Актуальні новини

«Бентежні»

У «Видавництві Старого Лева» готують до друку роман Лінн Ульман «Бентежні».

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1511528 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1511528{ margin: 0!important; } }

Батько Лінн Ульман – легендарний шведський режисер Інґмар Берґман, мати – знана норвезька актриса Лів Ульман, тож сама вона зростала у творчій атмосфері, вела мандрівне життя поміж Норвегією, США та батьковим будинком на острові Форьо і згодом стала письменницею. Роман «Бентежні» – історія її дитячої прив’язаності, підліткової незграбності та спроб знайти своє місце у чіткому, розписаному до хвилини батьковому світі.

Лінн Ульман та її батько називали цю свою книжку роботою або ж проектом. Це мала бути низка інтерв’ю, до яких вони взялися аж тоді, коли нитка розмови вже уривалася, а слова не трималися пам’яті. Через сім років після смерті батька диктофон знайшовся у скрині на горищі, а записи склалися в ностальгійну оповідь про дорослішання і старішання, про сім’ю та ідентичність, любов і творчість.

Роман «Бентежні» став колекцією вражень, моментів, місць та імен. Це історія про неминуче, про те, що час бере своє, пам’ять нетривка, а наше єство – неспокійне, завжди прагне чогось і постійно тужить за нездійсненим.
Книгу видано за фінансової підтримки NORLA. Переклад Наталі Іваничук.

Пропонуємо уривок з книги, яка незабаром з’явиться у книгарнях.

//
Інгмар бергман та Лінн Ульман

***

Останнім часом таке стається дедалі частіше. Бачу обличчя і думаю про щось стороннє. Не знаю, як це назвати. Розпливчасті контури.

Бувало, я нічого не могла згадати про свого батька, читала його записки, дивилася на його фотографії, а згадати не могла; під словом згадати маю на увазі, що не могла викликати його образ, побачити перед собою, уявити, що він сказав би чи вчинив у конкретній ситуації, відтворити його голос. Тужити за кимось – означає пам’ятати. Нічого такого не було – я не тужила й не пам’ятала. Тинялася наосліп, не бачила ні мертвих, ні живих, мій чоловік написав в одному вірші: ти зникла в домі свого батька.

Ще за життя батько впорядкував свій архів і створив фонд свого імені. Згодом стало три фонди; один присвячений його рукописам, листам і фотографіям, другий – його домівкам і третій – острову, який він називав своїм. Після батькової смерті видали поштову марку й банкноту з його портретом, а його іменем названа коротенька вуличка. Я ходжу туди й сюди під дощем; вуличка розташована в центрі Стокгольма, поблизу Драматена, Королівського драматичного театру. Це більше провулок, аніж вулиця, я рахую кроки – туди й сюди, і кожного разу нараховую неоднакову кількість кроків. На кінці провулка, який виходить на площу, що теж носить його ім’я, стоять купою велосипеди. Велосипедні замки – чорні й сріблясті – обвивають колеса. Один велосипед завалився і ось-ось потягне за собою додолу решту.

Розкажи про свого батька.

Я хитаю головою.

Не казати ж, що я нічого не пам’ятаю.

Хлопець, який мене обслуговував, мав приблизно вісімнадцять років, високий, худорлявий, з довгим волоссям і прищавим обличчям. Він рухався по крамниці повільно й обережно. То була велика крамниця; мобільні телефони й GPS – в одному відділі, звукові системи й телевізори – у другому, товари для домашнього вжитку – у третьому, побутова техніка – у четвертому, комп’ютерна техніка – у п’ятому, фото й відео – у шостому. Я звернула увагу на його пальці, тонкі й довгі, він мовби намацував собі ними шлях. Іноді я заговорюю з чужими. Пояснюю, що мені треба. Хлопцеві сказала, що хочу придбати диктофон, щоб взяти інтерв’ю у свого батька, що моєму батькові вісімдесят вісім років, скоро виповниться вісімдесят дев’ять, що мені потрібний найкращий диктофон, який лиш є на ринку, що не маю бажання розпитувати старого чоловіка на пустельному острові, боячись несправної техніки.

– Цей пристрій більше не називається диктофоном, – сказав хлопчина, потупивши очі.

Я намагалася перехопити його погляд.

– Не називається, я знаю, але ж ви розумієте, про що я запитую, правда? Можете мені допомогти?

Він був дрібонький, мов комашка, на картці на грудях написано ім’я – Сандер, я не могла визначити, була в його рухах незграбність чи граційність, він ледь не дзьобав носом усі предмети, що йому траплялися. Кожного разу здавалося, що хлопець на щось наткнеться. Він ледь не натикався на речі й таки не натикався.

Навесні 2007 я поїхала в Гаммарс на авті, з новим диктофоном у сумці. Кермував мій чоловік. Наша доня Ева сиділа позаду й дивилася мультфільм на ноутбуці. Їй подарували нові світло-блакитні навушники. Час від часу чоловік зупиняв авто й схилявся головою на кермо. Я питала, що не так, а він відповідав, що все так. Евині навушники були такі великі, як медузи.

Я не бачила батька багато місяців і лише зрідка телефонувала. Він сидів за кухонним столом, їв омлет, запиваючи вином. Коли я увійшла й стала перед ним, він підвів очі, його погляд не фокусувався. Не впізнав? Запитав, чи не приїхала я з Королівського палацу, жестом запросив сісти.

– Бажаєте омлету?

Я сіла, спробувала перехопити його погляд, але він не хотів дивитися на мене, сказав, що готовий знову повернутися до своїх обов’язків королівського кучера і що ми відразу можемо вирушати в дорогу, щойно він доїсть омлет.

– Тату! Це – я!

Він далі їв, не підводячи голови від тарілки.

– Тату?

Його доглядальниці мінялися. Звільнялися, їм на зміну приходили нові. Спершу була Сесілія, потім – Мая. Сесілія дбала про всякі практичні справи, Мая вела домашнє господарство. Потім з’являлися нові й нові. Останнього літа я нарахувала в Гаммарсі шість жінок. Йому так подобалося. Отримуєш те, про що просиш, але не в той спосіб, що очікуєш, часто казав він.

Тужити за кимось – не конче те саме, що впадати у відчай. Смерть Інґрід розбила батькові серце. Він був у відчаї. Казав, що хотів би вмерти, але занадто великий боягуз, аби позбавити себе життя. Я сімдесятичотирирічний старець, і аж тепер Господь вирішив вигнати мене з дитячих покоїв, повторював він. Мій батько втратив ще й сина, Яна; якби я втратила дитину, відчай був би занадто мізерним словом. Як і розбите серце. Я не змогла б далі жити. А він зміг. Помер Ян, а він жив далі. Діти не були для нього найважливішими в житті. Я досі малюю карти й укладаю таблиці – важливі, неважливі, більш люблені, менш люблені – хоча й знаю, що все це нічого не варте. Загалом я вірю, що все життя тужила за своїми батьками. Вони змінювалися на моїх очах, як і мої діти змінюються, а я не знаю, ким була для них.

Чи можна тужити за людьми, котрі ще живуть?

Увечері я йду, звіряючись з картою, сходжу до моря, опиняюся на новому місці, тут гарно, зима, море вкрите тоненькою плівкою криги.

Пригадую, мій свекор полюбляв казати: обережно з необ’їждженими кіньми.

Бабуся любила казати: чоловіки, такі вони чоловіки.

І ще любила повторювати: чоловіки, такі вони чоловіки.

А батько часто казав: отримуєш те, про що просиш, але не в той спосіб, що очікуєш.

А ще полюбляв казати: слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш. Він був сином священника, тож недивно, що цитував Лютера. Важливо не забувати: чистота, самовладання, лад і пунктуальність.

Він говорив про гнів, гнів, який змушував запитувати себе, чи не успадкували той гнів його діти.

Ти сердишся, серденько?

Він ніколи не бачив мене сердитою.

Між нами ж нічого нез’ясованого немає, між тобою і мною?

Ні, тату.

Щось тебе гризе?

Ні, нічогісінько не гризе.

Це добре, я теж так сподіваюся.

Гнів, який він називав убивчою люттю. Чи як його назвати? Короткий бікфордів шнур. Темперамент. Задуха. Насмішка. Зневага. Моє серце розбите, і ніхто не годен мене розрадити. Гнів – це форма хижості. Лють роз’їдає, і ти пожинаєш лють, знову й знову.

Якщо ти, на біду, закаляний такою люттю, казав він, важливо взяти її під контроль. Він рано навчився цього в житті від старших і мудріших чоловіків і передавав пораду наступним поколінням. Він казав: хтось має досконалий слух, може розчути дзижчання бджоли й запитує, а ти чуєш? Це – альфа й омега! Хтось скупий. Хтось уміє танцювати. Хтось лютує. Тіло загалом складається з води, а серце – з гніву. Гнів зводить судомою щелепи, від якої стираються корінні зуби, такий гнів змушує болісно ніяковіти. Розумієш? У професійному житті це – катастрофа. Емоційним вибухам не місце на робочому місці; якщо дозволиш люті взяти гору, метатимеш громи й блискавиці, змарнуєш цінний час, зруйнуєш себе й справу, а потім ще й доведеться усіх обдзвонювати, просячи вибачення. І те, й інше бентежить та забирає безмір часу. Скажеш, на лихо, щось непотребне людині, і вже буде важко відновити добрі стосунки. Сказане – воно сказане. Чого не скажеш про несказане. Слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш. Не забувай цього, моє серденько. Це стосується не лише професійного життя, але й любовних стосунків. Віриш, ніби багатий, віриш, що запас любові вічний, але, якщо злегковажити, увесь капітал розсиплеться. Станеш банкрутом. Тому свої ролі треба грати старанно. Один – один – напад гніву на одну театральну репетицію чи кінозйомку може бути навіть корисним, але треба поводитися професійно, не давати волі емоціям.

– Ні, тату, я приїхала не з Королівського палацу. Я приїхала з Осло. Хочу записати з тобою розмову. Пам’ятаєш? Ми планували з тобою попрацювати.

Я не кажу, ми маємо домовленість або ми посидимо й побалакаємо, я кажу, ми попрацюємо, бо праця – чарівне слово. Ніщо не сміє ставати на заваді роботі, ми не легковажимо роботою, ми брешемо й обманюємо, прокидаємося посеред ночі в страху, плачемо й позираємо на годинник. Скоро світатиме, нічний столик завалений паперами. Та коли на годиннику шоста, встаємо й ідемо до праці.

Ми з татом писатимемо книжку. Завтра починаємо.

Мая витирає кухонний стіл. Вона звертається до мого батька в третій особі. Чи хотілось би йому ще вина? Може, йому подати ще хліба до омлету? Вона говорить повільно й трохи заголосно. Викручує над мийкою ганчірку, з ганчірки скрапує брудна вода, вішає її на гачок на стіні.

– Хіба не приємно, що наймолодша донька приїхала до нього в гості?

Вона киває, так кивають, спонукаючи співрозмовника теж кивнути.

– Так, звичайно, – каже батько, але не киває. – Звичайно, це дуже мило.

Він дивиться на мене й підморгує.

Тепер уже з мови зникали не просто окремі слова. Можливо, половина всіх слів. Забуті слова тягнулися довгою звивистою стежиною від каменистого берега через ліс і аж до будинку в Гаммарсі. Коли на небі з’являвся місяць і батько виходив надвір шукати ті слова, птахи його випереджали. Звуки й образи створювали какофонію й хаос. Я думала: він уже не зовсім при тямі, яке інтерв’ю, надто пізно, а потім думала, що не при тямі може бути оманливе. В окулярах батько трохи бачив одним оком і нічого не бачив – другим. У щоденнику, який лежав на письмовому столі, було написано, що йому потрібно 18 червня лягти в лікарню Вісбю для проведення офтальмологічної операції. Операція мала б повернути якийсь відсоток зору. На одне вухо він чув добре, іноді мені доводилося кричати, якщо з неуважності я сідала з іншого боку й говорила в глухе вухо. То було на моїй відповідальності, пам’ятати, в яке вухо говорити. Його тактильні відчуття загострилися до краю. Навіть від найменшого дотику він деколи здригався так, ніби я здирала йому шкіру. Я вже не гладила його долонею по щоці так часто, як раніше. Він постійно закривався і відкривався. Потрібні великі зусилля, аби щоранку збадьорюватися, надто коли тобі виповнилося вісімдесят дев’ять років, до того ж іноді так хочеться знову заснути або й не прокидатися. Як там писав португальський поет Фердинанду Пессоа у своїй «Книзі бентежності»? Я вставав рано й довго готував себе до існування. Бувало, ще раніше, Пессоа часто зринав у розмовах, коли ми планували нашу книжку – чи не вкрасти б нам його назву або ж перекрутити, чи, може, це надто фривольно, не варто дозволяти собі забагато, то велике мистецтво – достеменно знати межі фривольності, а можливо, придумаємо іншу назву, коли закінчимо працю над книжкою і готові будемо її видавати. А потім він забув про Пессоа.

Продавець у крамниці приніс маленький сріблястий пристрій марки «Sony». Подовгастий, уміщався на долоні. Книжка про старіння.

Старіння – то важка праця. Вставати вранці – теж праця. Й умиватися – праця, одягатися – праця, виходити на свіже повітря – праця, зустрічатися з людьми – праця. Ніхто й не згадує про цю працю.

  10 найромантичніших фільмів усіх часів

Залишити відповідь