним, бо навіть зображення без крові та трупів може когось емоційно підірвати.

Коли я працюю з ЗМІ мені важливо, щоб людина була шокована, щоб вона майже ридала, щоб відкрила журнал, і вже більше нічого б не могла робити. Зараз триває моя персональна виставка в Будапешті і там представлені зовсім інші фотографії. Там нам важливо було шокувати людей, щоб максимально привернути увагу.

  Facebook, Twitter і Google боротимуться з фейками про коронавірус

Кожна виставка є різна, я дуже поважаю роботу куратора. На жаль, в нас до фотографії як до мистецтва все ще ставляться не дуже поважно, до неї ставляться як до журналістики. Але документальна фотографія тим не вичерпується.

Фото надані Максимо Дондюком

Залишити відповідь