Культура

«Нам не хотілося створювати ще один міф про Донбас»

У прокат вийшов документальний фільм Корнія Грицюка «Євродонбас» (продюсерка Анна Паленчук). Це фільм-розслідування про те, хто розбудовував індустріальний регіон. Він не лише розповідає чимало не надто відомих історичних фактів, але і розвінчує радянські міфи. Фільм розповідає, що понад 100 років тому Донбас був невіддільною складовою європейської економіки.

Донбас – найбільш міфологізований регіон радянського союзу, який тривалий час був фортецею «русского міра». Але його батьками-засновниками були німці, бельгійці, британці, французи та американці, а його розквіт розпочався задовго до приходу більшовиків до влади. Це надзвичайно цікаве кіно, яке дозволяє подивитись на сьогодення з несподіваного історичного ракурсу.

Команда фільму віднайшла й анімувала ряд унікальних, проте маловідомих архівних матеріалів XIX століття, які показують побут європейців на Донбасі. Експерти, історики та місцеві жителі у фільмі розказують про минуле регіону, яке старанно знищувала та викривляла радянська влада, стираючи з пам’яті людей імена таких європейських підприємців як Джон Г’юз, Ернест Сольве, Генріх Лауде.

ZAXID.NET розпитав режисера картини Корнія Грицюка («Поїзд “Київ – Війна”», «2020. Безлюдна країна») про історичну пам’ять насамперед. Але не лише про це.


Корній Грицюк на зйомках фільму

Наскільки матеріали, на яких базується фільм, є доступними? Чи зберігаються вони в Україні?

Вони в Україні є, наприклад, в частині музеїв, які встигли евакуювати у 2014 році. Зокрема, у Костянтинівці та у Краматорську. Тобто ці матеріали існують, але вони зазвичай у дуже поганому стані. Проблема в тому, що навіть люди, які працюють в музеях, іноді не знають, що на цих фотографіях зображено, хто ці люди, і коли саме ці фотографії були зроблені. Наприклад, візуально Юзівка у 1915 році та 1925 році виглядає плюс-мінус однаково, але це вже зовсім інший контекст: вже немає іноземців у 1925 році, а у 1915 році вони є.

Тому в Україні матеріали часом ті самі, які ми знаходимо за кордоном, але більше все ж ми більше орієнтувалися на закордонні архіви, там вони чіткіше класифіковані. А нам дуже не хотілося створювати ще один міф. Зокрема вставляти фотографії, які би візуально нам добре пасували, але потім хтось скаже, що це не про той період, не про той час і не про ті міста. Тому з цим намагались дуже ретельно працювати й більше спирались на добре атрибутовані матеріали.

На ваш погляд, чому цей історичний шар є настільки занедбаним? Чому він так мало зберігся і в архітектурі, і в документах, і головне – в пам’яті?

Я думаю, тут наклалось багато чинників. Мені здається, що для радянської влади було дуже важливим просто створити свій міф навколо Донбасу, зробити з нього вітрину нового проекту, який вони будували. І тому їм, звичайно, дуже заважало все, що пов’язано з минулою епохою, що створено при буржуях-капіталістах. Вони хотіли це затерти.

Але чому люди так охоче все забули?

Тут, знову ж таки, поєдналось багато складних процесів. Це ж часи громадянської війни, Голодомору, репресій, коли змінювалася структура населення цього регіону.

  До програми кінофестивалю у Гетеборзі увійшло чотири українських фільми

Люди без роду, без племені туди приїздили з глибинки, на заробітки. Вони, здається, не дуже сильно цікавилися цим корінням, тим, що колись відбувалось у регіоні.

А по-друге, все ж був бурхливий розвиток. Радянська влада дійсно розбудувала Донбас ще більше, тому це був природний процес, коли сучасна архітектура просто закривала, як у Дружківці, збудоване іноземцями. А інколи просто переносили центр міста. І не лише у Дружківці. В Донецьку було те саме. Якщо подивитися зараз на мапу Донецька, то Юзівка [колишня назва Донецька у 1917—1924 роках] була навколо колишнього металургійного заводу. А зараз центр трохи змістився. Там, де зараз площа Леніна, яка досі не перейменована, виник новий центр, вже за часів радянської влади.

Щодо людей, то найголовніше, те, що люди охоче сприймали пропаганду, а минулим не дуже цікавились, тим більше за умов тоталітарної системи.

Ви навчалися в Донецьку, так? Наскільки ця пам’ять присутня, зокрема, в освіті?

Так, я і народився там, і навчався. Мені здається, що ні, не присутня. Я поїхав з Донецька доволі молодою людиною, як тільки закінчив університет. Це було задовго до всіх бурхливих подій в нашій країні. Мені здається, що тоді про цей період говорили тільки фахівці, або дослідники, або люди, які цим спеціально цікавилися.

Хоча звичайно, якісь деталі знали завжди. Наприклад, всі знали що існує Юзівська пивоварня. Джона Г’юза всі знали, що він тут ніби колись був, щось побудував. Але чому він зник, чому немає ніяких згадок про нього, мало хто знає. Мені здається, що про це взагалі майже не говорили.


Кадр з фільму

Назва «Євродонбас» викликає певні асоціації…

З євроремонтом.

Свідомо обрано такий іронічний контекст?

Спочатку це була робоча назва всередині команди. Але вона якось приклеїлась, ми нічого кращого вже не придумали. До речі, коли ми робили цей фільм «Євродонбас» більше асоціювалась не з євроремонтом. Багато людей думали, що це якийсь документальний фільм про Євро-2012 у Донецьку. Але ми вирішили цю назву не міняти.

До речі, нам багато говорили, що говорити «Донбас» не дуже правильно. Правильно Донеччина та Луганщина. Донбас – просто економіко-політичний термін. Проте ми довго вивчали тему, ми підняли сотні європейських документів, і там всюди вживалось слово «Донбас», різними мовами, німецькою, англійською, французькою, нідерландською, і ми зрозуміли, що той період це слово дійсно описує, тому що воно тоді й виникло завдяки європейцям. До європейців цей регіон ніхто так ніколи не називав.

Але якась доля іронії є в цьому, звичайно.

Розкажіть, будь ласка, трошки про сприйняття цього шматка історії за кордоном.

Ми іноді думаємо, що погано зберігаємо спадщину, а європейці це роблять прекрасно. Справді, вони дійсно це зберігають набагато краще, але знову ж таки, там просто більше інституцій, більше можливостей. Якщо ти дослідник і ти хочеш з цим займатися, то тобі, в принципі, державні інституції дають можливість це робити якісно і не жити там на три копійки. Але якщо говорити про звичайних людей, то для них це теж мало відомо. Для них це надто далеко.

  Холостяк Нікіта Добринін вигнав Марину з проекту


Кадр з фільму

Мені здається, зараз фільм добре працює в тому плані, що вони нам зараз допомагають не просто так, що ми маємо спільні сторінки історії, яку вона нам допомагають не повторити. 100 років тому не тільки ми програли й не зберегли такий модерновий регіон, який натомість став заповідником «совка», вони програли так само. Втратили величезні кошти, інвестиції, вони втратили своїх людей, яких просто знищили. І тому, можливо, зараз для них цей фільм також актуальний, тому що він і про сьогодні. Тому, в принципі, його сприймають дуже добре.

В нас безліч запитів на його покази постійно від якихось університетів, вищих навчальних закладів, академій, конференцій. Його дуже часто показують в професійних середовищах, фільм з одного боку про історію, з іншого боку про архітектуру, і про війну, яка триває зараз.
Також він вийде наприкінці цього року на телебаченні в декількох європейських країнах.

Я, власне, мала на увазі не сприйняття глядачів, а питання збереження цієї спадщини. Наскільки добре з нею працюють в Європі.

Наприклад, в Уельсі дуже серйозні інституції працюють зі спадщиною Г’юза. Ми на прямому зв’язку з дослідниками, які нам допомогли з архівами. Вони навіть щороку проводять фестиваль на честь Джона Г’юза. Вони їздили до Донецька до 2014 року, намагалися шукати якісь родинні свідчення. Але, на жаль, їм ніхто не міг нічим допомогти.

Тому, мені здається, що потрібно більше з нашого боку цю тему відкривати, запит на це є, але має бути зворотний зв’язок. Наприклад, до селища Нью-Йорк дуже багато німців приїздило до 2014 року, навіть після 2014 року там постійно були німці, які шукали відомості про свої родини. Але знову ж таки багато архівів не в Україні. Особливо ті документи, що стосуються репресій, Вони десь там в Москві, в Росії.

У мене давно є питання, чому німецьке поселення називається Нью-Йорк?

Є три версії. Кожна версія, мені здається, ще більш казкова та романтична, ніж попередня.
Основна розповідає, що той німець, який розбудовував селище, був в Америці і там закохався в молоду жінку, яку звали Мері. Вони одружились, поїхали на Донеччину. І вона так сумувала за домом, що він дав хабар, аби хутір називали Нью-Йорк.

Я не знаю, наскільки історія правдива. Є історія, що німці дуже надихнулися Нью-Йорком, який був одним із промислових центрів.

У фільмі йдеться про Російську імперію, яка давала дозволи тощо, про іноземців, які, ви самі про це говорили, були трохи колонізаторами. Тобто виходить, що ми знову були по суті об’єктом?

Ми з цим стикалися, коли розмовляли з нашими партнерами, колегами з Великої Британії. Нам дуже допомогла в роботі над цим фільмом дослідниця Вікторія Донован. Вона не сидить в Великобританії в архівах, а постійно подорожує. Вона багато разів приїздила на Донбас, спілкувалась з людьми, вивчала спадщину. І ось Вікторія нам постійно казала, що було б дуже класно, якби в вашому фільмі цей період сприймався не лише через рожеві окуляри, тому що там було багато непростих ситуацій. Вона подивилася фільм та сказала, що у ньому все збалансовано.

  Помер польський режисер Януш Маєвський


Кадр з фільму

Так, українці не були головними дійовими особами, але ми ж не мали тоді власної держави, наша країна була розділена. І це теж факт. Були українці, але країни не було. Проте це не значить, що українці не мали стосунку до розбудови Донбасу. Адже той же Г’юз, коли приїхав, з ним було 100 з чимось робітників. Зрозуміло, що 100 людей не можуть збудувати місто. Тож українці багато працювали разом з іноземцями.

Є також приклад Алчевського, нашого українського бізнесмена, який вирвався з провінції та став дуже потужним підприємцем європейського рівня. І він був людиною, яка дуже підтримувала українську культуру.

Ви говорите, що маєте багато показів за кордоном, в університетах. І це зрозуміло. Чи є у вас такі пропозиції в Україні?

В Україні ми теж показували фільм кілька разів в навчальних закладах. До речі, у Львові, так само. Ми показували його в кількох вищих навчальних закладах, де навчаються молоді офіцери. І зараз, після прокату, у нас теж буде багато таких показів. Ми готові ділитися цим фільмом. Ми відкрити до співпраці.

В Україні будівлі, які ви показуєте, не мали статусу пам’ятки?

Так, там, може, кілька будівель його мали. А це можна було б зробити такими родзинками, був потенціал. Наприклад, вчора на показі була жінка з Костянтинівки. Ми думали там знімати, але там взагалі все перебудували.

В якому стані зараз архітектурна спадщина? Чи надається вона до відновлення?

Думаю, все може змінитися буквально за 10 секунд нашої розмови. Зараз ми знаємо, що, наприклад, по Лисичанську, де дуже багато зберіглося всього, стільки прильотів було, що важко сказати, що зараз там ще є. Наприклад, гімназія, яка є у нашому фільмі, вже знищена. Були прильоти по бельгійській житловій забудові.


Кадр з фільму

В Нью-Йорк вже кілька разів теж прилітало. Про Маріуполь я взагалі мовчу, там знищений готель «Континенталь», дуже красивий, старовинний. Тому, я не знаю, все в такому нестабільному стані, що, можливо, там зараз ще щось є, але в будь-який момент можуть залишитись самі руїни.

Звичайно, теперішні технології дозволяють це відбудувати, але ще питання, чи варто буде цим в першу чергу займатися. В тих регіонах така страшна гуманітарна катастрофа, що не до того.

Але коли ми робили фільм у 2021 році, ми думали, що він якраз приверне увагу місцевих влад, місцевих адміністрацій. Що там можна буде туристичні маршрути робити. В останні роки якось люди досить багато їздили на Донеччину, на Луганщину, в той же Маріуполь вкладали багато грошей. З іншого боку зараз розумієш, що напевно в Маріуполі треба було не плитку перекладати, а будувати якісь укріпрайони. Коли такий сусід агресивний, напевно першочергово треба думати про безпеку, але і спадщина, історія теж дуже важливі.

Залишити відповідь