Культура

У прокат вийшов фільм Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада»

У прокат вийшов дебютний фільм Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Світова прем’єра відбулася на Роттердамському фестивалі, де стрічка отримала приз FIPRESCI, а національна – на Київському тижні критики. Саме там українські кінокритики назвали його найкращим фільмом року. Також фільм був номінований на премію Європейської кіноакадемії.

Події в стрічці розгортаються в 1996 році, в останні місяці існування смертної кари в Україні. Судовий психіатр Олександр (Андрій Журба) та його товариш, слідчий Ільгар (Навруз Пашаєв), розслідують вбивство свого колеги-міліціонера. Трьох чоловіків пов’язувала спільна робота, давня дружба та почуття до однієї жінки. Тепер вона – вдова загиблого.

Жанр фільму «Ля Палісіада» означений як іронічний детектив. Доволі сумнівне визначення. Ні, це не детектив про 1990-ті, не процедурал та не спогади про минулі часи. Сотниченко вибудовує складну конструкцію, стилізуючи відео під аматорькі зйомки на VHS (стрічка була знята на Sony DSR-PD170P, що фільмує у відеоформаті DVCAM, створеному якраз у 1996 році).

«Ля Палісіада» вимагає від глядача уваги та зосередженості, щоб не втратити нитку задуму. Навіть не нитку, а відрізкі, сплутані між собою та складені на перших погляд у випадковому порядку. Але це не так. Для уважного глядача «Ла Палісіада» має логіку, яка керує художніми засобами. Адже це у першу чергу художнє кіно (не в сенсі ігрове, хоча гри тут не бракує). Це кіно, яке насамперед працює з кіномовою та намагається бути безкомпромісним артхаузом, що не надто старанно маскується під детектив.

Спроби творення не завжди є бездоганними. Часом конструкція тріщить, але в цілому це чи не найцікавіший фільм не просто року, а останніх років з точки зору художніх пошуків та знахідок.

Філіп Сотниченко працює у тому полі, на яке мало хто наважується ступати, навіть не роблячи спроби бути комфортним та зрозумілим. Натомість уся його увага зосереджена на створенні фактурного видовища. І за ним цікаво спостерігати саме не з точки зору сюжету, а з точки зору мистецького твору. Рідкісне задоволення. При тому, що вишукана художня гра може вибачити певні фактичні неточності, атмосфера 90-х створена бездоганно. Предметний світ дібраний уважно та дбайливо. Проте річ навіть не в тому. Усі елементи фільму, акторська гра, стилізація зображення, костюми та декорації, лишають дуже точне відчуття атмосфери другої половини 90-х.

Цікаво, що останнім часом в українському кіно з’явилось чимало фільмів про 90-ті. Але цей відрізняється повною відсутністю ностальгії та рефлексії. «Ля Палісіада» – це дуже похмура, каламутна історія, де працівники правоохоронних органів намагаються склепати кримінальну справу, щоб підвести підозрюваного під розстрільну статтю. І саме це, а не злочин та його розкриття, є головним у сюжеті картини.

«Я не хотів робити фільм про 90-ті. Я хотів поговорити про сучасність, в якій ми опинилися. Ми відтворили той час відштовхуючись від архівних матеріалів та вивчаючи побут кінця ХХ століття. Хотіли створити відчуття 90-х, які лишили свій суттєвий відбиток на декількох поколіннях. Це фільм – спогад. В якому ви можете спробувати відчути історію розвитку особистості різних персонажів стрічки. Фільм може здатися складним, але він простий і місцями навіть смішний», – розповідає Філіп Сотниченко.

Сам режисер називаю своє кіно «пострадянським нуаром», і при всій розмитості терміну, якщо вдуматись, він є точним. Це темна історіядоби VHS-зображення. І великою заслугою режисера є те, що така манера не є формальним прийомом.

Словом, це нечаста ластівка нашого прокату – арт-кіно, не формальне, а безкомпромісне. Не поетичне, а похмуре. Це дуже оригінальний портрет епохи, який, попри складний конструкт (а може почасти й завдяку йому) заворожує.

Якщо зовсім коротко «Ля Палісіада» – кіно, яке може захопити, яке може дратувати, але в будь-якому випадку це кіно, яке неможливо проігнорувати.

  Володар «Оскара» Мішель Хазанавічус передав Україні 250 тисяч євро

Залишити відповідь