Актуальні новини

«Диригент як канатоходець без страхування»

Ірина Стасишин є диригенткою Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької вже 17 років. У її репертуарі майже два десятки вистав. Ірина Стасишин брала участь у проектах не лише в Україні, а й за кордоном, а також зініціювала концерт до дня народження видатного оперного співака 20 століття Олександра Мишуги на його батьківщині.

Ми зустрілися з Іриною Стасишин, щоб дізнатись, що настільки закохує її в цю професію.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1530748 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1530748{ margin: 0!important; } }

Ви є диригенткою Львівської опери вже більше 15 років. Як відбувався ваш шлях становлення як професіонала?

Загалом, з професією диригента я пов’язана з утроби матері. Вона є диригенткою, викладачем у Дрогобицькому музичному училищі, усе життя мала хори й була їх багаторічним керівником. Тож моє дитинство пройшло практично на репетиціях. Коли я вирішила, що хочу вступати на диригентський факультет, мої батьки не заперечували. Ну а далі я вже знала, що вступатиму на навчання до консерваторії. Там я навчалася в класі Івана Юзюка – народного артиста України, професора, на кафедрі оперно-симфонічного диригування. Так я спрямовувала себе на цю диригентську стежину.

Ірина Стасишин

Ще на 3-му курсі консерваторії я прийшла сюди, до театру, суфлером. Тут була вакансія і я так пропрацювала 3 роки. Фактично, це дуже важливий щабель у становленні диригента, бо ти бачиш вистави зі середини, працюєш зі співаками й розумієш, що є найскладнішим. Ззовні воно виглядає легко, але коли «варишся» в цьому, то бачиш, які труднощі долає той чи інший виконавець. Далі художня рада театру дозволила мені скласти державний іспит тут, у театрі, продиригувавши оперу Джузеппе Верді «Травіата». Так мене взяли в театр.

Диригент тримає під контролем виконання твору. Як бути впевненим у тому, що все пройде успішно?

Диригент ніколи до кінця не знає, що на нього чекає за пультом. Готуючись до вистави, він завжди скрупульозно опрацьовує партитуру. Він повинен знати практично кожну ноту, слово, вступ. Але, окрім того, він мусить вміти за допомогою слова, емоції, різних асоціативних паралелей допомогти виконавцю втілити свій образ чи музиканту заграти свою сольну фразу.

А чи буває у вас острах, що щось може піти не так?

Знову ж таки, здавалося б, диригент все правильно робить, але він ніколи не знає, в якому стані перебуває соліст чи музикант, що в них на душі. Тому диригент має бути завжди позитивно налаштований. Це задає доброго тонусу всім виконавцям. Отож, треба бути з гарячим серцем, але з холодною головою. Варто пам’ятати, що в критичній ситуації не можна втрачати самоконтролю.

Кажуть, завданням диригента є відтворити художній твір через своє бачення й розуміння. Які емоції ви хочете донести слухачам крізь музику?

  Президентське подружжя оглянуло виставку "Леся Українка: 150 імен"

Вивчаючи партитуру – вивчаєш період, коли вона писалася, середовище, в якому була створена, життєві обставини композитора, що спонукали його до написання твору. Тоді вивчаєш дослівно переклад і стараєшся вникнути у долю кожного героя, провести лінію трансформації.

«Театр, знаєте, затягує»

Кожен образ має свій розвиток, він змінюється у своєму емоційному стані. Це дуже важливо донести до виконавців. Бо сам диригент під час виконання «німий», у нього є лише його руки та емоції, які він віддає співакам чи музикантам. На репетиціях, на уроках відбуваються обговорення того чи іншого образу, його емоційного навантаження для того, аби співаки змогли донести це так, щоб публіка зрозуміла й сприйняла.

Ви закінчили факультет оперно-симфонічного диригування Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Як, на вашу думку, реалізуватись професійно після закінчення навчання?

Бачите, професія диригента потребує багато самовіддачі. Та, найосновніше, знати, що окрім цього, ти більше нічого не хочеш у житті. Зараз є дуже багато можливостей для молодих виконавців: майстер-класи, фестивалі, конкурси, відкриті кордони, велика кількість медіаресурсів.

Наша диригентська школа дає добрі знання і правильно ставить руки. У наших вишах багато практичних занять як із концертмейстерами, так із самим оркестром. Є практика роботи в оперному класі. Це колосальна база.

Ви – єдина диригентка в чоловічому колективі Львівської опери. Чи впливає це якось на вашу роботу?

Ні, ми з колегами дружно живемо. Якось не відчувається ні зверхнього, ні поблажливого ставлення. Кожен має свій спектр роботи, свої вистави, за які відповідає, і тому таких проблем немає.

Тим не менш, довгі століття існувала думка, що диригент – це чоловіча професія.

Цей стереотип руйнується вже досить давно. Ще, скажімо, зі середини 20 століття, коли жінки почали ставати за пульти великих оркестрів. Зараз і в Україні є багато диригенток. Наприклад, моя однокурсниця Оксана Линів, яка займає досить успішну позицію в Європі й активно популяризує нашу професію. Також у Київській опері є Алла Кульбаба, у Київський опереті є Оксана Мадараш, в Одеській опері є Маргарита Гриневецька. У всіх великих театрах України присутня постать жінки-диригентки і це добре.

За роки роботи у вашому репертуарі чимала кількість опер. Які виявились для вас найближчими, а які навпаки?

Я люблю абсолютно всі свої вистави. Скажімо, у суботу в мене був дебют в опері «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, яку я дуже давно мріяла продиригувати. Постановки – це як твої діти: чи «Любовний напій», чи «Весела вдова», чи «Дон Паскуале», чи «Лис Микита». Усе це зароджується в тобі й проходить крізь серце й душу. Від першої ноти на уроках зі співаками й до прем’єрної фінальної ноти готової вистави. Це дуже багато значить. Тому такої вистави, яку я не люблю, немає.

  Володимир Дантес розповів про заздрість і ревнощі в особистому житті

«Я люблю абсолютно всі свої вистави»

Тобто не бувало, що художній твір не знаходив відклику у вашому серці?

Ні. Як би там не було, усе одно потрібно шукати шляхи, аби полюбити цей твір, бо без любові до матеріалу неможливо диригувати. Але у мене не було ситуацій, що мені доводилося себе змушувати.

Яка вистава була найважчою в освоєнні та реалізації на сцені?

Навіть важко назвати. Кожний новий твір – це випробування для будь-якого диригента. Якось мені довелось диригувати «Баядерку». До того часу я не мала справи з балетом, а «Баядерка» – це трьохактний величезний балет. Це три години класичного танцю й потрібно знати балетний рух кожного виконавця. Це абсолютно інший тип диригування, аніж в опері. Дуже важливо, аби диригент й артист налаштували емоційний зв’язок.

Також хочеться згадати ще один досвід – цікавий у всіх моментах. Це постановка нової української опери Івана Небесного «Лис Микита». Дуже багато творчої роботи було пророблено в тандемі композитор-режисер-диригент. Новітні засоби сценічного вирішення, які хотів втілити режисер Василь Вовкун, вимагали відповідного музичного супроводу й відповідного звучання. Практично, не було жодного дня без спілкування з композитором.

Скільки часу займає підготовка до одного виступу?

Залежить від обставин і від кількості часу, що в тебе є. Може бути два місяці, а може й два тижні. В принципі, диригент має стати за пульт, якщо його повідомляють за добу до вистави – він немає права відмовитись.

Ви ініціювали концерти на батьківщині видатного оперного співака Олександра Мишуги, у Новому Виткові на Львівщині. Це цікавий приклад, коли концерти оперної музики відбувають у селі. Поділіться, як вам прийшла така ідея і чому?

Це все дуже глибоко, тому що моя мама родом з цього села. Ми з нею ходили на могилу Олександра Мишуги. Він там і похований, на своїй батьківщині. І це десь закарбувалося у моїй пам’яті. Колись давно оперний театр часто приїжджав туди для вшанування цього видатного співака. Отож, нам прийшла ідея зробити концерт на честь його дня народження, бо прізвище Мишуги чомусь не популяризується, хоча й був він видатною постаттю у свій період.

Без Олександра Пилиповича Іван Франко не написав би збірку «Зів’яле листя». Мишуга на той час був досить заможним. Приїхавши якось до Львова й дізнавшись, що Франко немає коштів на проживання, він передав йому досить велику суму. Саме на неї збірку й було видано. Якби не Мишуга, то Микола Лисенко не зміг би відкрити свій музичний інститут у Києві. Олександр Пилипович перервав свої контракти й приїхав викладати спів українським студентам.

  Незвичайні факти з життя Лесі Українки

Громада села дуже активно відгукнулася на пропозицію зробити концерт на день народження видатного співака. Ми приїхали туди, був повний зал людей. Ви не повірите, але люди плакали. Такі овації наші музиканти давно вже не чули. Коли після кожного твору солісти виходили по два рази на поклони, коли овації займали більше часу, ніж самий твір.

Ці емоції настільки западають в душу, що не помічаєш, що ти в простому сільському клубі. Те, що ми отримали взамін від тих чистих сердець – це не порівняти ні з чим. Ми продовжуємо співпрацю й надалі, тому для мене ця подія була дуже важливою.

«Диригент ніколи до кінця не знає, що на нього чекає за пультом»

Якими рисами має володіти диригент?

Окрім усіх музикальних задатків, таких як слух, відчуття ритму й інших, мусить бути внутрішній стержень у людини. Вона повинна завжди знати, чого хоче. Бути впевненою у своєму баченні та відчутті музичного твору й добиватися саме такого його звучання.

Ще у 20 столітті диригенти були тиранами. Вони були вкрай емоційні, мали тиснути й наказувати. Зараз йде тенденція не до наказового способу, а до переконливості. Треба так працювати з людьми, щоб вони на репетиціях і на виступах «усе віддавали добровільно».

Також диригент повинен бути дипломатом. Зазвичай, ми працюємо з великою кількістю людей і завжди можуть виникнути конфліктні ситуації. І завданням диригента-керівника є або не допустити цього, або розв’язати проблему мирним шляхом. Від цього залежить психологічний та емоційний стан колективу.

Диригент, напевно, має бути ще й безстрашним?

Так, повністю. Колись мені професор казав: «диригент – це канатоходець без страхування. Він має пройти від початку до кінця по канату, але не маючи другого шансу й не маючи права на помилку».

У житті ви теж звикли тримати все під контролем?

Ой, напевно, ні. Найперше, стараюсь відмежовувати особисте життя від професії. Інакше буде складно для всіх. Звичайно, інколи робота забирає більше часу, аніж сім’я, але треба шукати баланс. Зруйнувати все дуже легко.

Чи шкодували ви коли-небудь, що обрали стежку диригента?

Ні, жодного разу не шкодувала. Я не уявляю собі, що могла б робити іншого. Театр, знаєте, затягує. Ти не живеш іншим життям, ти живеш тут. Не дивлячись на фізичну складність, це неймовірні відчуття, коли після всього виходиш на сцену й повний зал людей дивиться на тебе, аплодує, усміхається й дякує. Це вартує тих затрачених сил та емоцій, бо вони повертаються в рази більшими й надихають до наступних виступів.

Залишити відповідь