Розпочався основний конкурс 78-го Каннського кінофестивалю. Серед перших – картина Сергія Лозниці, якого тут називають українським режисером. Фільм «Два прокурори» знято у копродукції Нідерландів, Франції, Німеччини, Румунії, Латвії та Литви.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1610422 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1610422{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Знімали у Ризі у в’язниці Браса, яку Євросоюз заборонив використовувати як в’язницю. Нині це павільйон та місце для тренувань військ. Сцени, які відбуваються у Москві, також знімали у Ризі.
Колишній в’язень сталінських таборів фізик Георгій Демидов написав три повісті про епоху Великого терору. Рукописи були опубліковані у 2009 році, після смерті автора.
«Два прокурори»
Повість «Два прокурори» розповідає, як до генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського, одного з архітекторів масових репресій, із розповіддю про те, що чекісти у Брянську порушують законність, фабрикують справи та катують підслідних, звертається молодий прокурор Корнєв. Він упевнений, що викриває підступні плани шкідників, йому не спадає на думку, що він має справу із системою, створеною самим Сталіним. Як і в’язню, що власною кров’ю написав скаргу до прокуратури (вона дивом там опинилась).
Лозниця вважає, що, не аналізуючи радянську систему та її злочини, неможливо зрозуміти суть теперішньої війни. Він, без сумніву, має рацію. Щоправда, його історія виглядає надто герметичною, щоб чітко протягнути цей ланцюжок.
Режисер у першу чергу спирається на образи російської літератури, зокрема, «Ідіота» Достоєвського, проти бойкоту якої він так активно виступає.
Те, що герої – навіть ті, що перебувають на свободі, – ніби також замкнені, прийом вдалий. Але є нюанси. Сам скалічений в’язень – такий самий чорт, як і ті, хто його ув’язнив. Він розповідає про боротьбу з куркулями та вірить у правду.
Цікаво, що більшість тюремників (дія відбувається, нагадаємо, у Брянську) говорять з балтійським акцентом. Хотілося б вірити, що це випадковість та брак бюджету (ясно, що ризькі актори так і говорять), проте після контекстів «Бабиного Яру» важко прогнати інші думки.
Очевидно (і акцент теж працює на це), що фільм розрахований на західну аудиторію. Можливо, правильний хід. Та й фільм, за винятком певних недоліків, таких як епізодична штучність інтонацій та абсолютна передбачуваність кожного сюжетного повороту, непоганий. Він прорахований математично, без емоцій, що загалом притаманно стилю Лозниці. Проте не полишає відчуття кон’юнктури, яке супроводжує усі його роботи останніх років.
Також дуже математично вивіреним пазлом виглядав і фільм «Звук падіння» (на головному фото) німкені Маші Шилінські. Дія відбувається на фермі, що розташована неподалік від Ельби.
«Звук падіння»
Режисерка суміщає кілька часових шарів, залишаючи єдність місця, проте не дії. Родини, що у різні епохи живуть на фермі, теж виглядають ізольованими від світу, проте він нагадує про себе війнами, смертями та травмами. Режисерка максимально зосереджується на переживаннях героїв, їхніх тривогах, страхах та радостях. Історія відображається у них, як у дзеркальних уламках, про події у «великому світі» ми можемо лише здогадуватись. Це дуже красивий фільм, де усі елементи сплетені між собою ретельно та із гіпнотичною силою. Це – фільм-спостереження, якому трохи бракує драйву.
А от у картині Домініка Молля «Досьє 137» його хоч відбавляй. Після попередньої картини «Ніч на 12-те» (картина теж побувала у Каннах, але у позаконкурсній програмі) він продовжує працювати над темою поліції. Головна героїня нової картини Стефані (Леа Друкер) розслідує справу поліцейських, які важко поранили протестувальника. На відміну від героя попередньої картини, їй досить швидко вдається дізнатися правду. От тільки знати її ніхто не хоче. У картині зберігається баланс між детективною та соціальною частинами.
«Досьє 137»
Через 25 років після фільму «Гаррі, друг, який бажає тобі добра» і через 20 років після фільму «Леммінг», які також були показані в конкурсній програмі, Молль знову бореться за «золото».
А те, як поліціянти, яких у французьких фільмах 1950-х років зневажливо називали bœufs-carottes (яловичина-морква), а офіційно називають IGPN, швидко та ретельно розслідують справи колег, викликає мимовільні асоціації з українськими протестами.
Конкурс триває та обіцяє ще багато цікавого. А в позаконкурсній програмі покажуть картину про Боно, яку він сам і представить.
