Актуальні новини

«Як можуть дорослі боятися бути там, де щодня ходять до школи діти?»

У Нью-Йорку, що на Донеччині пройшов літературний фестиваль. До прифронтового селища з’їхалися літератори та музиканти. Фестиваль цьогоріч пройшов вперше, проте організатори планують зробити його щорічним.

Засновниця фестивалю, письменниця Вікторія Амеліна розповіла ZAXID.NET про фестиваль на межі з війною.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1527790 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1527790{ margin: 0!important; } }

Новина про те, що тепер на Донеччині буде відбуватися Нью-Йоркський літературний фестиваль виникла якось зненацька. І за лічені тижні цей фестиваль і справді відбувся. Як воно взагалі сталося? Як виникла ідея?

«Історія Нью-йоркського літературного фестивалю схожа на сюжет фентезі»

Історія Нью-Йоркського літературного фестивалю (НЛФ) схожа на сюжет фентезі: хтось рушає в безнадійну дорогу за світлим, але недосяжним. Та дорогою до героя приєднуються інші прекрасні персонажі із суперсилами – так недосяжне і досягається. Думаю, те, що новина про Нью-йоркський літературний фестиваль з’явилася у медіапросторі дещо пізно, пов’язана з тим, що людина із суперсилами прескоординаторки, Марія Масюк зі Львова, з’явилася у нас лише за кілька тижнів до фестивалю – тоді, коли я створила форму для волонтерів. Іноді людей із суперсилами треба просто покликати.

Ідея НЛФ виникла в мене давно. Про те, що на Донеччині є Нью-Йорк, я знаю року з 2003-го, вперше побувала там у 2005-му. А з 2014-го – так сталося, що це для мене не лише рік початку російсько-української війни, але й рік дебюту в літературі – я часом жартувала про те, що після війни можна буде зробити «Нью-Йоркський літературний фестиваль».

У травні цього року з’явилася рішучість не чекати перемоги військової, а ще більше вкластися в перемогу культурну. Тож я запропонувала культурній менеджерці з Донеччини, Олександрі Папіній, з’їздити зі мною до Нью-Йорка та познайомитися з представниками місцевих громадських організацій, з бібліотекарками, директорками шкіл. Ця поїздка виявилася вдалою – ми побачили активну зацікавлену громаду.

Учасники їхали через всю Україну автобусом Львів-Нью-Йорк. Чия це була блискуча ідея, адже це чудова реклама не лише фестивалю, але й Львова?

Тетяна Пилипець одразу повірила в НЛФ і в те, що це буде прекрасна промоція для Львова, і запропонувала допомогу з транспортом від Львівського обласної бібліотеки імені Романа Іваничука – в неї був такий цільовий ґрант на перевезення, пов’язані з промоцією Львівщини. Ну а я вже попросила її зробити табличку «Львів – Нью-Йорк». Я і проморолик НЛФ побудувала на цьому парадоксі: до Нью-Йорка більше не потрібно летіти літаком, бо в нас є свій, рідний Нью-Йорк, до якого можна за бажання і ровером дістатися.

  Колишня дружина Володимира Кличка ніжно привітала доньку з Днем народження

Я попросила друзів-письменників – Галину Крук, Катерину Міхаліцину, Сергія Жадана, Тамару Горіха Зерня, Олену Гусейнову, Олексія Чупу – зняти на телефон, як вони «добираються» до Нью-Йорка потягом, автівкою, велосипедом, пішки.

Але ідеї ідеями, але автобус «Львів – Нью-Йорк» втілила в життя Таня Пилипець, а наш проморолик, який всім так подобається, талановито змонтувала львівська режисерка Ольга Поворозник. Вона, до речі, також їздила з нами – зокрема для того, аби зняти кіно про Нью-йоркський літературний фестиваль.

Львівській музикант Марк Токар дорогою до Нью-Йорка

Страшно було брати на себе відповідальність? Адже у будь-який момент могли початися обстріли?

Раніше, до літератури, я працювала на проектах з розробки програмного забезпечення для медичних приладів класу «С» – тобто таких, від яких залежить життя та здоров’я пацієнтів. Тому ні, не страшно, це просто відповідальність – необхідність оцінити ризики, пом’якшити їх, наскільки це можливо, інформувати людей.

По-перше, локація. Ми проводимо фестиваль поблизу Фенольного заводу, а це об’єкт, стріляти по якому – це як стріляти собі в голову. По-друге, ми навіть в акредитацію для журналістів додали незвичний пункт «я усвідомлюю, що Нью-Йорк знаходиться в безпосередній близькості від лінії фронту».

По-третє, ми свідомо не запрошували глядачів з інших міст, натомість організували якісні трансляції на сторінці Нью-Йоркського літературного фестивалю.

Насправді ризики насправді оцінювати маю не я як директорка фестивалю, а Військово-цивільна адміністрація міста Торецька на чолі з Василем Чинчиком. Я з паном Василем перед фестивалем говорила особисто і побачила, що це людина, яка знає, що робить, і якщо каже, що можна проводити фестиваль, значить, справді можна.

Хоча – зізнаюся вперше – я таки попросила двох членів команди з’ясувати, де найближче бомбосховище та підвали. Але це не страх – просто менеджерська звичка передбачати всі можливі негаразди.

На фестивалі ж було світло та радісно, я давно не почувалася в такій безпеці. Бо серед своїх. Серед небайдужих. Вдома. Так було на Майдані й так світло часом буває біля лінії фронту, наприклад на Нью-Йоркському літературному фестивалі.

«Я таки попросила з’ясувати, де найближче бомбосховище»

Фестиваль відбувався протягом двох днів у Нью-Йорку. Надзвичайно насичена програма як для дорослих, так і для дітей. Розкажи трохи про те, як формувалася програма.

Одразу було ясно, що темою буде «Справжні імена». Адже коли я задумувала фестиваль, Нью-Йорк ще був Новгородським і мені хотілося сприяти поверненню назви. А тоді мені сяйнуло, що імен мало – завжди потрібні історії. Так і народилася фокусна тема першого Нью-йоркського літературного фестивалю: «Справжні імена. Справжні історії». З першим заходом сумнівів взагалі не було – це мала бути лекція Олени Стяжкіної. Ми хвилин з десять поговорили про фокусну тему, і Олена, звісно, одразу ж видала мені назву лекції, яку готова прочитати в українському Нью-Йорку. Назва говорить сама за себе: «Справжня історія Донеччини: втрачена чи вкрадена?».

  6 жовтня – день Іраїди: історія, традиції та прикмети свята

Також мені якось одразу придумався поетичний марафон «Від New-York’а до Нью-Йорка». Поки що американські поети записували вірші на відео, але вже мрію про те, аби вони могли приїхати до українського Нью-Йорка.

Також я одразу запросила Сергія Жадана. А поки думала, як обіграти німецьку спадщину Нью-Йорка та його американське ім’я придумала проект «Брехт & Джаз | Жадан і Токар» – Сергій же якраз видав збірку перекладів поезії Бертольда Брехта.

Найскладніше було долучити місцеві колективи – я ж просто ще нікого не знала. Але ті, кого ми врешті залучили, виявилися просто чудовими – це джазовий дует LightMusic з Торецька та Colors Trio, зіркою якого є для мене Катерина Пилипенко з Нью-Йорка (а точніше, з села Неліпівка, де, до речі, колись вчився грати на акордеоні і батько мого чоловіка). Катерина Пилипенко, Олена Ливицька з Light Music, Карина Варфоломієва, співачка родом з Нью-Йорка, яка виконала гімн України на закритті – мої прекрасні відкриття на цьому фестивалі. Ми обов’язково будемо запрошувати їх і надалі.

Хто долучився до організації фестивалю?

Передусім це Олександра Папіна, культурна менеджерка, з якою ми раніше співпрацювали на фестивалі «Кальміюс», її родина та друзі. Львівська письменниця Катерина Міхаліцина дуже допомогла мені з формуванням дитячої програми. Адже мене вистачило лише на те, щоби запросити крутих авторів, а Катерина вже продумувала, що з ними робити: так виник майстер-клас зі створення шкарпеткового монстра, наприклад.

Таня Пилипець мала дуже важливу місію – вести автобус «Львів – Нью-Нью-Йорк». Не в прямому сенсі, не крутити кермо, але зробити так, щоби всі зібралися, нічого не забули і доїхали. І всі доїхали. Також почула від Тані, що вона колись їздила прифронтовими селищами і розмальовувала з дітьми гірлянду за книжкою Романи Романишин та Андрія Лесіва «Війна, що змінила Рондо» – я не могла не попросити Таню повторити цей майстер-клас для Нью-Йорка. Це дуже символічно – запалити таку яскраву «машину світла» біля самої лінії фронту. Адже в цій дитячій книжці «машина світла», збудована героями, перемагає війну.

  Майлі Сайрус вперше прокоментувала розлучення з Ліамом Хемсворт

Які особливості організації, що з ними довелося стикнутися?

Наприклад, довелося проводити інтернет до будинку культури. З цим виручили місцеві волонтери та провайдер. Якби не їхня допомога, то ніяких прямих трансляцій і включень з Нью-Йорка би не було. Адже мобільний зв’язок там не дуже стабільний. Багато таких дрібниць. Я взагалі коли обирала локацію – одразу, перепрошую, просила показати мені вбиральню. Бо жодні скрипки не врятують, якщо є проблеми з елементарними потребами. Тому ми привозили з собою бутель і помпу для питної води, паперові стаканчики, серветки тощо.

Фокусна тема першого Нью-йоркського літературного фестивалю: «Справжні імена. Справжні історії»

Які плани і задуми на наступний фестиваль? Він відбудеться?

Він обов’язково відбудеться – я обіцяла і дорослим, і дітям. Вже є фантастична команда – сподіваюсь, ми всі продовжимо працювати разом і знайдемо додаткове фінансування.

Планується ще поїздка дітей із Нью-Йорка до Києва. Розкажи ще кілька слів про цей проект.

Поїздка до Києва та Львова – головний приз конкурсу есе «У пошуку справжніх історій», який ми провели серед 9-11 класів Нью-Йорка. Себто насправді вийшло, що серед 8-11 класів, бо деякі восьмикласники дуже хотіли взяти участь. Одна з восьмикласниць, власне, і є серед переможиць. І одна з тих дівчат, які плакали, коли на нагородженні почули своє ім’я. Дуже тішуся за дітей і не підведу їх. Нам тепер заважатиме все заздалегідь спланувати пандемія, але поїздка точно відбудеться весною або (в крайньому разі) влітку 2022-го. Це буде приблизно тижнева освітня поїздка, яка відкриє талановитим і небайдужим підліткам з Нью-Йорка принаймні два українських міста. Зокрема, мій рідний Львів.

Знаєте, в нашому Нью-Йорку краще чути російські та окупаційні радіостанції, ніж українські, там можна безкоштовно дивитися російське телебачення, а наші телеканали – переважно платні. Але я впевнена, що ми зможемо зробити так, аби реальність перемогла пропаганду. Ми вже перемагаємо. Бо ми приїжджаємо самі, ми не в телевізорі –ми разом з Нью-Йорком там, де він є, за кілька кілометрів від фронту. Бо як можуть дорослі письменники, музиканти та журналісти боятися бути там, де щодня ходять до школи маленькі діти?

Пробачте за пафос – просто життя ж таке уже восьмий рік. Знаєте, це так страшенно втомливо – прикидатися байдужою чи цинічною. Після проведення фестивалю на прикидання немає сил.

Залишити відповідь