Стівен Фрай (нар. 1957) – британський комедійний актор, який також пише сценарії, романи, повісті. Він представник англійського гумору, багато його творів стали бестселерами. Фрай також захоплюється стародавньою грецькою культурою та міфологією, навіть створив цілий античний літературний цикл.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1579976 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1579976{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
«Герої» – друга книжка автора з цього циклу. У ній він розповідає про героїв Стародавньої Греції й їхні подвиги. Блискуче переказує драматичні історії про Ясона та Геракла, Персея й Орфея, Едипа та Беллерофонта. Загадки, гонитви, битви, неймовірні головоломки, вбивства та дивовижні порятунки. Читач має змогу поринути у захопливий світ пригод зі сивої давнини. І хоча багато людей читали грецькі міфи ще в школі, у версії Фрая герої античності постають, як звичайні люди, зі суперечливими натурами, комічні, трагічні, романтичні та жорстокі. Оригінальний стиль автора інтригує і не дає читачеві відволіктися від тексту аж до кінця розповіді.
Книга вийшла друком у видавництві «Фоліо». Пропонуємо уривок з неї.
***
Вступ
Зевс сидить на своєму троні. Він керує небом і світом. Ним керує його сестра-дружина Гера. Обов’язки та володіння у світі смертних розподілено між членами його родини – іншими десятьма олімпійськими богами. У ранні дні богів і людей божества ходили по землі разом зі смертними, дружили з ними, гнобили їх, спарювалися з ними, карали їх, мучили їх, перетворювали їх на квіти, дерева, птахів та жуків і всіляко взаємодіяли, перетиналися, перепліталися, схрещувалися, взаємопроникали і заважали нам. Але з часом, поки одна епоха змінювала іншу, а людство росло й процвітало, інтенсивність цих взаємозв’язків повільно зменшувалася.
У епоху, в яку ми зараз вступаємо, боги все ще були присутні скрізь, вирізняючи серед людей своїх улюбленців і тих, кого варто покарати, спрямовуючи та заважаючи, але Прометеїв дар вогню дав людству здатність керувати своїм власним простором, будувати свої власні міста-держави, королівства та династії. Вогонь існує і палає у світі, він дав людству силу плавити, кувати, виготовляти та створювати, але він також є і нашим внутрішнім вогнем; завдяки Прометею ми тепер наділені божественною іскрою, творчим вогнем, свідомістю, яка колись належала тільки богам.
Золота епоха змінилася Епохою героїв – чоловіків і жінок, які міцно тримають долю в своїх руках, використовують свої людські якості, як-от сміливість, хитрість, амбіції, швидкість і сила, щоб здійснювати дивовижні подвиги, перемагати жахливих монстрів і засновувати великі культури та родоводи, що змінюють світ. У людях палає божественний вогонь, викрадений із небес їхнім захисником Прометеєм. Вони бояться, поважають і поклоняються своїм батьківським богам, але десь усередині вони вже розуміють, що є рівними їм. Людство вступило у свій підлітковий вік.
Сам Прометей – титан, який створив нас, дружив із нами та захищав нас – продовжує терпіти своє жахливе покарання: його, прикутого до схилу гори, щодня відвідує хижий птах, він прилітає з боку сонця, щоб розірвати його бік, витягнути його печінку і з’їсти її на очах титана. Оскільки він є безсмертним, протягом ночі його печінка відростає, і його муки повторюються наступного дня. І наступного.
Прометей, чиє ім’я означає «передбачливість», передбачив, що тепер, коли у людства є вогонь, дні богів добігають кінця. Гнів Зевса через непокору свого друга походить як від глибоко захованого, але постійного страху, що людина колись переросте богів, так і від його глибокого відчуття болю та зради.
Прометей також побачив, що настане час, коли його буде звільнено. Смертний людський герой прибуде до гори, розірве його кайдани та звільнить титана. І разом вони врятують олімпійців.
Але навіщо рятувати богів?
Сотнями поколінь під землею тліла глибока образа. Коли титан Кронос кастрував свого батька, первісного бога неба Урана, і розкидав його геніталії по всій Греції, там, де впали краплі його крові та сімені, виникла раса гігантів. Ці «хтонічні» істоти, ці створіння, що вийшли з землі, вірять у те, що настане час, коли вони зможуть вирвати владу з рук зарозумілих дітей-вискочок Кроноса, олімпійських богів. Гіганти чекають дня, коли вони зможуть повстати, щоб підкорити Олімп і розпочати власне правління.
Прометей мружиться на сонце і теж чекає свого визволення.
Тим часом люди займаються своїми смертними справами: розвиваються, працюють, живуть, кохають і помирають у світі, все ще населеному більш-менш доброзичливими німфами, фавнами, сатирами та іншими духами морів, річок, гір, луків, лісів і полів, але також небезпечному через свою частку змій і драконів, багато з яких є нащадками первісної богині землі Геї та бога підземних глибин Тартара. Їхні нащадки, жахливі Єхидна і Тифон, породили безліч отруйних створінь-мутантів, які спустошують сільську місцевість і океани, які люди намагаються приборкати.
Щоб вижити в такому світі, смертні відчували потребу поклонятися й підкорятися богам, приносити їм жертви й лестити їм хвалою та молитвами. Але деякі чоловіки й жінки почали покладатися на власну силу духу та кмітливість. Це чоловіки й жінки, які – чи то з допомогою богів, чи то без неї – наважаться зробити світ безпечнішим для процвітання людства. Це герої.
Сон Гери
Сніданок на горі Олімп. Зевс сидить на одному кінці довгого кам’яного столу, попиваючи свій нектар і розмірковуючи про майбутній день. Одне за одним інші олімпійські боги та богині заходять, аби зайняти свої місця. Нарешті до зали заходить Гера і займає своє місце на протилежному від свого чоловіка кінці столу. Її обличчя почервоніло, волосся розпатлане. Зевс здивовано підводить на неї очі.
– За всі ті роки, що я тебе знаю, ти жодного разу не спізнилася на сніданок. Жодного.
– Так, це правда, – каже Гера. – Прийми мої вибачення, але я погано спала і почуваюся ні в сих ні в тих. Минулої ночі мені наснився тривожний сон. Дуже тривожний. Хочеш про нього почути?
– Звісно, – бреше Зевс, який, як і всі ми, боїться слухати подробиці чужих снів.
– Мені наснилося, що на нас напали, – каже Гера. – Тут, на Олімпі. Гіганти повстали, піднялися на гору і напали на нас.
– Овва…
– Але все було серйозно, Зевсе. Весь їхній рід піднявся з глибин і напав на нас. І твої громовиці виявилися для них такими ж нешкідливими, як соснові голки. Ватажок гігантів, найбільший і найсильніший із них, прийшов за мною особисто і спробував… він спробував… нав’язати себе.
– Ой леле, все це дуже сумно, – каже Зевс. – Але це був лише сон.
– Хіба? Справді? Все мало такий чіткий вигляд. Це було більше схоже на видіння. Можливо, це пророцтво. Вони вже були у мене раніше. Ти про це знаєш.
Це була правда. Роль Гери як богині шлюбу, сім’ї, благопристойності й порядку дозволяла легко забути, що вона була також наділена могутньою здатністю бачити майбутнє.
– Як усе закінчилося?
– Дивно. Нас урятував твій друг Прометей і…
– Він мені не друг, – різко перебиває її Зевс. Будь-яку згадку про Прометея було заборонено на Олімпі. Для Зевса звук імені його колись дорогого друга був схожий за відчуттями на лимонний сік на порізі.
– Як скажеш, любий, я просто розповідаю тобі, що мені наснилося, що я бачила. Знаєш, дивна річ полягає в тому, що Прометей привів із собою смертного чоловіка. І саме ця людина відтягнула від мене гіганта, скинула його з Олімпу та врятувала нас усіх.
– Чоловіка, кажеш?
– Так. Це була людина. Смертний герой. І уві сні мені було ясно, хоча я й не знаю, як і чому, але було ясно, цілком зрозуміло, що ця людина походить із роду Персея.
– Персея, кажеш?
– Персея. У цьому не може бути ніяких сумнівів. Нектар біля твого ліктя, мій любий…
Зевс передає глек по столу.
Персей.
Ім’я, яке він давно не чув.
Персей…
