Актуальні новини

Уривок з книги Анастасії Жук «Мам, зроби мені змію»

Мама може все! Заспокоїти і розвеселити, знайти що завгодно та хоч в космос полетіти. І навіть змію зробити. Яку? Та яку завгодно, довгу, коротку, зелену, різнокольорову! А не хочеш змію, буде тобі зірочка з неба!

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1581401 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1581401{
margin: 0!important;
}

.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}

«Мам, зроби мені змію» – збірка блогів про материнство Анастасії Жук, спеціалістки із комунікацій та PR, сценаристки, у якій авторка описує, як дорослішала разом із сином. Ця книжка наповнена гумором, самоіронією, роздумами про виклики материнства, плекання щасливого дитинства, доброту та любов.

Книга скоро з’явиться у «Видавництві Старого Лева». Пропонуємо вже прочитати уривок з неї,

***

18 листопада 2018

Совісний кур’єр

Діма у садочку ходить на джіу-джитсу. Маючи батьків абсолютно середнього зросту, він чомусь вже тягне на другокласника в плечах і за розміром ноги. Всі ці ресурси він залюбки скеровує на бійку, а не на скрипочку, тож що більше спорту, подумала я, то спокійніші мами на нашому подвір’ї.

На джіу-джитсу потрібне кімоно – так у садочку сказали. Я натиснула кнопку «замовити», й мені негайно зателефонували.

– Вам, – кажуть,– для бразильського джіу-джитсу чи для класичного? – Кря? – відповіла я.

– Ну, бразильське – це ногою дищ і рукою бац, а класичне – це коли по шиї отако тиць.

Я кажу:

– Діма, тут тебе до телефону.

Борець розмовляти відмовився, тому я обрала бразильське. У Бразилії я не була, нехай син виросте і повезе мене, а що.

Через день дзвінок.

– Альо! Тут така справа… На складі немає тканини на вісімнадцять, є лише на шістнадцять і вісім. Що будемо робити?

  5 примх Меган Маркл, які псують всім життя

Я відповідаю:

– Ко, ко, ко?

Вони кажуть:

– Ви розумієте, шістнадцять і вісім для бразильського джіу-джитсу недостатньо щільна! Має бути вісімнадцять. Але якщо не на повну силу, то може бути.

Я кажу:

– Знаєте, моєму синові чотири роки. Він не справжній Брюс Лі, йому просто битися подобається. Загалом йому і без кімоно ок, просто в нас садочок високої культури побуту.

– То шо, шиємо на шістнадцять і вісім?

– Та шийте вже швидше.

Далі долучився нещадний український сервіс, і кожен день мені став дзвонити совісний кур’єр. Йому було незручно. Він казав: «Розумієте, м-м-м, іще авто не набралося. Вони мені обіцяли, але авто не набралося».

Потім він сказав, що авто стоїть на сьомому кілометрі. Я йому: «Боженько! Навіть бразильське кімоно на сьомому кілометрі шиють!».

Одне слово, сьогодні він привіз мені кімоно. Зателефонував уранці й каже так, ніби заміж кличе: «Воно у мене в руках! Біле!». Я йому: «Не вірю жодному вашому слову». А він: «Так виходьте, я буду з кульком “Адідас”, ви мене ні з ким не переплутаєте».

А в Дмитра мого мільярд мільйонів дорогих іграшок. Серед них є така дебільна жовта качка для ванни, класична – не бразильська. І він її любить. Він накручує їй на шию пасок від банного халата і тягає за собою по вулиці, як песика. Бо песика він хоче, але песика я йому нізащо не куплю.

Так ось, у кімоно для бразильського джіу-джитсу із тканини щільністю шістнадцять і вісім, яке два тижні їхало до нас із сьомого кілометра, нам забули покласти пасок! Тож качка тепер буде без повідця, а я, схоже, без Бразилії.

  Куди піти у Львові у вихідні 10-12 грудня

17 грудня 2018

Буду зомбі

Діма доріс до теми життя і смерті, тому наші сімейні вечори стали значно приємніші.

– Мамо, ти скоро помреш? – цікавиться за вечерею малюк.

– Щосили старатимуся нескоро, синку.

– А коли помреш, станеш зомбі?

Діалог цей відбувається приблизно раз п’ятдесятий, і я вже пробувала стати зомбі негайно, тільки б не відповідати, але не помогло. Тому я незворушно гну свою лінію:

– Дмитре, зомбі не існують.

– А звідки ти знаєш, звідки?–не вгаває допитливий розум.

Я знаю, до чого ця гра. Пробувала всі варіанти, зокрема непедагогічний – «від тітки». Але ж не можна просто сказати цій людині «я знаю, і край. Я доросла, і на цьому все». Його таке не задовольняє, й, напевно, це круто, що вже там.

– Ні я, ні будь-хто інший ніколи не бачили зомбі. Їх вигадали, щоб лякати нас із тобою у страшних фільмах і книжках, але насправді їх не існує.

– А що як існують?

– Якщо існують, то я напевно стану зомбі, синочку, так.

Дмитрик тріумфує, бо заради цього моменту він і почав балачку. Після переможної паузи він зловісно запитує:

– І ти тоді забудеш, що я твій син?!

– Навряд чи, Дмитрусю. Я не зможу це забути.

– Обіцяєш?!

– Клянуся.

– Ну, тоді добре.

І ми спокійно вечеряємо далі.

Залишити відповідь