У четвер, 23 травня, російські війська завдали ракетних ударів по Харкову. Однаа одна з ракет влучила в цех «Фактор-Друк». Внаслідок чого 7 людей загинуло і 22 отримали поранення. У зруйнованій друкарні, що в Основ’янському районі міста, згоріли 50 тис. книг.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1586209 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1586209{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Як повідомила генеральна директоркавидавництва Vivat, якому належить друкарня,Юлія Орлова, відправки продукції зі складу тимчасово призупинили, їх планують відновити після завершення слідчих і рятувальних дій.
Своєю чергою компанія «Нова пошта» закликала підтримати видавництво та замовити у них книгу. Замовлення «Нова пошта» пообіцяла доставляти власним коштом до 8 червня.
Компанія «Фактор» відкрила збір грошей. Їх спрямують на підтримку постраждалих та на відновлення роботи типографії. Реквізити – за посиланням.
ZAXID.NET публікує уривок з книги Євгенії Подобної «Її війна», яка нещодавна вийшла у Vivat.
Чи є місце для любові та співчуття у підвалах зруйнованого росіянами Маріуполя? Чи може вдячність за час із коханим бути більшою за горе від його втрати на війні? Що дає сили підтримувати людей, які щойно вирвалися з окупації, коли в ці самі хвилини твій син переживає пекло на «Азовсталі»? І як це –приймати в цей світ дитя, коли за вікном обстріли, а вдома ні світла, ні води? У цій книжці звучать голоси двадцяти п’яти жінок – військових, медиків, волонтерок, переселенок, журналісток, – жінок, які пройшли полон або які чекають із полону найрідніших, які зазнали непоправних втрат на цій війні, але мають стільки сили й любові, що діляться ними з іншими.
У цих історіях багато болю: обстрілів, підвалів, ран, вибухів, смерті, – але так само в них багато світла: вдячності, віри, доброти, любові та – головного – надії. Кожна історія – унікальна, але водночас усі вони – про наш спільний досвід цієї війни, про наші спільні рани і сподівання.
У книжці вміщено історії: Валерія Зеленська, Ольга Меняйло, Ірина Язова, Анастасія Заудальська, Валерія «Оса» Васильченко, Леся “Карамелька”, Анастасія Блищик, Ярина Чорногуз, Ірина Юрченко, Вікторія Головіна, Олена Петяк, Аліна Смоленська, Ярина Мелентьєва, Олександра Безсмертна, Оксана Чорна, Євгенія Вірлич, Олена Авілова, Тамара (Ізюм), Ольга Мазенкова, Оксана Бондар, Ірина Рибакова, Наталія Попова, Євгенія Таліновська, Олена Розвадовська.
Євгенія Подобна – журналістка, воєнна кореспондентка, науковиця. Лауреатка Шевченківської премії 2020 року за збірку спогадів «Дівчата зрізають коси». Авторка восьми документальних фільмів і шести книжок. Дизайн обкладинки Нікіти Тітова, ілюстрації Тетяни Копитової
***
Валерія Зеленська
Люди довго не хотіли спускатись у підвал. Особливо літні люди. Пам’ятаю перший приліт у наш будинок. У тій квартирі було три жінки і півторарічний хлопчик, вони ховались у ванній. Снаряд поцілив просто в їхню квартиру. Одна жінка загинула на місці, одну нам спустили у підвал. Коли я вибігла і посвітила їй телефоном в обличчя, то побачила: у неї не було ока, висіла брова. Вона була в шоковому стані. Я взяла медикаменти, наклала пов’язку і попросила її: «Не чіпайте ока», а вона: «Мені там щось заважає». Півторарічного хлопчика одразу повезли в лікарню (тоді ще можна було це зробити). Він не вижив. Мати дитини залишилася живою, але мала черепно-мозкову травму. Батько вижив, але на його відчай неможливо було дивитися. З нами у підвалі був і чоловік тієї жінки, що загинула на місці.
Потім прилетіло по смітниках, недалеко від будинку. В одного з наших хлопців із підвалу там стояла автівка. Він вирішив її перепаркувати на випадок повторного обстрілу. Цієї миті прилетів снаряд. Хлопець потім говорив, що навіть свисту не почув. Осколок сильно поранив йому стегно. Такий малесенький уламок зробив величезну рану і зламав кістку. До лікарні його вже ніхто не відвіз. Допомагали на місці як могли. Сиділи з ним по черзі: робили перев’язки, просто були поряд. А потім уже саме я ним опікувалася.
Росіяни стали палити будинки. Виходиш із підвалу – а будинок навпроти палає. Хлопець, чия мама втратила око, часто прибігав до нас. Він був у лікарні, казав, що там є місця»
***
Ірина Язова
«Ми ж до останнього думали, що росіяни не займатимуть цивільних. Якось у підвалі я міряла людині тиск, коли прийшла моя сусідка Наталка і розповіла про пораненого хлопчика. Я пішла до цієї пораненої дитини, але навіть тоді ще не усвідомлювала масштабу того, що відбувалося навколо. І коли я побачила цю півторарічну дитину з простреленою ногою, ось тоді нарешті усвідомила весь жах. І стало страшно. Я зателефонувала в лікарню, додзвонилася хтозна з якого разу, бо вже зі зв’язком були великі проблеми. Сказала, що мені потрібно доставити людину в лікарню. Пам’ятаю, як колега сказала: «Іро, спустися на землю! Ти що, не розумієш, що відбувається?». І я почала згадувати лекції з військово-польової хірургії в університеті, бо зрозуміла: я вже не виїду і до мене вже ніхто не приїде. Я тут сама. Єдина лікарка.
Ці люди були не з Бучі, вони намагалися виїхати з Гостомеля, здається, там було дві чи три родини і семеро дітей. Вони проїжджали через російський блокпост. Росіяни їх зупинили, сказали, що не пропустять і що вони мають повернутися додому. З росіянами, звісно, ніхто не сперечався, не проявляв до них жодної агресії. Ця мама до них виходила говорити з дитиною на руках. І коли вони розвернулися їхати назад, росіяни почали розстрілювати цю машину. Вони прострелили автівку, прострелили цій Наталці ноги, поранили її дитину. На цій машині були написи «Діти», вона вся були ними обклеєна. Вони якось доїхали на спущених шинах до першої вулиці, яка їм трапилась. Це була наша»
***
«У нас вже не було ні світла, ні опалення, ні води. Вночі того дня зник і газ. А о четвертій ранку мене розбудила сусідка Наталка: в Ані почалися перейми. Ми разом пішли приймати пологи. У нас була вода в пляшках, ми планували нагріти ту воду на газу, щоб обігріти цими пляшками новонароджене маля. Але ж зник газ! У нас був ліхтарик, ми навмисно його зарядили заздалегідь. Наташа за фахом дизайнерка, у неї вдома було багато красивих свічок. Ми розставили їх у кімнаті, яку обрали для пологів, зробили таке ложе для Ані на підлозі. Ми були спокійні, у нас була, як ми жартували, дуже романтична обстановка. А ось чоловік Ані і брат дуже хвилювалися. Особливо чоловік: він боявся, плакав, дуже переживав за дружину і дитину. До нас приєдналася ще одна сусідка, Віка. Ось так, утрьох, ми приймали пологи. В Ані це була перша дитина, перші пологи, їй всього 19 років, але вона була молодчинкою, була налаштована рішуче. Від знеболювального відмовилася. Ми зашторили вікна, щоб не чути звуків війни… Тоді для мене і справді не існувало війни – настільки ми були в моменті. Тут і зараз. Було розуміння: якщо не ми, то вже ніхто. Ми дуже довго намагалися додзвонитися до гінеколога Ані, який пробував її забрати ще в перші дні війни. Нам вдалося буквально на дві секунди пробитися до нього. Він відповів на одне запитання, яке мене найбільше тривожило під час пологів. І тоді я остаточно заспокоїлась і була впевнена: все буде добре. І все насправді сталося так, як я собі в голові намалювала. Найбільше я боялася, що дитина не задихає. Так воно спершу і було, але лише на кілька секунд. Аня народила дівчинку 8 березня рівно о сьомій ранку. Та народилася як у кіно – така чистісінька. Її не треба було ні мити, ні витирати навіть, а ми ж дуже переживали, що в нас була лише холодна вода. Назвали її Алісою. Ми жартували, що це Аліса, яка потрапила в країну чудес»
***
Леся «Карамелька»
«Це дуже страшно, коли в тебе на руках помирають друзі. Ми поїхали за ним із командиром, і я не змогла його довезти до лікарні. Хоча робила і серцево-легеневу реанімацію, і турнікети накладала, але він помер. Я пам’ятаю все до найменших подробиць: що він мені казав, як дивився, дихав, що я робила, очі його, жил- ку, яка билася в нього на шиї. Я заплющую очі й до дрібниць пам’ятаю всіх померлих, яких не змогла до- везти. Багатьох із тих, хто вижив, не пригадую. А мертвих – усіх до одного. Постійно копаюся в тих спогадах, аналізую, думаю: «А якби отак зробила? А може, був шанс його врятувати? А може, це я винна, що він помер?». Дуже важко бути медиком. Хлопці зазвичай не розуміють, не відчувають, що помирають. Той мій друг говорив, що він дихати не може, питав, що трапилося. Хоча є й ті, хто все усвідомлює…»
***
Валерія «Оса» Васильченко
«Кілька годин ми їхали до Гуляйполя. Було так холодно, що покрилася інеєм за час дороги. Пам’ятаєте, як Джек у фільмі «Титанік»? Тільки я, на відміну від нього, не втонула, на щастя. Нас привезли у звичайну цивільну лікарню, почали вивантажувати поранених і мене разом із ними. Доки їхали, у мене з рани вже сочилася кров. Коли зняли з мене штани, розрізали термобілизну, то з жахом виявила, що замість коліна лишилося вивернуте назовні м’ясо. Мене трусило, ледь тримається, щоб не плакати. У наступні дні вже ридала й не стримувалася. Добила звістка, що російська техніка вже рухалася далі. Мій «синдром Бога» повністю вивітрився. Коли мені зашивали рану, то лідокаїн не зовсім допомагав – відчувала нестерпний біль. Згодом виявилося, що зашивати взагалі не можна було. Але головне – не почувалася в безпеці. Не знала, коли за мною приїдуть наші і чи встигнуть вони до того, як росіяни дійдуть сюди. Лікарі про всяк випадок забрали й заховали нашу форму».
