«Ніхто не розповідає, як поети драйвували»

У п’ятницю, 8 жовтня, у Львові відбудеться концерт Соломії Чубай «POETY. Діалог поколінь». Водночас відбудеться і прем’єра нового однойменного альбому. Концерт, створений за підтримки УКФ, відбудеться у концертному холі Ennio Event Square.

Вхід на подію вільний, але потребує обов’язкової попередньої реєстрації. Альбом (та концертна програма) «POETY. Діалог поколінь» складається із нових пісень на слова поетів-ювілярів 2021 року.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1527670 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1527670{ margin: 0!important; } }

«Музика у супроводі симфонічного оркестру та відеоарт доводять нам, що поети – не пам’ятники, а живі люди, які любити, раділи і жили на повну», – говорить авторка.

Саме таким, живим та не забронзовілим, постав перед нами Грицько Чубай у новому фільмі «Чубай. Говорити знову» (реж. Михайло Крупієвський), ініціаторкою створення якого також є Соломія.

ZAXID.NET поговорив зі співачкою і про кіно, і про музику і про те, як складно та водночас важливо говорити правду.

Соломія Чубай

Діалог поколінь присутній не лише у концепції концерту, але й у фільмі. Розкажи, будь ласка, про свій задум докладніше.

Для мене зв’язок поколінь у поезії це Вінграновський, Тичина, Чубай, а потім вже Андрухович, Лишега, Іздрик, Жадан тощо. Якщо говорити про фільм, то я не задумувала його аби показати зв’язок поколінь. Для мене, як усі мої проекти, це стало своєрідною психотерапією. Я думаю, що люди зможуть, завдяки фільму, побачити, чому ми, Чубаї, такі. У чому полягає наша родинна трагедія.

Так, всі завжди говорили, що тато помер рано. Але, здається, мало хто усвідомлював, що мені тоді було два роки, а Тарасові – 12. Втратити тата так рано – це велика трагедія. А для мами цей весь період був необхідністю вижити на гачку КДБ, який постійно тримав її. Вижити і бути просто вчителькою, якось заробляти гроші, щоб мати, що їсти.

Мені хотілося, щоб про тата дізналися глибше, щоб стало зрозумілим, звідки в нього брались такі тексти.

Нарешті хотілося бути чесними з самими собою. Бо ми зазвичай створюємо п’єдестали, героїв, продукуємо додаткові комплекси в інших людях, продукуємо заздрість. Я ж постійно чула: «Ти – Чубай, тобі все легко дається».

Але головною мотивацією було розповісти історію тата. Я насамперед хотіла говорити про того Чубая, який створив «Вертеп», «Відшукування причетного», «Марію». У фільмі ми бачимо уже зламаного Чубая, бачимо трагедію генія, який був богом у своїй тусовці, але його зламала і система, і люди, його ж оточення, яке від нього відвернулось.

У нас, в українців, є схильність возвеличувати людей, робити з них героїв, кумирів, а потім в них плювати. І Чубай зміг це передбачити та описати у «Вертепі». Для мене очевидно, що Чубай є пророком.

Щодо фільму, то він з одного боку є болючою раною, але яку ми мусимо виколупати, щоб зцілитись. Ми маємо сказати правду про своє минуле.

Чому Жадан? Яку роль він відіграє?

Сергій Жадан у цьому фільмі, та й загалом у моїх « POETY. Діалог поколінь» є свідченням того, що як би не знищували українську літературу, вона є, вона проростає, як трава. Як у вірші Грицька Чубая «Я трава прадавня дика трава… ось я вже вам по пояс».

Протягом роботи над фільмом ми дуже багато розмовляли з режисером Михайлом Крупієвським. І ці діалоги дали мені й зцілення, і примирення з близькими, розуміння їх замість засудження, прийняття тата.

У фільмі звучить багато чесних свідчень, не завжди приємних. Як вдалося так розкрити спікерів?

Ми дуже багато говорили з Михайлом і, думаю, це дало йому поштовх поставити правильні запитання.

Щодо Ігоря Калинця, то він спочатку не хотів говорити, тим більше, що коли ми знімали, уже в розпалі була пандемія ковіду і всі боялися. Потім ми випадково зустрілись і я спитала його: «Може, залишимо усі образи в минулому?». Адже Калинець найбільше ображався через те, що Чубай сказав про його поезію.

Мені було дуже важливо, щоб прозвучало те, наскільки Чубай був тоді молодим, як говорив і діяв часом з позиції юнацького максималізму. Покоління Калинців було на десять років старше, а у такому віці така різниця є дуже вагомою. Крім того, їх покоління більше трималося один за одного. А Чубай великою мірою був сам і тому в нього було дуже зручно кидати каміння.

Як думаєш, КДБ Чубая обрало через його самотність чи через те, що він був великою мірою центром товариства?

Думаю, що Чубай давно був небезпечним. І його не посадили не через те, що він щось підписав чи не підписав. Він мав туберкульоз нирок і якби він помер в ув’язнені, то він перетворився б на героя. А так його морально знищили.

Але цього Різдва до нас прийшли діти, які поставили вертеп на тексти «Вертепу» Чубая. Тобто, як би Чубая не знищували, приходять діти, які взяли (я навмисне питала) тексти Чубая з «П’ятикнижжя». Тобто це вже навіть не те покоління, яке слухало Тараса (Тарас Чубай, лідер гурту «Плач Єремії» – ред.). Це інше покоління, яке виросло просто на самих текстах.

Свого часу Роман Готра, фотограф, мені розповів, що тато йому колись сказав, що продовжиться в дітях. Це був 1972 рік, я тоді ще навіть не народилась. Звідки він знав, що все так буде?

Чи ти відчувала це? Адже і ти, і Тарас, живучи власні життя, весь час існуєте разом з творчістю батька. Це хрест чи опора?

Я шукала різні відповіді. Тепер я зрозуміла, що робила так, бо мушу. Ще маленькою дівчинкою я сама на себе повішала цю ношу. Чомусь було постійне відчуття, що я мушу видати книжки, зробити фільм. Мені треба було це перейти.

Я й досі вважаю, що мушу показати Чубая таким, як він був, а не старим дідусем, яким його чомусь сприймають. Він написав всі основні твори у дуже юному віці. Зрозуміло, що в останні роки свого життя він виглядав старшим, ніж був. І це фото, яке в нас на «POETY. Діалог поколінь», я знайшла у школі, де він вчився. Воно було єдиним. Але такої поганої якості, що довелось його перемальовувати.

А ще мені важливо було подивитись на його покоління так, щоб усвідомити, що їм довелось пережити. І ми маємо бути вдячними за відкритий світ, за вільний простір, де ми можемо спілкуватись. Ми можемо поїхати на концерт, на виставку. Для мене досі залишається загадкою, звідки тато отримував інформацію про те, що твориться за залізною завісою. І він звідкись знав і про поетів, і про художників, які тоді працювали. Отримував інформацію й нею ділився.

Соломія Чубай: «У проекті немає випадкових людей»

Якщо говорити про твій концерт, то за яким принципом ти обирала поетів?

Я обирала тих, про кого тато згадував, ким цікавився. І, звичайно, я керувалась спогадами про бібліотеку, яка була у нас в підвалі, які я бачила книжки, на яких книжках стояв його екслібрис.

А серед сучасників я обирала тих людей, які розуміли, хто такий Чубай, з ким я мала розмови про нього.

Мені хотілося взяти більше молодих авторів, але ґрант УКФ обмежив мене поетами-ювілярами.

Крім того, не на кожен вірш можна скласти пісню. Найважчим для мене було ХІХ століття. Мені тогочасна мова не звучить у сучасному контексті. Проте звучать їхні долі.

Також важливо було почути голос жінки. До слова, я ніколи не чула, щоб тато демонстрував зневажливого ставлення до жінки.

Мабуть, моя особиста історія, коли мені потрібно було виборювати те, що я особистість, виборювати право не бути лише на кухні, воно все є у цьому проекті. І у відеодискусіях ми також говоримо про тих жінок. Проте мені болить, що чоловіки переважають та більше чуються в силі.

Якщо порівнювати два проекти «POETY. Діалог поколінь», що між ними спільного та в чому різниця?

Спільним є діалог поколінь, але попередній був гострішим, болючішим, роковим. Цей альбом світла, ніби зцілення та воскресіння. Адже важливо не сидіти просто жертвою. Навіть коли ми говоримо про класиків, ми завжди говоримо про страждання.

Цей проект – про вплив поколінь, але не про пафос, який ми так любимо особливо у ювілейні дати. Наш дизайнер робив проект таким чином, що вказано рік народження, рік смерті та 2021 як рік відродження. Візуально ці поети є кольоровими та стильними. Дуже хотілося забрати цю темноту, зелено-сірі обличчя.

Ніхто не розповідає як ці поети драйвували, реготали, займалися сексом, ходили на вечірки, жартували. Тобто, коли ми про них говоримо, то завжди говоримо про страждання, а поза цим ніби нічого й не було. Тобто ми передаємо з покоління в покоління образ жертви.

Тож я і в фільмі, і в альбомі воювала з безнадією. Бо бачу, що молоде покоління, маючи Чубая, усвідомлює несправедливість, серед якої жило його покоління, але радіє, що живе в зовсім інший час.

Розкажи, будь ласка, хто ще братиме участь у концерті.

Таким кістяком і альбому, і проекту є гітарист Сашко Гловацький, з яким ми вже зробили кілька альбомів. Це Том Луголообі, який дуже цікаво чує музику. Він створює чудові гармонії і ще він мені подобається тим, що завжди просить спочатку прочитати текст. На барабанах – Ігор Гнидин, джазовий музикант, але він може грати в різних стилях і в цьому його кайф та сила. Також я запросила басиста Андрія Кохана, він також попросив наперед вислати тексти. І це круто. Будуть Софія Сливка та Юлія Швед.

Також гратиме оркестр INSO-Львів, для них оркестровки робив Остап Панчишин. Це була дуже легка співпраця, попри те, що я найчастіше обираю білі вірші, а їх вкласти у музику непросто. Через це і ритміка альбому загалом є непростою. І дуже приємно працювалося на студії в Мар’яна Криськува (студія Jenny Records) у Лопаївці. В мене було враження, що я виїжджаю у якусь космічну студію, де була дуже крута атмосфера. Загалом альбом робився на одному подиху.

Диригуватиме Євген Крук. Я вдячна Іоланті Пришляк, директорці оркестру, яка підтримує мої ідеї та дуже поважає цю мою історію з татом.

Фантастичний відеоарт створив художник Олексій Хорошко.

Взагалі в проекті немає випадкових людей. Мар’ян Криськув колись, ще в школі, зробив концерт на слова мого тата та запросив мою маму. Я коли це почула, була вражена. Я зрозуміла, що пазли склались.

Тож зв’язковою постатю є Грицько Чубай, який так чи інакше впливав на кожного, до кого я зверталась. Усі були в контексті й знали, хто такий Грицько Чубай. І для мене було важливим, щоб вони це відчували.