17 травня відкривається 75-й Каннський кінофестиваль. У одній із його головних конкурсних програм «Особливий погляд» візьме участь український фільм «Бачення метелика».
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1542569 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1542569{ margin: 0!important; } }
Дебют режисера Максима Наконечного – це жорстка та сюрреалістична історія про жінку-воїна, яка не бажає бути жертвою. Після звільнення з ворожого полону аеророзвідниця Ліля намагається повернутися до свого мирного життя в Україні. Біль і травма через пережите повсякчас виринають на поверхню, ніби уві сні, та щось всередині неї не дозволяє забути, чому вона мусить жити далі.
Співсценаристкою фільму стала Ірина Цілик (режисерка фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»), продюсерками – Ліза Сміт (режисерка стрічки «Школа №3»), Дар’я Бассель (продюсерка фільму «Тато – мамин брат» та «Назовні»), операторкою – Христина Лізогуб (операторка стрічки «Школа № 3»), монтаж – Івор Івезічь та Аліна Горлова (режисерка «Цей дощ ніколи не скінчиться»). Українським виробником стала компанія «Tabor» («Цей дощ ніколи не скінчиться» тощо).
Головні ролі зіграли актори Рита Бурковська, Любомир Валівоць та інші. Також у фільмі знімались відома драматургиня та режисерка Наталка Ворожбит та актор і волонтер Мирослав Гай. У фільмі також зіграли непрофесійні актори: реальні лікарі, військові, у тому числі колишні полонені.
ZAXID.NET поспілкувався з режисером фільму Максимом Наконечним та з продюсеркою Дар’єю Бассель. Поговорили про кіно та Канни.
Максим Наконечний на зйомках фільму
Максим Наконечний: Все почалося з того, що я монтував документальний фільм «Невидимий батальйон» про жінок, які тоді воювали на російсько-українській війні. І мав переслухувати багато разів одні й ті ж самі репліки, одні й ті ж кадри передивлятися. Деякі слова героїнь цього фільму вразили мене настільки, що я почав задумуватись про роль жінки на війні, про загрози, які чекають жінку на війні та у полоні зокрема. Таким чином в мене виникла сюжетна зав’язка. Тоді я запросив Ірину Цілик, одну з режисерок «Невидимого батальйону», долучитися до процесу написання сценарію. Тішуся, що вона погодилась. Ось так ми зробили цю історію. Вона вигадана, не заснована на реальних подіях, але натхненна реальністю.
Вона навіть випередила реальність, чи не так?
М.Н.: Якимось чином так, можливо. Але всі ці факти воєнних злочинів, насилля, були і до повномасштабного вторгнення, просто вони були не настільки масовими і до них не так була прикута суспільна увага. Тому випередження було хіба в цьому, що ми звернули на них увагу.
Ви говорили, що великою мірою фільм з’явився тому, що ви хотіли нагадати про війну. Чи могли ви припустити, що він стане настільки актуальним?
М.Н.: Мені було очевидним, що рано чи пізно Росія захоче більшого і повномасштабне вторгнення, що це неминуче. Я думав, що важливо зробити цей фільм, зважаючи на те, що люди втомилися від війни, а я розумів, що скоро доведеться «втомлюватися» ще більше.
Дар’я Бассель
Дар’я Бассель: Я маю, мабуть, протилежний досвід. Я не була повною мірою ані професійно, ані персонально занурена у події війни на Сході. Наприклад, Макс з «Табором» багато знімали та монтували фільми, які були пов’язані з війною на Сході з 2014 року. У мене такого не було, я скоріше була спостерігачем. Очевидно, що як програмерка «Docudays UA» я багато переглядала фільмів на цю тему, але мені здавалося, що ця історія існує на локальному рівні. Тож я не вірила, що повномасштабне вторгнення буде так скоро, зрештою, що воно взагалі буде. Тобто я належала до цієї частини населення, для якого воно стало великим шоком.
Ви обоє багато займались документальним кіно. Чому ігровий проект? Чого вам забракло в документальному кіно?
М.Н.: Я б не сказав, що мені чогось забракло. Мені й досі документальне кіно видається чеснішим набагато та набагато ширшим, інклюзивнішим за ігрове кіно. Але я за документальне кіно брався переважно як продюсер. Можливо, я просто не зустрів своєї історії. Проте мав змогу багато спостерігати за стражданнями режисерів документального кіно і думав, наскільки зручнішим є те, коли все відбувається за твоєю вказівною.
Д.Б.: Це було оманливе відчуття.
М.Н.: Абсолютно! Але все одно: не вдалося, можна зробити ще один дубль, поставити людей туди, куди треба. Звичайно, це жарти. Але чому ігрова історія? Мені здається, що зважаючи на тематику фільму, жанр ігрового кіно конкретно в цьому випадку є набагато етичнішим, ніж жанр документального кіно. Я маю на увазі насамперед історію, яка зображена у нашому фільмі. Загалом я думаю, що потрібно щоразу обирати, те, що краще пасує й не цуратись ані того, ані іншого.
Д.Б.: Я працювала в ігровому кіно теж, мала вже досвід. І я для себе ніколи не розділяла ігрове та документальне кіно, не приймала жодних рішень працюю тільки там, або там. Так склалось, що в документальному кіно в мене більше досвіду, але мені все цікаво цікаве, і там, і там є певні особливості виробництва, певні принципи підходу до теми. Тому коли команда з «Табору» мене запросила у проект, мені було цікаво приєднатись до цієї подорожі.
Кадр з фільму
Я так розумію, що у фільмі задіяні не лише професійні актори. Чому?
М.Н.: В нас є і професійні, і непрофесійні актори. Виконавці головних ролей Рита Бурковська, Любомир Валівоць, є доволі досвідченими. На роль чоловіка головної героїні ми пробували непрофесійних акторів, людей з бойовим досвідом, але швидко зрозуміли, що там динаміка ролі така, що якщо за неї візьметься людина без акторського досвіду, без навичок ремесла, то це буде безвідповідально, адже я не надто компетентний, щоб працювати з травматичним досвідом людини.
Крім того, в нас є певна категорія акторів, які ніби й не є професійними, але насправді є професіоналами в кіно. Наприклад, Наталка Ворожбит, вона драматургиня, режисерка. Звісно, в неї менша амплітуда навичок перевтілення, але вона може дати фору багатьом акторам у широті бачення ролі, широті бачення сцен. Вона багато пропонувала, вона глибоко та багатошарово розуміла контекст. Тому я б не назвав її непрофесійною акторкою.
Непрофесійних акторів ми відбирали на ті ролі, де фактура чи природа людина або її досвід є важливими. Тобто всі рішення приймалися не глобально через якусь загальну концепцію, а щоразу спираючись на специфіку ролі.
Ваша співавторка Ірина Цілик написала, що на Каннський фестиваль потрібно їхати та бути там максимально некомфортними. Яким є ваше бачення, плани, окрім показу фільму, у Каннах?
Д.Б.: Без сумніву, ми поділяємо її думку. Ми вже обговорювали позицію українських кінематографістів в Каннах і не тільки там. Питання «бути чи не бути» у всіх було. Згодом усі усвідомили, що бойкотувати фестивалі просто таким чином, щоб туди не їхати, не варто. Потрібно бути, і, як правильно каже Іра, бути некомфортними.
На зйомках фільму
Зрозуміло, що Канни це дуже великий медійний майданчик, кажуть, що це подія по кількості акредитованої преси друга після Олімпіади. Тому стратегічно важливо, щоб там були й українське кіно, і українські кінематографісти.
Крім нас там ще буде «Памфир» Дмитра Сухолиткого-Собчука, буде велика українська делегація в рамках кіноринку. Ми будемо говорити про деколонізацію української культури, про те, що обговорювати Україну без України неможливо.
Потрібно говорити про імперіалістичний вплив російської культури на нашу, бо Захід усього цього не усвідомлює. Зрештою, ми самі це почали усвідомлювати масово не так давно, а вони тим більше.
М.Н.: Бути незручними – не є нашим початковим задумом, але ми бачимо, що український дискурс стає зараз незручним для загалу. Навіть для тих, хто нас підтримує, хто є з нами солідарним, зручніше було б, якби Україна здалась. Вони цього очікували, це видавалося найімовірнішим результатом вторгнення. Але ми продовжуємо боротись за свою ідентичність, за свою свободу і звісно це буде незручним, але у нас немає іншого виходу.
Фото «Tabor»
