Христина Корчинська (Федорак) – українська актриса театру і кіно, яка дебютувала у фільмі Олени Дем’яненко «Гуцулка Ксеня» і відразу стала помітною постаттю в українському кіно та театрі. Вона грає у театрі імені Івана Франка, а зовсім скоро на екрани вийде комедія за її участі «Потяг до Різдва». Христина Корчинська розповіла ZAXID.NET більше про зйомки цього фільму та інші її ролі.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1623986 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1623986{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { display: flex; align-items: center; aspect-ratio: 1/0.93; } }
Розкажіть, будь ласка, про свою персонажку з фільму «Потяг до Різдва».
У мене епізодична роль, моя персонажка – це найкраща подруга однієї з головних героїнь, яку зіграла Поліна Василина. Вона працює в салоні краси та є такою диванною психологинею, порадницею. Вона знає, як краще буде для подруги, знає, що їй краще робити, щоб у неї все в житті налагодилося. Дуже переживає за її особисте життя, хоча й не знає, що у неї там відбувається. Ось така вона, насправді дуже наївна, проста, легка, місцями смішна, безпосередня дівчина.
Христина Корчинська (фото fotomarta)
Зараз багато комедій почали знімати. Щодо цього існують контроверсійні думки. На вашу думку, наскільки комедії є доречними під час війни?
Це потрібно робити, тому що потрібно знімати все. Чим більше ми будемо знімати, чим більше контенту ми будемо випускати, тим буде краще для нас всіх, для країни, для культури.
Комедії в такий страшний період, який зараз ми проживаємо, потрібні. На ці фільми ходять люди. Хоча зараз загалом дуже зріс попит на будь-які культурні події, на театр, на кіно, на виставки. Це не може не тішити, адже нарешті люди відкривають щось для себе нове, яке раніше їх не цікавило, а зараз вони цього потребують. І комедій, бо можна піти на 1,5-2 години просто розслабитися, що зараз дуже складно робити. Якщо це буде виходити, це буде дуже добре.
Ви родом з Коломиї. Які у вашій родині є традиції святкування Різдва?
Це для мене неймовірно важливий момент, сакральний. Я мушу бути вдома на свята бодай 2-3 дні. Я роблю все можливе, щоб виїхати з Києва та побути з родиною. Це не звичайна сімейна вечеря, це Свята вечеря. У мене велика сімʼя: нас четверо дітей, вже всі дорослі, зі своїми дітьми, – і ми всі збираємось в батьків. Потім ми йдемо до батьків чоловіка, колядуємо.
Я так виховувалася змалечку, і це мені завжди імпонує. Кілька років під час навчання в університеті імені Карпенка-Карого я не могла приїхати на Різдво додому, бо саме на 6-7 січня ставили сесію. Це було для мене дуже складно емоційно. Вся сімʼя вдома, надсилають фотографії, а я у Києві, відірвана від усіх. Так, з друзями, але це все одно не те. Цьогоріч я граю у виставі, а після неї їду на потяг, щоб встигнути на Святвечір додому.
У «Гуцулці Ксені» була ваша перша роль. Я, чесно кажучи, була здивована, адже ви там виглядаєте дуже органічно, ваша героїня запамʼятовується. Наскільки колорит вашої рідної Гуцульщини допомагає будувати персонажів?
«Гуцулка Ксеня»
Не буду лукавити, це дійсно мені дуже допомагає, це працює як частина мене. Я виросла серед природи, серед гір, серед тих людей, і тому це все не могло не вплинути на мене. Це основа моїх персонажів, не всіх, звісно, але це мені дійсно не раз дуже допомагало, особливо якщо це стосується українських героїнь. Не вигадую, не фантазую, а беру те, що я бачила, відчувала.
Фільм «Яса» знімали ще до початку повномасштабного вторгнення, а вийшов він уже після. Ваша героїня проживає досвід втрати, з яким ми зараз зіткнулися практично всі. Розкажіть, будь ласка, про цю роль більше.
Так, це був унікальний досвід в моєму житті, тому що, це дуже драматичний матеріал, це головна роль і це повний метр на великому екрані. Референсом для нас були фільми Бергмана.
Багато сцен були зняті одним кадром. Для мене це була дуже хороша школа. В мене, наприклад, був монолог на 6 хвилин, знятий одним кадром, постійно на крупному плані. І це зовсім інше, ніж серіальне виробництво. Навіть якщо не враховувати сам матеріал, просто технічну складову.
«Яса»
Мушу сказати, що якби я з цим матеріалом працювала зараз, я б щось робила по-іншому. І через вік, і через досвід. Те, що зараз ми проживаємо, зробило нас іншими. І тому я впевнена, що зараз він би прозвучав по-іншому, тому що ми були б інші. Не можу сказати, що я осторонь цієї історії була тоді, коли ми знімали, але все одно була більше просто виконавицею. А зараз воно настільки нас стосується, що я б це зробила краще.
Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.
Ви почали говорити про серіали. У вашій фільмографії є принаймні два дуже популярні. Це не надто великі ролі, але дуже яскраві – у «Спіймати Кайдаша» та «Перевізниці». Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід. І знову ж таки: наскільки серіали потрібні під час війни?
Якщо ми не будемо знімати власні серіали, то їх місце займе російський контент. Його і так багато дивляться. Нам потрібно більше знімати і серіалів, і фільмів, якомога більше. Нам потрібно вчитися знімати фільми, ставати сильними, заполонити цей ринок. Витіснити той, що був, бо він, на жаль, прекрасно працював, довго та дуже укорінився. І в нас відверто менше контенту.
Якщо говорити про «Кайдашів» та «Перевізницю», то хочу відзначити, що обидва ці серіали мають прекрасні сценарії. Для мене це вкрай важливо, важливо те, що ми транслюємо. Мені здається, що сильних сценаріїв нам трішки не вистачає. Також у цих проєктах були і дуже хороші режисери, і акторський каст. Тож глядачам відгукується.
«Спіймати Кайдаша»
Ви багато працюєте з Іваном Уривським, який завжди любив українську класику, граєте у «Землі» Петросяна тощо. Зараз в театрі загалом з’явилось більше української класики. Як ви ставитесь до її сучасних адаптацій? Наскільки вам це цікаво та близько?
Цікаво і близько, зразу кажу. Ставлюся дуже добре до сучасних адаптацій, бо чомусь в нас ставили українську класику так, що не з найкращої сторони підсвічували нас як націю, нашу ідентичність.
Я не кажу, що так завжди було, ні. Але я думаю, коли людину на вулиці зупинити й запитати, як вона уявляє виставу за українською класикою, це буде щось таке шароварне, традиційне. Герої говорять не своїми інтонаціями, завченими неприродними голосами, завченими історіями, штампами. Мені здається, що і Петросяну, і Уривському вдалося здійснити реформу в українській класичній п’єсі і повернути нам, до театру, глядачів, знову закохати в українську класику. П’єс дуже багато, є дуже хороші, дуже глибокі, є що ставити. І ставлять вже в контексті сьогодення, по-іншому й бути не може. Тому що зараз 2025 рік на вулиці, і ми не можемо закривати очі на ті події, які зараз відбуваються. Люди інші, діти інші зараз народжуються, час інший, сприймається все по-іншому, тому я не зовсім розумію тих людей, які йдуть зараз в театр і хочуть бачити те, що ставилось 50 років тому.
Нехай це Карпенко-Карий чи Кропивницький. Ми ж не дописуємо текст. І він, і ідея теж залишається. Але подача змінюється. Це не значить, що треба всім виходити в джинсах і співати рок. Ні, це глибша історія про сучасне подання. Тому я, як актриса, щаслива, що у нас є такі режисери, які можуть поставити правильно такий матеріал.
Зараз в театрі аншлаги. Акторам це важливо? Взагалі наскільки важливими для вас є позитивні та негативні, наскільки ви реагуєте на хейт?
Знаєте, чомусь завжди інститут зірок, наше медійне виробництво, були спрямовані на нашого сусіда. У нас, можливо, одиниці знали кількох українських акторів. І, звісно, те, що зараз відбувається, те, що в нас переповнені зали, люди за три місяці купують квитки саме на той, а не інший склад, це вже зовсім інша історія.
У виставі «Конотопська відьма» (фото театру імені Франка)
Мені здається, ми рухаємося в правильному напрямку. І слава Богу, що так відбувається, і що так природно відбувається. Хоч і в такий страшний період, який ми зараз проживаємо. Я впевнена, що люди ще 5-6 років тому не знали акторів, на яких зараз будується репертуар. А зараз вони знають, про кого йде мова, хто що грає, слідкують і за тим, хто де знімається. Відбувся культурний переворот.
Щодо хейту. Він є, і його багато. Якщо він стосується тільки професійного, то хай відбувається дискусія, діалог. Це заохочує глядача піти та подивитися фільм чи виставу, щоб мати свою думку. Але якщо люди вже переходять на особисте, на те, хто як виглядає, хто як одягнений, то це для мене недоречно. Чи ми реагуємо на нього? Не реагуємо.
Більше йде все-таки конструктиву. Я знаю в телеграмі групи, де збираються тисячі людей. Вони переписуються після кожної вистави, обговорюють, як вистава пройшла, хто більше сподобався, хто як сьогодні грав. Словом, є ціла своя театральна тусовка. Якби мені про таке сказали, коли я вчилась в університеті 10 років тому, я б не повірила.
