Тетяна Казанцева – історикиня архітектури, гідеса, яка створює авторські екскурсії Львовом і вміє зацікавити та закохати у місто. У своїй книжці вона проведе єврейськими вуличками львівського середмістя, розповість історію синагоги Золота Роза, поділиться рецептом знаного львівського сирника, познайомить з цікавими особистостями, зверне увагу на ті речі, які творять особливу атмосферу і незабутній настрій міста.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1603993 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1603993{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Ця книжка – своєрідний роман у нарисах, і в них крізь призму часу ми бачимо Львів ренесансний, міжвоєнний, сучасний. Львів, у якому розгортаються три сюжетні лінії про долі трьох дівчат, які жили у різні часи, але мали багато спільного, та найбільше їх поєднувала синагога Золота Роза.
Книга готується до друку у «Видавництві Старого Лева».
***
Мрія про Розу
Її чоловік, високий бородатий Марко, був проникливим захопленим істориком. Ще в часи їхнього знайомства він оповів їй, яка красива була синагога. Відтоді і назавжди Роза втратила спокій. Звісно ж, вона чула не раз про цю синагогу й раніше, – та й хто у Львові не чув, – але тепер змогла ще зануритися у Маркову збірку з акварелями Альфреда Каменобродського та Одо Добровольського, вивчити обмірні креслення та відтворення Золотої Рози на пластичній панорамі Януша Вітвіцького. Синагога ожила в Розиному серці.
«Я дізнаюсь про кожну дрібничку. Ми вкладемо всі гроші. Продамо будинок, авто, надихнемо наших друзів зробити так само, створимо банку на моно і спільнокошт та й відновимо синагогу», – про свої альтруїстичні задуми Роза ще не казала Маркові. Він ніжно любив той дім, у який вклав стільки душі і яким вона так легко збиралася пожертвувати. І сад, де посадив яблуньки і смородину. І старезну черешню, мабуть, ще з отих, клепарівських. «Найбільшу черешню у Львові», як колись представив її Розі. Вони любили її обоє. Але мрію про синагогу, названу за дивним збігом її ім’ям, Роза любила дужче. Вона швидко набирала текст, переплітаючи латину з українською. Ісак Нахманович помер, недобудувавши жіночі галереї. Його старший син, Мордехай, а згодом і молодший, Нахман, продовжили справу батька. За синагогу сперечалися всі. Архієпископ Ян Соліковський не визнав правомірності її будівництва, доповівши про порушення аж у Рим. Потім її намагався відібрати патрицій Станіслав Шольц-Вольфович. Згодом єзуїти. Дивно: поруч стояла готична міська синагога, але за неї не сперечалися. Мабуть, тому що вона була давня й невеличка
Роза дивувалася, чого оті дві синагоги були близесенько одна від одної. А між ними ще й школа – Бет-га-Мідра
«Для чого то все так поруч?» – міркувала вона й раптом згадала давній татів анекдот про юдея на безлюдному острові, який навіть там збудував дві синагоги: одну, щоб у неї ходити, а другу, щоб її оминати.
Клепарівська череха
Невідомо, чи є вони ще у Львові. Де-не-де ще можна зустріти грубезну черешню, найчастіше у віллових колоніях. Як-от на Залізній Воді, у Професорській колонії чи, скажімо, на Помірках. Знайшовши, з нетерпінням очікуєш її плодів, але вони геть малі й непоказні, бо за роки дерево встигло здичавіти й виродитися. Натомість справжні клепарівські черехи славилися саме величезними м’ясистими червоно-чорними ягодами, солодкими, наче мед. Львів’яни казали, що то щось між черешнею та вишнею, також дехто називає той сорт «морелями».
У Львові це дерево відоме ще з доби Ренесансу й цінувалося тоді як велика коштовність. Хто нищив клепарівську череху, тому відрубували руку або засуджували до смертної кари. З ягід робили конфітюри, соки та й усілякі легуміни, а згодом, у XVIII столітті, її внесли до ботанічних довідників саме з такою львівською назвою, написаною французькою мовою. Уявіть собі, що оті львівські черехи продавалися на європейському та навіть американському ринках і дуже цінувалися за свою морозостійкість та соковитість.
А потім вони зникли. Через Клепарів прокладали залізницю і на її шляху були черехові сади. Власникам пропонували великі гроші за кожну вирубану череху, звісно, що вони погоджувалися, тим більше, що ще стільки черех лишалося навколо. Але дерева почали поволі вмирати слідом за зрубаними сестрами. Їм не сподобався, вочевидь, гуркіт та сморід поїздів. Натомість для львів’ян поїзди – то було найважливіше, що могло з’явитися у світі!
«Що там черехи, – думали, – та ще виростуть! От залізниця – то надзвичайно!» Професія залізничника стала однією з найпрестижніших у той час. Дівчата хотіли вийти заміж за залізничників; вулиці при колії мали особливий чар через отой «тук-тук» поїздів.
Останні черехові сади зникли в Офіцерській колонії, на вулиці Черешневій, морозяної зими 1944 року, коли мешканцям не було чим опалювати свої вілли. Розповідають, що коли ці черехи там цвіли, то пахощі доходили аж до пляцу Яблуновських, а врожай був такий рясний, що його збирали не лише мешканці Офіцерської колонії, але й усієї гори святого Яцека.
П’ять львівських вазонів
– Розо, та ми закінчимо швидше, ніж планували! Ти взяла добру гаму. Покажи іншим, які ти добирала пігменти. Йдіть-но сюди, повчіться в Рози, – старший Флек задоволено усміхався в бороду. – Розо, але не працюй в Шабат. Розо, синагогу мають малювати люди, що дотримуються Шабату та кашруту. Розо, ти дуже здібна художниця, але синагога має бути розмальована з чистою душею. Йди додому вже, допоможи бабі. Сходи до крамниці по коропа. І не їздіть з Мареком до плавальні, – Флек добре знав Розині вподобання, – не ходи з ним тими костьолами! І що ти в ньому знайшла? Навколо повно гарних юдейських хлопців! Час давно зробити шидух, Розо, або наверни Марека. Адже його мама вчащає до синагоги. Моя жінка бачила її на галереях Осе Тов.
Старший Флек ставився до дівчини по-батьківськи.
Роза збігала до пасажу Кляйна за домашнім сиром і поквапилася додому. Кухонне вогнище баба розпалила ще раніше, бо пекла хали. Роза скоро закалатала тісто й запхала сирника у меншу духовку. Їхній кухонний п’єц мав аж дві духовки – на м’ясо і на випічку, а також бойлера, чим Роза неабияк пишалася. Сирник випікався більш ніж годину, тож у Рози до приходу Марека був час на інші хатні справи. Вимила двічі підлогу мильною водою та узялася поливати вазони, що баба розвела на галереї. Пальми, цитрини, помаранчі та олеяндри буяли попри переважно похмуру львівську погоду. «Наче в Ерец-Ісраель», – Роза спершу замилувано шепотіла вазонкам, але вже за годину кропіткої праці нагнівалася на них і останній вазонок, – а баба любила його найдужче, – товсту селедінову аґаву, полила вкрай недбало, за що сукулент вколов її шипом.
На вузенькі галереї львівського дворика зазирнуло сонце. Небо зробилося по-італійськи синім. Роза понад усе любила вирізняти таким кольором зірки Давида, що здавалися найважливішими серед теплої гами розписів. Під швидкими кроками зарипіли дерев’яні сходи, і на галерею вибіг Марек, розчервонілий, наче щойно подолав крос. «До тебе вилізти – як на вежу до принцеси», – часто жартував він. Баба Сара подивилася на них двох: «Приходьте до першої зірки».
Львівський сирник
Це перше, що львівська панянка вчиться робити з пляцків. Як не вмієш спекти сирника, годі йти далі.
– Навчися-но спочатку сирник, – твердо казала баба.
Отож спершу тре’ втерти лимонну чи помаранчеву цедру. До неї дати з кільо доброго масного сиру, розтерти з пачкою м’якого масла та шклянкою цукру (Роза давала трохи менше), вбити 4 яйця (а можна й більше), додати шклянку манки, попередньо замоченої у пів шклянці молока на десять хвилин. То все добре вимішати.
Якщо ви живете у ХХІ столітті, то можна скористатися комбайном.
Марко подарував Розі на уродини крутезного комбайна, сподіваючись, що вона тепер більше готуватиме. Але то не допомогло! Роза готувала, так би мовити, нерегулярно: то вкрай багато і безперервно, а то геть нічого, цілковито покладаючись на Маркові кулінарні вміння.
До тіста за бажанням додати родзинки, дрібно нарізані сухофрукти, горішки. Випікати годину-півтори (то залежить від братрури), до золотистого кольору. Як охолоне, витягти з форми, порізати на шматки, – хоча баба одразу то робила, – згори прикрасити. Можна покласти дрильовані вишні, з яких вже постікав сік, і залити чоколядою. Можна покласти горіхи і теж залити. То вже на бажання господині. Отакий найпростіший перепис, що вийде і дитині. І він направду виходив завжди.
