З чого розпочинається підготовка до виконання будь-якого музичного твору? Відповідь є простою до банальності – треба взяти ноти. Однак, часто у випадках з творами українських композиторів ця банальність перетворюється в справжнє детективне розслідування і кропітку роботу цілої команди різнопрофільних фахівців.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1611443 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1611443{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Сцена з вистави Львівської опери
Проблема полягає у тому, що досить часто нот, оформлених за сучасними стандартами і доступних для безпосереднього виконання, просто не існує у природі. Існують лише розрізнені рукописні версії, які треба зібрати докупи, дослідити, і лише після цього зробити їх комп’ютерний набір.
Таку новостворену партитуру мають «вичитати» виконавці при безпосередньому розучуванні твору, виявити «одруківки», які вносяться до електронної версії партитури. Лише тоді можна стверджувати, що ноти є, і виконавці мають можливість отримати ноти омріяного твору.
Фрагмент Інтермецо між восьмою і дев’ятою картинами, рукопис (фото з Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України)
Така історія відбулася з роботою над партитурою опери Бориса Лятошинського «Золотий Обруч». Влітку 2023 року, за фінансової підтримки благодійного фонду «Фундація імені Князів Острозьких» родини Луценків наша «Фундація Лятошинського» сформувала команду, яка понад півтора року працювала над створенням сучасної версії партитури і клавіру опери «Золотий Обруч».
У пошуку наявних у різноманітних бібліотеках і архівах копій партитури опери були задіяними Тетяна Гомон (менеджмент проєкту), відома композиторка Алла Загайкевич (реконструкція нотного тексту партитури та клавіру), а я проводила наукове дослідження.
Сцена з вистави Львівської опери
Ситуація склалася наступна. Мені надали купу різноманітних варіантів нот опери: рукописні партитури; рукописні фрагменти клавіру; клавіри, надруковані на так званому склографі ще 1930 року та клавіри видавництва «Музична Україна» 1973 року. Всі ці версії або відрізнялися одна від одної, або рясніли виправленнями, купюрами тощо. І з цим усім необхідно було розібратися: хто робив правки, коли, чому наявні тексти так відрізняються один від одного.
Для початку коротко поясню, у яких нотних версіях існує опера. Партитура – повний нотний текст твору, в якому розписано партії солістів-вокалістів, хору і оркестру. Партитурою користуються переважно диригент й, інколи, режисер-постановник. Тому для постановки у театрі достатньо одного примірника партитури.
Сцена з вистави Львівської опери
Оркестрові партії або голоси – розписана для кожного виконавця оркестру партія лише його інструмента, з якою він і працює. Клавір – повний нотний текст твору, де наявні партії солістів-вокалістів, хору, але вся складна оркестрова партитура редукована для виконання на фортепіано. Клавіри необхідні у театрі у достатній кількості примірників, бо з ними першочергово працюють всі виконавці вокальних та хорових партій.
Подивившись на це все різноманіття і зрозумівши, що одразу з ним не розібратися, я занурилася у вивчення наукової та меморіальної літератури, присвяченої опері Лятошинського. І тут на мене чекало розчарування. Ніхто про всі неспівпадіння між різними версіями не писав.
фото з архіву Кабінету-музею Бориса Лятошинського
Складалося враження, що музикознавці або не знали, або не брали до уваги всю цю розбіжність між наявними музичними текстами. Лише прискіпливе порівняння текстів та спогади музикознавця Едуарда Яворського і львівського диригента Юрія Луціва допомогли прояснити ситуацію.
Наступним кроком стало докладне дослідження розбіжностей між тими рукописами, що були в наявності. У такий спосіб і було сформовано історію написання і в подальшому редагування Лятошинським опери.
Сцена з вистави Львівської опери
Перша українська редакція опера «Золотий обруч» op. 23 була написана Борисом Лятошинським у 1929 році. Лібрето опери за мотивами історичної повісті Івана Франка «Захар Беркут» уклав драматург, критик та теоретик театру Яків Мамонтов.
Замовлення на створення музичної драми «Золотий обруч» Лятошинський і Мамонтов отримали в межах проєкту, що розгортався на теренах підсовєтської частини України і був пов’язаним з розвитком та промоцією національної опери. Від середини 1920-х років Народний комісаріат освіти України (Наркомос) пропонував композиторам написати оперні твори, пов’язані з історією або сьогоденням України.
Сцена з вистави Львівської опери
Новостворені композиції мали увійти до репертуару як провідних стаціонарних оперних театрів підсовєтської України (у Києві, Одесі та Харкові), так і «пересувних» опер (наприклад, Державного робітничого оперного театру, Державного Українського Лівобережного театру).
В договорі, підписаному Лятошинським 20 березня 1928 року зазначено, що першого вересня наступного року композитор зобов’язується надати замовнику партитуру і клавір майбутньої опери. Ще під час роботи над партитурою Лятошинський демонстрував «Золотий обруч» у всіх стаціонарних оперних театрах підсовєтської частини України, де музична драма отримала схвальні відгуки і була прийнята до постановки.
Сцена з вистави Львівської опери
Прем’єра вистави мала відбутися у театральному сезоні 1929–30 років. Однак, цілком ці плани не були здійснені. Цьому завадили як низка політичних й ідеологічних подій, так і сприйняття опери тогочасною публікою й критикою.
Першою відбулася Одеська прем’єра. Зі зміненою назвою – «Захар Беркут» – оперу було виконано 26 березня. Режисером вистави був Семен Бутовський, дириґентом – Самуїл Столерман, сценографія – І. Назарова. Спектакль демонструвався декілька разів у другій половині театрального сезону 1929–30, планувалося поновлення опери в наступному сезоні, яке не відбулося.
Яків Мамонтов і Борис Лятошинський, 1929 (фото з архіву Кабінету-музею Бориса Лятошинського)
Київська прем’єра відкрила театральний сезон першого жовтня – опера фігурувала на афішах з назвою «Беркути» (режисер Володимир Манзій, дириґент Лев Брагінський, сценограф Олександр Хвостенко-Хвостов). Згідно з оприлюдненими у тогочасній пресі анонсами, вистава мала бути представленою в жовтні шість разів, у листопаді та грудні, відповідно, по два рази. Після цього інформація про виконання опери відсутня.
Останньою представила «Золотий обруч» Харківська державна опера, де твір значився на афішах саме з оригінальною назвою. Музична драма вперше прозвучала в Харкові сьомого жовтня. Виставу готували режисер Микола Фореґґер, дириґент Арнольд Марґулян, сценографом став Анатоль Петрицький. Однак і тут опера не затрималася в репертуарі надовго, після шести вечорів її було знято.
Сцена з вистави Львівської опери
Те, що у Харкові – тогочасній столиці Совєтської України – опера прозвучала пізніше, ніж в інших містах, пов’язано з влаштованим совєтською владою так званим судовим процесом над «Спілкою визволення України», яке відбувалося саме у приміщенні оперного театру.
В українських газетах і журналах 1930–31 років з’явилися численні рецензії на оперу «Золотий обруч». У цілому, навіть найлояльніші критики, підкреслюючи непересічне значення «Золотого обруча» для розвитку українського оперного театру, писали про складність музики, про неможливість охопити і зрозуміти оперу після одного перегляду, про дискусії, що точилися між прибічниками та супротивниками нової композиції тощо.
Чим ближче знаходяться рецензії на часовій шкалі до 1931 року, тим більш ідеологічно заанґажованими стають дописи. Їх автори звинувачують Лятошинського у захопленні буржуазним мистецтвом, через що він не впорався із завданням написати зрозумілий широким масам твір.
Комплекс усіх означених факторів призвів до того, що після нечисленних показів у 1930 році перша українська редакція опери «Золотий обруч» ніколи не поновлювалася на театральних сценах.
Відродження зацікавленості «Золотим обручем» в Україні припадає на середину 1960-х років. Костянтин Симеонов, на той час головний диригент Київської опери, запланував постановку твору. Однак, ревізія партитури показала необхідність її осучаснення: скорочення і полегшення оркестровки. Створенням другої української редакції опери безпосередньо займався Борис Лятошинський: на сторінках партитури, що зберігається у бібліотеці Національного академічного театру опери і балету України, наявні зроблені рукою композитора позначки щодо скорочення окремих сцен та номерів тощо. Але київська постановка не відбулася у зв’язку з переїздом Симеонова до Лєнінграду.
У 1966 році до роботи над постановкою «Золотого обруча» долучився головний дириґент Львівського оперного театру Юрій Луців. Саме під його орудою опера була поставлена 1970 року у Львові. Однак, зауважу, що львівська версія (або версія Луціва) доволі істотно відрізняється від оригінального тексту другої української редакції твору. Дириґент додав певні зміни до тексту лібрето, скорочення та перестановки окремих музичних номерів і т. ін. Тому львівську версію не можна вважати постановкою саме другої української редакції «Золотого обруча». Необхідно додати, що, за свідченнями Луціва, всі зміни він узгоджував із Лятошинським.
Востаннє у сценічній версії «Золотий обруч» (у другій українській редакції) було поставлено 1989 року Національним академічним театром опери і балету України. Однак, вистава отримала цілий ряд критичних зауважень, і опера знову не закріпилася у театральному репертуарі.
Для львівської прем’єри 2025 року «Фундація Лятошинського» підготувала партитуру та клавір опери, в яких суміщено дві українські редакції опери «Золотий обруч», що дає широкі можливості для режисерів-постановників, диригентів, виконавців і дослідників. Один із варіантів такого трактування й буде презентований на сцені Львівської опери.
Ірина Тукова – відома далеко за межами України музикознавиця, докторка мистецтвознавства, доцентка Національної музичної академії України, співзасновниця ГО «Liatoshynsky Foundation».
У Львівській опері прем’єра відбудеться 30 та 31 травня. Постановники: диригент-постановник – Іван Чередніченко, режисер-постановник – Іван Уривський, хормейстер-постановник – Вадим Яценко, художниця – Дарія Біла, хореограф-постановник – Павло Івлюшкін, художник світла – Олександр Мезенцев.
Фото з вистави Руслана Литвина.
