Знайомтеся – бабуся Стефанія, їй дев’яносто років, і вона сама виховує двох своїх онуків. А вони – її. Зі сміхом, зі сльозами, з купою питань про життя і навіть про плани бабусі після смерті.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1604466 {
min-height: 180px !important;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1604466{
margin: 0!important;
}
.mobile-branding-wrapper {
min-height: 200px
}
}
Бабуся, виявляється, не завжди була бабусею. Колись вона була Стефцею, яку ледь не вивезли німці під час окупації, а потім – Стефанією Дмитрівною на роботі своєї мрії, а тоді – закоханою Стефою, що несподівано стала вдовою.
Онучата – Лежко та Ринка – вони ж курдуплі, які не тікають від халеп, а охоче в них влазять. Бо звідти їх завжди врятує бабусина любов або шпарина під ліжком. А після того – все одно бабусині обійми, найсвятіше, що є між бабцею та онуками. Це їхній знак любові, знак турботи, це там, де можна сховатися від смутку і страхів, де можна зігрітись. Це знак прощення – коли його просять онучки і коли його просить бабуся.
«Ходи до бабці, обійму» нанизана історіями-випробуваннями, історіями-запитаннями та історіями-традиціями. Але всі вони у вустах бабусі – це одна велика історія про її, бабусину, любов, якій під силу здолати все.
А далі вам уже розповість бабуся Стефанія.
Публікуємо уривок книги «Ходи до бабці, обійму» Ірини Ковбаси, яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Придбати роман можна за посиланням. Дизайн обкладинки розробила Альбіна Колесніченко.
***
– Бабусю, а де наш дідусь? Я довго не хотіла розповідати курдуплям. Викручувалась, як могла. «То секрет», «Ай, вам то зараз не треба», «Пішов. Куди? Колись оповім, як підростете». От дійсно, шо значить «пішов»? Що це за словоблудство, Стефо Петрівно? Куди пішов? Ну ти ж грамотна. І знаєш різницю між «пішов» і «помер». Шо ми за люди, от давайте поміркуємо: як хтось десь насолить і піде світ за очі, то щоб швидше відхреститись і забути – ляпаєм «вмер», а як дійсно хтось вмре, то – «пішов».
Але розумієте, шановні пануньці, навіть якби я сказала онучкам, що їхній дід Дмитро помер – це теж не вся правда. І я не знаю, як їм сказати, що він наклав на себе руки. Що його довела комуняцька влада. Е ні, то залагідно. Вбила. Бо це був тероризм
державного рівня, який ненавидів людське життя. То були конкретні люди, які підставляли інших, брехали, писали наклепи, вбивали і доводили до божевілля та самогубства. Це були конкретні люди, в яких є імена. В яких теж були сім’ї. Які далі збирались разом вдома. А ми – вже на цвинтарі. Я і четверо наших дітей приходили тепер до тата на могилу, що разом побути на Різдво. На Великдень, свої дні народження і взагалі – коли хотіли. А ті люди, які слідували радянському облудству, за відновленої незалежности України вже й забули, за що вбивали і гнобили. Вдягли вишиванки і пішли до церкви. Вони жили далі, коли мій Дмитро лежав на цвинтарі. За свою чесність. Може, він зрадив життю, але не своїм принципам. Дивно від цього. Гордо. І боляче.
В той день, коли я дізналась про Дмитра, мені було так зле і невідомо, що я змогла тільки заціпеніти. Бозна через скільки часу до мене почали долинати плачі моїх дітей. Я вперше за день побачила їх. І почула. Хоч вони постійно були поруч. І за вікном було темно. Я оглянула кімнату. Єдине люстерко було завішене. Господи, як мене то нервує. Боже, Тебе теж? Мене це нервувало завжди – коли хтось смітить забобонами, ще й не в своїй хаті. Я підійшла і зірвала простирадло. Так краще. І нарешті побачила себе. Коса трималась міцно. Буду триматись за косу. Тільки-от до вечора майже всю посивілу.
– Бабусю, а де наш дідусь? – терпляче повторив Лежко. Поки я зав’язла у спогадах.
– Він помер, – зібралась докупи і сказала. З надією, що після слова «помер» вже ніхто нічо не розпитує. Шо ж розпитувати після смерті? І шо після неї розказувати.
– Ти знаєш, я так і думав. А давно?
– Дуже. Ваша мама ще в животі у мене сиділа.
– А як це він помер так давно? Он ти як можеш. Скоро сто років буде.
– То ще не скоро, Лежку. Але вельми дякую, я буду старатись.
– Старайся, бабусю. Знаєш, ти дуже популярна в мене в класі. Тебе ще ніхто і ні разу в школі не бачив, але всі хочуть з тобою познайомитись. Особливо вчителька з математики. Але про то якось іншим разом розкажу. А як він помер, наш дід Дмитро? – не відступав Лежко.
От куди мені дітись?
– На роботі. Так буває. Люди можуть померти на роботі. І так сталося з дідом Дмитром. Бо смерть не завжди приходить, коли лежиш на ліжку. Знаєш, у чому дивина: для людей смерть очікувана. Себто всі знають, що вона прийде. І попри те її прихід завжди несподіваний.
На цих премудрих словах я мала надію, шо не тільки в мене розболілась голова. А й в малого курдупля. І що Лежко вже забув, з чого починав.
– І шо тепер? – це від Лежка прозвучало геть невесело.
– Як це що? Тепер я маю вас, дорогі онучки. А також вашу маму і ще трійко пречудових дітей. Кожен з яких шанобливо носить по батькові «Дмитрівна» чи «Дмитрович». І кожен з вас несе щось далі від діда Дмитра. Щонайменше, життя. Бо дід Дмитро помер в часи комуністів, які життя і гідність не шанували. Навпаки, вони їм заважали. Коли комуняки приходили за тобою, ти міг лишити собі тільки одне: або життя, або гідність. Небагатьом вдавалось зберегти і те, і те. Дід Дмитро серед них не був. На жаль. Наклепами його довели до самогубства. Посмертно визнали його невинуватість. Життя це вже йому не верне. Але гідність і чесність діда Дмитра своє відстояли. Навіть після його смерті. Тому, дорогий Лежку, що тепер – питаєш? Тепер неси життя далі. Гідно. Шукай у кожному дню, чому б порадіти. А то непросте завдання. Часом дозволь собі посумувати. І вір бабусі: на тебе, дорогий онучку, чекає ще стільки незвіданого і цікавого в цьому світі, що треба років з триста. Не менше. Так шо налаштуйся.
Оце сказала Лежкові і піймала себе на тім, як часто бабусі видають бажане за дійсне. І ви навіть не пробуйте сумніватися в тому, шо почули, вам же то мовила бабуся. А бабусі мають статус нібито дуже мудрих. Та чого прибіднятись – наймудріших. Як бабусі визначали б поміж собою, хто з них наймудріша, – не питайте. Певно, з макогонами. На щастя, поки нам вистачає мудрості до такого не докотитися. Але я, шановні пануньці, направду сердечно вірю – якщо бабуся дуже бажає чогось доброго своїм онучкам, так неодмінно станеться. Тільки я трохи палицю перегнула, коли ляпнула триста років для Лежка. Бо навіть дев’яносто літ, прожитих цікаво, а це… (чекайте, множу в стовпчик. Ні, не забула, як то), а це 32 тисячі 872 дні – теж геть непросте завдання. І, най його качка копне, це складніше, ніж взяти і вмерти. Але я майже впевнена, що на тому світі роботи буде багато. А якщо не буде, то я собі знайду. І запам’ятайте, шановні пануньці: коли бабусі пафосно і так, аби вас жаль взяв, промовляють: «На тому світі відпочину» – то брехня. Ніхто там відпочивати не буде. Та фраза значить лиш: «Чи можете ви, ліниві курдуплі, засукати нарешті рукава і помогти своїй бабці замість того, щоб в носі длубатись?». Тобто це таке ввічливе запрошення до… як це Лежко казав… до командної роботи. Та, будь ласка, користуйтесь на здоровля. А шоб не доводити бабусь до такої фрази, розкрию вам невеличкий секрет: зачинайте самі шось по хаті робити. Шонебудь, навіть мух ганяти з кімнати в кімнату. Лиш не сідайте на диван. Бо в сей момент вона бачить уже не вас, а велику ліниву дупу. І зачинає сповідати як за кілька років. Вам воно тре? Отож-бо. Так що допомагайте бабусям. Берегти їхній всесвіт у хаті, який ніколи до кінця не пізнаний, ростити ще щось живе на грядці, що вони свято роблять своїми майже зів’ялими руками, і вірити у ваше краще. Бо якщо бабуся вірить, то ви мусите вірити їй.
