Актуальні новини

Наша Раша

В останній книжці Славенки Дракуліч «Кафе “Європа”. Повернення» є текст про те, як на Заході і Сході Європи реагували на кампанію #MeeToo. Це соціальна акція-флешмоб проти сексуального насильства й домагань, пік якої припав на 2017-2018 роки і в рамках якої жінки ділилися негативним досвідом. Найвідоміший випадок американського кінопродюсера Гарві Вайнштайна, за прізвищем якого часто і знають про всю кампанію. У 2017 році його звинуватили в сексуальних домаганнях десятки жінок, серед яких найвідоміші акторки, зокрема й Анджеліна Джолі. Через три роки Вайнштайна засудили до 23 років ув’язнення. Дракуліч пише, що в західних країнах Європи акція #MeeToo набула гучного розголосу. Там обговорювали масштаби проблеми, дискутували про етичний і юридичний аспекти, а винуватців, як і в США, навіть садили в тюрму. Натомість у країнах Східної Європи – кампанію або не помічали або насміхалися з неї. Текст хорватської авторки демонструє, що реакції суспільства на скарги на сексуальне домагання – це найкращий тест на цивілізованість.

Нещодавно в сексуальних домаганнях звинуватили викладача Київського національного університету театру, кіно і телебачення Володимира Талашка. Про це в соціальних мережах написали колишні студентки вишу й журналістка. Відтак новину про домагання опублікували найбільші українські ЗМІ. Під цими новинами, розміщеними знову в соціальних медіа, одразу розпочалося жваве коментування історії. І особам вразливим, чи з потріпаними нервами, читати ці коментарі точно не варто.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1524431 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1524431{
margin: 0!important;
}
}

Жінок, які говорять, що пережили домагання Талашка, коментатори і коментаторки звинувачують у неморальній поведінці, корисливості, їх ображають і з них насміхаються. А чималий відсоток дописувачів висловлює гіпотези, мовляв, через заплямування репутації працівника навчального закладу здійснюють інформаційну атаку на виш.

На противагу – коментарі, в яких співчувають жінкам, висловлюють солідарність, підтримку чи обговорюють, власне, проблему домагань у навчальних закладах України, – доволі рідкісні. Серед огрому образ і насмішок розуміння чи співчуття доводиться буквально шукати.

  Фільми новорічної класики, які можна подивитися разом із дітьми

Люди, які підписуються на найбільші журналістські ресурси країни, читають матеріали і не лінуються їх обговорювати – очевидно, належать до найактивніших суспільних сегментів. Це люди різних професій, соціальних статусів та освіти, але з позицією і бажанням її висловлювати. Тому публіку із цих коментарів можна вважати певним зрізом, який дає загальне розуміння настроїв, поглядів і стану українського суспільства. Тому, прочитавши безліч коментарів під темою звинувачення в домаганні, можна дійти до вкрай поганого висновку: українцям властиві нетолерантність, нетерпимість, харасмент й антипатія. Якщо коротко – українці неосвічені і злі.

Про такі реакції, звичайно, можна було здогадуватися. Тема сексуального насилля одна з найбільш незручних. Навколо неї чимало табу, про це говорити соромно і страшно. Патріархат, з нашаруваннями совєцьких слідів і постсовєцьких комплексів витворив щось дивне – культ неповносправного мачо. Коли при фліртуванні чи залицяннях такту не існує, а жінку об’єктивізують, маючи насамперед за кусок м’яса. Від того – розмови про сексуальні домагання не сприймають серйозно. Під шаром викривленої маскулінності, гендерних стереотипів і банальної неосвіченості люди просто не бачать проблеми.

Кілька років тому в одному з віддалених мікрорайонів Львова моя подруга пережила спробу зґвалтування. Через кілька днів, оговтавшись від шоку, вона пішла в поліцію, де її розповідь зустріли глумливими посмішками, масними жартами і переконуванням, що нічого страшного не сталося. У такій принизливій дійсності можна пробувати розуміти, наскільки жінкам складно наважуватися говорити про сексуальні домагання. Тим більше, що будь-які спроби, як у випадку з викладачем київського вишу, неодмінно і моментально натикаються на фрази: «сучка не схоче, кобель не скоче», «сама спровокувала, бо вдягнулася, як повія», чи мудрування про віктимну поведінку й інші перекидання відповідальності зі злочинця на жертву.

  Львівський письменник Петро Яценко увійшов до фіналі премії «Ангелус»

Агресія, яка супроводжує такі обговорення, спричинена, мабуть, тим, що тема заторкує чимало травм. Люди, маючи досвід сексуального насилля, часто не спроможні його розпізнати, вже не говорячи щоб якось опрацювати. Згодом пережите й ретельно заховане і провокує цькування тих, хто таки пробує давати з таким раду і говорити, інколи через кілька, а то й кільканадцять, років.

Можна, звісно, припустити, що публічні звинувачення в домаганнях інколи, або й досить часто, справді використовують задля вигоди, помсти чи з будь-яких інших нечесних мотивів. Можна навіть допустити, що у випадку з Талашком і пригадуванням про його домагання також може бути якась змова чи спланований наступ на університет. Навіть якщо недоброзичливці конкретно викладача чи закладу вибрали такий дивний план – це абсолютно не нівелює проблеми сексуальних домагань. Як і її важливості. Але читаючи коментарі захисників Талашка, виглядає, що люди, «здогадуючись» про «несправжність» звинувачень, не хочуть визнавати, що можуть існувати звинувачення цілком справедливі. Маскуючи свій скептицизм під наголошування про презумпцією невинуватості, розмивають проблему, а її масштаби зменшують до похибки, яку, врешті, можна не помічати.

Але проблема значно ширша і глибша, ніж може виглядати. Адже в її центрі – право на гідність. Саме так можна сформулювати ту різницю між Західною і Східною Європою, про яку йдеться Дракуліч. Бо право на гідність – одне з головних досягнень Західної цивілізації, що далі на схід, то маліє. Звідси всі ці дивні і незрозумілі для українців поняття підкресленої ввічливості, поваги до інакших, приватного простору тощо. На Заході право на гідність превалює і визначає, а в Україні – не існує.

Це не дивно, бо де шукати гідність? У салоні громадського транспорту, на сидіннях якого кілька сантиметрів задавненого бруду? Чи в тісних нервових чергах у коридорах поліклінік? Або на тротуарах, заставлених автівками? Або в пошуках туалету в центрі міста? Про яку, зрештою, гідність, можна говорити, коли українські вулиці, будівлі і простір загалом не придатні для цілих категорій громадян? Навіть саме слово «інклюзивність» у нас досі майже не відоме.

  Організатори оприлюднили список іноземних виконавців на Zaxidfest-2021

Один з найгостріших кутів проблеми – це те, що вульгарні реакції на публічні розмови про сексуальні домагання єднають українців з росіянами. Коментатори і коментаторки, які насміхаються з постраждалих від харасменту, міцно перебувають у межах «руского міра». Незалежно від політичних вподобань чи вибору мови в банкоматі. Наскільки б неочікувано чи парадоксально це не звучало. Адже ключовою ознакою «руского міра» є саме світогляд, який не передбачає права на гідність. Тому харасмент – це те, що нас об’єднує і, даруйте, справді робить братами. І формує той простір, який можна назвати «Наша Раша».

Серед усіх на скандал про домагання київського викладача відреагувала й письменниця Ірен Роздобудько. Однак різко і радикально висловилася проти жінок, які звинуватили викладача в домаганнях. У фейсбуковому пості вона, опираючись на непевні і дивні приклади з власного досвіду, написала про сумнів у чесності тих, хто заговорив про домагання. А відтак підсилила конспірологічну теорію щодо підступів недоброзичливців вишу. Зміст тексту, який Роздобудько згодом видалила, можна трактувати як маніпулятивний і зверхній.

Читання допису Роздобудько супроводжувало нерозуміння – чому на нього не реагують колеги пані Ірен? Чому публічно не зауважують їй, що такі декларування позиції і висловлювання відверто шкідливі? Хто, нарешті, як не ті, кого в нас називають лідерами думок, інтелігенцією, елітою, мали б це робити? І чином такий спосіб сприяти, власне, розриванню зв’язків із «рускім міром» та появі хоча б натяків на інститут репутації. У випадку Роздобудько публічне опонування літераторів могло б сприяти тому, що наступного разу вона принаймні промовчала б. А втім, може, ця тиша – це якраз і є той випадок, коли принаймні мовчать?

Залишити відповідь