Актуальні новини

Що можна знайти у приватному фотоархіві?

Приватні архіви як правило невідомі для дослідників, навіть їхні власники можуть не усвідомлювати цінності цих об’єктів. Їхні історії можуть закінчитися у смітнику, залишитися невідомими. Тому Центр міської історії проводить семінари по цифровій історії, на яких обговорюють роботу з приватними архівами: пошук, збереження, презентацію їх у публічному просторі.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1511358 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1511358{ margin: 0!important; } }

У медіаархіві ЦМІ є сімейні колекції, авторські колекції фотографів, які працювали з фотографією як з мистецтвом, оцифровані колекції державних інституцій, музеїв, вузькі фахові архіви архітекторів. Тому важливо говорити про ракурси, з яких їх можна розглядати, способи дослідження та контекст. Під час семінару «Відстань до фотографії. Приватні фотоархіви та їхні місця в українських інституціях» фотографа та фоторедактор Валерій Мілосєрдов та фотограф Максим Горбацький розповіли про власний досвід роботи з приватними архівами фотографів.

//
Виставка у Малій Галереї Мистецького Арсеналу

Приватні фотоколекції набувають нових сенсів коли потрапляють у інституції, що займаються їх вивченням та систематизацією. Для своїх власників чи їхніх нащадків вони можуть бути утилітарними речами і не мати цінності. Однак у вивченні історії приватні фотографії є свідченням часу, візуальним підтвердженням подій, фіксацією побуту. Крім того, вони показують зміни тенденцій у фотографії.

Про те, якими шляхами приватні фотоархіви потрапляють у інституції, як з ними працюють і для чого зберігають та як визначають цінність, розмовляли під час семінару «Відстань до фотографії. Приватні фотоархіви та їхні місця в українських інституціях» у Центрі міської історії.

Валерій Мілосєрдов та Максим Горбацький поділилися, як знайшли та вирішили актуалізувати архіви Ірини Пап та Олександра Ранчукова.

Ірина Пап — українська фотографиня радянської доби

29 років тому я знайшов архів Ірини Пап у купі будівельного сміття коли розбирав її лабораторію у корпункті газети «Известия». У смітті була надтріснута коробка з якої стирчали конверти. На одному було написано: «Травень 1963 року, візит у Київ Фіделя Кастро. Фотографії Ірини Пап». Я зрозумів, що знайшов скарб. Багато архівів ми знаходимо у смітті. Так було і з цим. Для того, щоб довести що Ірина Пап має право існувати у спільноті фотографів знадобилося 29 років.

Справжнє її ім’я Фрейда Йосипівна Пап, а те, що вона ховала свою ідентичність — ознака доби. Народилася в Одесі 1917 року, куди її батько приїхав із Відня, потім сім’я переїхала у Київ.

Під час навчання у Київському інституті кінорежисерів захистила дипломну роботу на тему: «Акустика концертного залу імені Чайковського у Москві». Їй пропонували залишиться у Москві, але вона повернулася у Київ і почала працювати у студії «Кінохроніки». З початком війни студія евакуювалася до Куйбишева, але після війни Ірина повернулася в Україну.

  Українська телеведуча Василіса Фролова чекає на первістка

Донька Ірини знайшла її трудову книжку, тож із неї зрозуміло, де та працювала та як розвивалася у професії.

У 1949 році Ірина переїхала в Ужгород, де працювала кореспонденткою у газеті «Радянське Закарпаття». Там познайомилася з своїм чоловіком фотографом Борисом Градом. У 1951 році вони переїхали у Київ, а у 1952 Ірина почала керувати кінохронікою, яка зараз відома як «Укрінформ». У 1958 стала фотокореспонденткою у «Известиях». Це був поважний статус. У 1964 вийшов німецький довідник по історії фотографії «Жінки світу фотографують», у якому її відзначили як одну з 26 кращих фоторепортерок у світі.

У 1972 Ірина відкрила професійну школу в Інституті журналістської майстерності у Києві. У неї вчилася Ріта Островська, Олександр Ранчуков. Її учні фотографували період Перебудови і документували початок будівництва нової держави.

Архів Ірини Пап — це 114 оцифрованих конвертів, у яких 1068 файлів. Це не збірка усіх фотографій, які вона створювала, а особиста колекція, яку фотографи зберігають для себе. Створювати її — це особистий вибір фотографа. З таких архівів згодом може з’явитися авторський проєкт, альбом, книга. Однак близькі Ірини не знали про нього.

Печатка цензора на конверті (фото Бориса Градова)

Архів Ірина вела ретельно: кожен конверт підписаний, вказана дата, місце, написано, хто сфотографований, навіть є інформація про те, де фотографії були опубліковане, якщо були.

Вони охоплюють період з грудня 1957 року, коли Хрущов приїхав на святкування сорокаріччя утворення УРСР, до липня 1971 року, коли у Києві побудували телевежу.

У Радянському Союзі було дві сфери, у яких фотографи могли себе реалізовувати: у ательє і у пресі. Інших сфер використання фотографії не було.Такі люди як Борис Михайлов є винятком, він працював «у шухляду». Пощастило, що змінилася доба і його творчість стала відомою і потрібною. Але у радянській дійсності він не знайшов собі місця, де міг би працювати як фотограф.

Всі фотографії, які йшли до друку у Радянському Союзі проходили через цензора. Оцінці цензора піддавалися навіть бланки і візитівки.

Нічна Ялта (фото Бориса Градова)

Вона погодилася з правилами гри, замість Фрейди стала Іриною. Вивчаючи її фотографії потрібно пам’ятати, що вони зроблені тоді, коли людина могла мати голос тільки якщо дотримувалася правил.

Фотографія нічної Ялти з готелю «Ялта» незвична точкою зйомки. До виглядів зверху цензори були особливо уважні, такі фотографії могли заборонити для друку чи зберігання, якщо на на них потрапляли військові об’єкти чи важливі державні споруди. За життя вона не могла друкувати всі фотографії, але зберігала їх в архіві.

  Маша Єфросиніна привітала дочку з 15-річчям і показала рідкісне загальне фото

1963, прибуття Фіделя Кастро в аеропорт Бориспіль

Такий метод створення архівів, у яких зберігається все, що зробив фотограф, прийнятий у США. Я підтримую такий підхід. Робота з архівом Ірини Пап показує, що кожне покоління знаходить щось нове у її роботах. Мине ще час і нові люди, подивляться на них із іншої перспективи. Для того, щоб мати зріз доби і портрет автора, потрібно збирати все. Навіть нечіткі розмиті фото і порожні кадри.

Наприклад, зараз цінні і цікаві фотографії у напрямку соцреалізму — щасливі люди у щасливих обставинах. В архіві є фотографія 1968 року, на якій людям видають зерно за трудодні у селі Хотів. Хоч ми вже не знаємо, що таке трудодні, але маємо такий факт. Є фотографії з Ленінських комуністичних суботників. А після виставки, на якій була відома фотографія Ірини з кондитерської фабрики, на якій працівниця показує київські торти, мені написав один чоловік про те, що впізнав на ній свою дружину.

Також Ірина зафіксувала початок будівництва Чорнобильської АЕС. Зробила одну з перших кольорових фотографій у нічний час — відкриття Бориспільського летовища

1971, початок будівництва Чорнобильської АЕС

В архіві мало фотографій буденного життя, але вони дають інформацію про матеріальну культуру: інтер’єри, одяг, побутові речі.

2016 році Катерина Філюк кураторка фундації «Ізоляція» запропонувала зробити виставку. Ми зупинилися на ідеї виставки-гри, яка отримала назву «Гра в минуле». Для експозиції використали планшети розміру 60 на 40 сантиметрів — з одного боку була фотографія, яку обрала кураторка, з іншого — вміст всього конверту. На полиці по периметру залу ці планшети стояли і кожен міг підійти подивитися на дві сторони, взаємодіяти з ними, переставляти і створити свою історію.

Архів Олександра Ранчукова — етика і можливості інтерпретації

Цей приватний архів — це документація дійсності впродовж більш ніж сорока років. Він не зосереджений на подіях.

Як фотограф Ранчуков відомий у кількох проявах. З одного боку, він фотографував пейзажі Києва, особливо любив Андріївський узвіз, пізній Радянський Союз, — ці роботи навіюють ностальгію. Їх часто публікують у фейсбук-групах на зразок «Київ, який ми втратили» і кияни зітхають по каштанах і старих трамваях.

З серії «Спосіб життя радянський»

Але краще його розкриває архітектурна фотографія. Ранчуков працював у Інстритурі історії і теорії містобудування тривалий час з 1978 до 1996 року. Його архітектурний архів зберігається у архітектурно-будівельній бібліотеці імені Заболотного і має цінність.

У його роботах чітко видно архітектурну традицію — вони технічно досконалі, композиції продумані. Він був уважним і точним споглядачем соціального. Знімав на вузьку плівку, працював блукаючи вулицями. Усі плівки підписані, з чого ясно, що він працював регулярно. Його фотографії — не репортажні, люди на них випадкові, все буденне, але воно показує епоху.

  Лєра Кудрявцева опублікувала фото, де вони разом з донькою відпочивають на морі

Я працюю саме з приватним архівом, який належить його доньці Клавдії Демідовій-Ранчуковій.

Ранчукова як автора можна трактувати по-різному. Ймовірно тому, що легше говорити про кожну окрему його фотографію ніж про фотографію загалом.

З серії «Спосіб життя радянський»

Себе він називав документальним фотографом. Вважав, що фотографія не може бути художньою, бо фіксує реальність. Твердження суперечливе, він постійно дискутував про це з колегами, однак залишався при своїй думці.

У мене з’явилася інтенція зробити виставку у Малій Галереї Мистецького Арсеналу. Але виникла суперечність. Я взяв фотографії документаліста, який сам себе так позиціонував, і подаю його роботи у мистецькому проекті, адже робота над архівом для Галереї має бути з мистецького ракурсу.

Простір накладав свої обмеження — потрібно було відбирати фотографії. Ми могли взяти дев’ять великих і трохи більше малих з архіву. Однак ця частина не показує Ранчукова повністю. Це свідоме обмеження та інтерпретація.

Дивлячись на архів під час відбору я зрозумів, яку велику частину фотографій ми не бачили раніше. Від друзів Ранчукова знаю, що він був складною людиною, свої фотографії для показу вибирав сам, тому, я думаю, багато з них були невідомі раніше.

1996. Київ, екскурсія

Ранчуков вміло працював з містом, з історією місця. Як з підсвідомості витягував з буденних образів деталі, які розповідають про життя. Цензура відсіювала такі фотографії, але вони збереглися.

Я розумію, що втручаюся в архів, коли щось вибираю, а щось відсіюю. Це породжує етичні питання. Представлені знімки — навіть не авторські відбитки, вони не кадровані, тому я не втручався у зображення, зберіг рамку кадру, а підписами будуть написи з конвертів — що, де і коли сфотографовано. Архів структурований і всі конверти мають такі підписи і сортовані за алфавітним принципом.

Ранчуков зміг зафіксувати зміни у міському середовищі Києва. На виставці ми покажемо артефакти з колекції, наприклад плівки, макети книжок, зроблені ще аналоговим методом з розміткою олівцем. Виставка дуже матеріальна, тактильна, довкола неї будуть дискусії, зокрема про «Погляд» — товариство, яке він заснував.

Виставка у Малій Галереї Мистецького Арсеналу

Хоч виставка є кураторською, головне — показати, що такий архів існує, і привернути увагу до приватних архівів фотографів. Вона триватиме з 26 листопада до 17 січня.

Залишити відповідь