В українському прокаті зараз можна подивитись документальний фільм Корнія Грицюка «Поїзд Київ-Війна».
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1510641 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1510641{ margin: 0!important; } }
«Поїзд: Київ-Війна» – повнометражний документальний фільм, де відсотків 90 дії відбувається у потязі «Київ-Костянтинівка». Режисер дає слово дуже різним персонажам, що мандрують між миром та війною, між Києвом та Донбасом. Люди з різними долями, поглядами, переконаннями та справами на певний час замкнені в одному просторі. Проте напрям руху потяга перетворює традиційні вагонні суперечки на точний зріз якнайгостріших проблем українського суспільства, сутичку протилежних світоглядів, політичних поглядів та болісних монологів.
Лише 12 годин розділяють мирний Київ та Костянтинівку – невелике промислове місто на сході країни, відразу за яким починається лінія фронту. Люди у межах вагону мають якось співіснувати, щоб досягнути мети. І це робить фільм з простого документа метафорою, ключиком у майбутнє, можливо. Відчайдушною спробою розпочати діалог.
Дивитись цей фільм некомфортно. Часом важко опанувати власні емоції та не почати сперечатись із героями фільму просто під час перегляду. Від деяких епізодів можна відчути просто-таки фізичний біль. Потім фільм ще довго мулятиме, як камінчик у черевику.
Але це важливе кіно. Воно змушує повернутись обличчям до проблеми, від якої можна, звичайно, відвернутись, але від того вона нікуди не зникне.
А ще воно зроблено дуже майстерно, до того ж без демонстрації тої майстерності, коли вона виглядає напрочуд природною.
Чи не все у картині побудовано за принципом того ж протистояння, яке існує у поглядах героїв. Статичний замкнений простір та стрімкий рух швидкого поїзда, динамічний ритм при тому, що фактично інших засобів, крім діалогів тут немає. Герої фільму змушені рухатись в одному напрямку, хоч дивляться в протилежні.
Про фільм, його героїв та можливість діалогу ми поговорили з режисером картини Корнієм Грицюком. Нагадаємо, що ще кілька днів картину можна побачити на великому екрані. І цим шансом варто неодмінно скористатись.
Як відомо, «В купе суперечки – остання вже справа». Як виникла ідея фільму?
Корній Грицюк
Я сам з Донецька. В мене багато родичів залишилось на непідконтрольних територіях. Я з 2014 року когось постійно проводжав з Києва на цей поїзд чи навпаки, зустрічав. Я часто чув, що говорили люди, які їдуть тим потягом, чув, що їх хвилює. Це були люди з антиукраїнською позицією, були люди, які їхали воювати за Україну. І мені хотілося зробити фільм про цей потяг, про його атмосферу, про людей, які всі разом їдуть між Києвом та Донбасом. Або між миром та війною.
Війна є лише на фронті, чи таки існує ментальна війна між цими людьми? А може між сходом та заходом?
Я думаю, що люди всюди однакові. Я з Донецька, але з 17-ти років живу у Києві. Кожні канікули я приїздив до Львова. Я всюди почуваюся як вдома і для мене Україна справді є єдиною країною. Думаю, різниця є для людей, які ностальгують за радянським минулим або для людей малоосвічених. Я думаю, що таких людей є багато по всій Україні, але у 2014 році так сталося, що вибухнув саме Донбас. Всі ж розуміють, що велась дуже довга робота, пропаганда з боку Російської Федерації. Ми ж розуміємо, що все це довго готувалося, довго підігрівалося і у 2014 стався вибух.
Є люди, які повірили в ідеї Новоросії. Але треба розуміти, що їх не так і багато. Бо навіть коли нам показували кількатисячні мітинги, треба розуміти, що це мало, Донецьк – мільйонне місто.
Кадр з фільму
Більшість донеччан ніколи не вважали Росію своєю другою батьківщиною. Ментальна війна, звісно, є, але на боці України набагато більше людей навіть на Донбасі. Так мені здається.
Наскільки довго ви збирали діалоги, монологи, які звучать в фільмі?
Ми знімали з серпня по жовтень 2019 року. Було десь 30-35 поїздок між Києвом та Костянтинівкою. Я відразу розумів, що не хочу робити фільм, де всі будуть казати: «Слава Україні!» та співати гімн.
Насправді в потязі, коли я спілкувався з людьми, то легко погоджувались озвучити свої погляди люди, в яких ці погляди є патріотичними. Проте я розумів, що є й люди, які мають іншу думку, але не готові говорити про це на камеру. Тому, коли мені вдавалося знаходити таких людей та з ними спілкуватися, я намагався вставити це у фільм. Бо ці люди є, від того немає де подітись. І я думаю, що їх потрібно почути, навіть щоб зрозуміти, чому вони так думають і що з цим робити. Я хотів показати реальну ситуацію.
Для мене цікаво вже давно, як люди з одного боку говорять про фашистів в Україні, з другого легко озвучують такі думки вголос на українській території. Це ж не логічно. Якщо фашисти, то має бути страшно. А якщо можна легко про все говорити, то які ж тоді фашисти?
В тому поїзді я спілкувався з прихильниками так званих «республік», але навіть вони говорили, що в поїзді, який їде територією України, вони можуть бути більш відвертими, говорячи про політику, ніж у себе в Донецьку. Вони розуміють, що тут якось працює закон, що тут безпечніше. Тобто в нас демократія та свобода слова таки працюють.
Кадр з фільму
Також, думаю, вони вважають, що людей зі схожими думками тут набагато більше, ніж є насправді. Але справді важко відповісти на це питання, бо для цього потрібно залізти їм в голову та побачити, як там все влаштовано. Також, коли я розмовляв з такими людьми у поїзді, вони досить зверхньо казали, що в українській державі панують хаос та анархія, що можна говорити будь-які речі і тобі нічого не буде.
Мабуть, це відбувається ще й тому, що з 2014 році багато терористів чи сепаратистів, злочин який було доведено, не були покарані. Навіть дехто висувається на виборах, йде до Верховної Ради. Так що це ще й проблема нашої держави. Демократія – це дуже добре, але потрібно відповідати на якісь певні речі однозначно.
В чому помилка нашої держави, культури насамперед? Коли відбулась (і чи відбулась вона вже) та точка неповернення?
У Донецьку в останню неділю серпня відзначали День шахтаря та День міста. Це часто збігалося зі святкуванням Дня Незалежності. Скільки я себе пам’ятаю, День Незалежності був досить формальним святом, для якого місто мало що робило, на яке мало людей завжди приходило. А на День міста було все дуже помпезно, з феєрверками. Тобто мені здається, що ще з 90-х виховувався такий містечковий патріотизм, коли День міста був важливішим, ніж день держави.
Я думаю, ця точка була пройдена для старших поколінь в 90-х, коли Донбас навіть ментально відокремився від держави, коли його віддали місцевим феодалам, які робили все, що хотіли, а люди просто йшли за течією.
Водночас, якщо говорити про молоду генерацію, то ніхто з моїх друзів не залишилось у Донецьку. Тобто з молоддю все не так погано. Зі старшими людьми, звичайно, потрібно було працювати ще з 90-х і для них, можливо, запізно. А от з молодими людьми все виглядає доволі оптимістично. Я думаю, що зараз потрібно найбільше вкладати в молодь і держава мала б на тому зосередитись.
Ви зараз налаштовані досить оптимістично щодо майбутнього. Цього не скажеш по вашому попередньому фільму «Безлюдна країна».
Якщо фільм «Поїзд Київ-Війна» це рефлексія на ті події, які вже зараз відбуваються, то «Безлюдна країна» це фільм, що розмірковує над однією з проблем, може навіть фільм-попередження. Адже справді багато людей їде з України. Зрештою, ми багато десятиліть жили за залізною завісою та не мали можливості вільно пересуватись світом.
Те, що для іноземців є нормальним, тобто вчитись в одній країні, працювати в іншій, потім повернутись додому, для нас все ще є дивиною. Добре, що зараз люди мають змогу їздити. Але фільм і про те, що держава має думати, як все-таки людей повертати. Щоб зі своєю європейською освітою вони повертались в Україну та мали не гірші умови.
Так що «Безлюдна країна» – розмірковування про майбутнє, а «Поїзд Київ-Війна» говорить про сьогодення.
«Безлюдна країна» – це ігрове кіно, а «Поїзд Київ-Війна» – документальне. Не було спокуси на основі почутих розмов написати сценарій ігрового фільму?
Справді така спокуса була. Хотілося зняти ігровий фільм про цей поїзд, звичайно драматургічно зробити це яскравішим. Я довго над цим думав. Але потім я дійшов висновку, що ми про цю війну час від часу забуваємо. Фактично тих, хто не пов’язаний з Донбасом, не пов’язаний з армією, війна мало зачіпає. У Вірменії відразу після початку бойових дій чоловіки до 50-ти років були поставлені на облік та не могли залишити країну.
Кадр з фільму
В нас з 2014 року війна, але можна спокійно займатися іншими речами та її не помічати. Тож мені захотілося, щоб про неї нагадали не актори, а люди, які з цією війною зіштовхуються щодня. Ми зараз чуємо багато інтерпретацій подій від медіа, експертів, фахівців. Мені здається, ми зараз втратили у цьому всьому живу людину. Тому мені хотілося б дати слово маленьким людям, до яких і ми усі належимо.
Чи багато історій довелось відкинути при монтажі та чи є такі, за якими ви шкодуєте?
Напевно, все, що емоційно найбільше зачепило, увійшло у фільм. Я іноді повертаюся думками до розмови з жінкою з Краматорська, ми довго розмовляли, вони багато цікавого розповідала про свою родину. Сама вона росіянка за походженням, але дуже любить Україну, в неї в родині по-різному ставляться до цього. Дуже хотілося вставити її історію у фільм, але з довгої розмови нічого не можливо викинути, а для фільму вона надто довга. От за цією героїнею я дуже шкодую. А так матеріалу багато, можна змонтувати ще один фільм. Але все, що мені здавалось найважливішим та різнобарвним, залишилось.
Чи ви розраховували, що фільм може стати тригером, зачепити дуже глибокі почуття в глядачах?
Мені було складно на щось розраховувати. Звичайно, я хотів його зробити якомога емоційнішим. Чув від багатьох людей, пов’язаних з Донбасом, що фільм їх сильно зачепив емоційно. Напевно, для фільму добре, що він так працює, але я не закладав цього навмисне. Я просто хотів зробити щирий фільм, показати дуже різних людей, які їздять з нами одними потягами, стоять в одних чергах.
Кадр з фільму
Мені хотілося, щоб кожен глядач у цьому фільмі почув щось своє, хотілося, щоб він замислився про своє місце в Україні, про той момент історії, який ми проживаємо. Я не хотів вичавити сльози з глядачів, я хотів, щоб в мене вийшов чесний фільм. Я вважаю, що ці люди заслуговують на те, щоб їх почули.
Фільм дуже концентрований, весь час тримає в напрузі. Для чого ви зробили його саме таким?
Звичайно, фільм можна було сповільнити. Додати, наприклад, краєвиди за вікном, розбавити ними історії, давати відпочити. Але я не хотів картину штучно розтягувати. Більша частина фільму відбувається в поїзді, це ще й нічний поїзд, тобто не так багато часу є на розмови, тож потрібно було так зробити все, щоб не було шансу відключитись, щоб глядач міг відчути себе у цьому поїзді, в цьому стрімкому моменті, коли ти за 12 годин можеш змінити комфортний Київ на місто Костянтинівка, яке з маленького провінційного міста перетворилось на величезний транспортний вузол. Це місто живе війною і мені хотілось, щоб глядач опинився там миттєво.
Назва «Київ-Війна», а не, наприклад «Мир – Війна» додає об’ємності та двозначності. Київ не є миром в повному сенсі слова?
Я погоджуюсь, що назва «Мир-Війна» була б і зрозумілішою, може й банальнішою. Але і волонтери, і військові називають цей потяг саме «Київ-Війна». То один із неологізмів, які ми до 2014 року не вживали, а зараз вони стали звичними. Мені здається, що важливо було використати саме цей неологізм, як знак епохи. Але в підсвідомості, воно, звичайно, звучить як «мир-війна».
Ви доводите глядача до лінії розмежування. Чи не думаєте зазирнути далі?
Мені, як глядачу, було б цікаво подивитись фільм про теперішнє життя у Донецьку. І, як режисеру, хотілося б зняти такий фільм. Але я не був там з 2014 року. Я не можу себе назвати свідком подій. Їх бачили мої родичі та друзі, які змушені були стати переселенцями. Але якщо робити чесний фільм, то треба було б пожити там якийсь час, отримати досвід. Там є цікаві персонажі, але їх треба досліджувати, я зараз цього зробити не можу.
Кадр з фільму
Зараз в Україні виходить багато фільмів про війну. Що у них є для вас найважливішим?
Мені здається, що зараз фільми про війну стали глибшими. Зараз минув певний час і кінематографісти можуть об’ємніше висловлюватись на цю тему. Мені дуже подобається фільм «Явних проявів немає» Аліни Горлової, який руйнує багато стереотипів. Це дуже важливе кіно. Дуже сподобався фільм «Земля блакитна ніби апельсин» Ірини Цілик, який показує буденне життя людей поряд із війною. Також важливим, особливо для розуміння європейцями нашої війни, є фільм литовця Шарунаса Бартаса «Іній». Загалом мені хочеться дивитися фільми про людей, а не про території.
Герой Бартаса гине через бажання більше дізнатись про війну. Чи наражалися ви на небезпеки під час ваших спроб?
Ні. В нас були домовленості і з Укрзалізницею, і з військовими. Вони нам допомагали. А загалом це не той поїзд, де люди шукають пригод. Усім хочеться якнайшвидше залагодити свої справи. Звичайно, були і люди напідпитку, і просто агресивні люди, але в нас проблем не було.
А чи виникають конфлікти у цьому поїзді?
Виникають не те щоб конфлікти. Скоріше люди сперечаються, але залишаються при своїх думках. Мені здається, що основна проблема тих розмов, що вони нічим не закінчуються. Звичайно, розумію, що вони не мають відразу закінчитись чи бійкою, чи братанням. Я маю на увазі, що люди не шукають конструктиву.
Біда в тому, що в нас зараз кожен кричить у свою порожнечу. Ми всі наелектризовані ситуацією довкола. Ми більше зосереджені на тому, що нас роз’єднує. І Мені дуже шкода, що коли люди хоч і ділитись своїм досвідом, але не намагалися порозумітись.
Кадр з фільму
Ваш фільм може стати поштовхом до розмови?
Так, я б хотів, щоб фільм став предметом для розмови. Я б дуже хотів, щоб його подивились і у Донецьку. Я сподіваюсь, що він зможе стати початком діалогу. Це фільм-дискусія. Люди не хочуть чути один одного з різних причин. Хтось травмований, хтось зазнав непоправних втрат, хтось просто категоричний. В них фільм може викликати відразу. Але я все-таки сподіваюсь, що більшість людей зможуть його подивитись. Може, їм захочеться зателефонувати своїм родичам в Донецьк, чи Луганськ, чи Крим. І спробувати поговорити напряму.
Домовитись можливо?
Я думаю, так. Я оптимістично дивлюся на це. Зараз уже очевидно, що швидко цю проблему вирішити не вдасться. Тож потрібно працювати на довгу дистанцію, відмовитись від ідеї швидкої реінтеграції. Звичайно, розмовляти з російськими маріонетками немає жодного сенсу. Але люди важливі.
Мені здається, що важливо робити ставку на молодь. Щоб Україна з цих лояльних до себе людей формувала майбутнє Донбасу.
Фото: офіційний сайт фільму
