Актуальні новини

«Не було у росіян пісенної культури, було багато матюків»

Про масові крадіжки росіянами, особливо у радянський період, українських пісень останнім часом багато пишуть та говорять. А Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» створила проект «Прийняття».

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1546787 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1546787{ margin: 0!important; } }

Щочетверга о 14:00 на YouTube каналі «Дударика» з’являються пісні, вкрадені в українців росіянами та повернуті додому.

Музиканти ідентифікують пісні, шукають оригінальний текст, аранжують твори та презентують широкому загалу.

«“Найду”» треба обігріти, нагодувати, надати медичну допомогу, вимити, одягнути і дати між інших рідних дітей жити у безпеці і радості. Це ж відбувається із творами з цього циклу», – вважає керівник «Дударика» Дмитро Кацал.

ZAXID.NET розпитав його не лише про проект, який уже встиг стати популярним серед слухачів. Ми спробували розібратись у тому, чому настільки масові крадіжки стали можливими та чи можливо досягнути справедливості.

Дмитро Кацал вважає, що рано чи пізно усі крадені пісні повернуться додому

Як ви знаходите крадені твори?

Насамперед є відкриті джерела і там без жодних проблем можна знайти все, що потрібно, починаючи від крадених Бортнянського та Березовського та закінчуючи «Океаном Ельзи». Щоправда, теперішні крадіжки не вдасться приховати. Є відкриті нотні архіви. Там можна знайти кожну пісню, можна дізнатись, коли і де були видані ноти.

Крім того є люди, котрі тим займаються уже не перший рік. Одним з перших краденими піснями почав займатись Тарас Житинський ще від першої «Червоної Рути». В нього є півторагодинна програма, присвячена таким творам. Є ще Антін Мухарський, який вишуковує найперченіші варіанти. Наприклад, «Яблучка». Є м’який слобожанській варіант, який обрали ми, а є дуже гострі варіанти.

До речі, це феномен «Яблучка». Воно «покотилося» від Махна до Муравйова. Воно було популярне настільки, що його співали на всіх фронтах й кожна з воюючих сторін додавала до неї свої куплети. Тепер у цьому розмаїтті важко знайти первісну, автентичну версію. Мені найближчою є власно та махновська, слобожанська версія.

Також є Тарас Компанійченко. Я знаю й з десяток його друзів, які нишпорять в архівах. А ми йдемо за першопрохідцями.

«Ех, яблучко»

Пісня була популярною у 1917-1921 роках на усій території бойових дій від сходу і до заходу України. Популярною настільки, що співали її в арміях по різні боку фронту. Дослідити автентичний текст саме через це неможливо, оскільки пісня обростала куплетами та варіантами. Далеко не завжди вони були цензурними.

Існує версія, що прабатьком основної його мелодії став англійський танець під назвою «хорнпайп», який і став прообразом танцю «Яблочко». Також існує версія, що вона зародилася на Чорноморському флоті, де проходили службу здебільшого українці, і вона була створена на основі української танцювальної приспівки.

«Яблучко» – російська пісня-частушка, популярна серед революційних солдатів, а також матроський танець, що виконується під її мелодію, пише російська енциклопедія.

Чи вам суттєво, щоб інформація про пісню та її автентична версія були верифіковані?

  Світлана Тарабарова разом з чоловіком відсвяткувала четверту річницю весілля

Так, важливо. Просто хайпу ми не хочемо. Наприклад пісня «Розпрощався стрілець зі своєю ріднею» ми не випускали з поля зору протягом кількох поколінь. Чи «В саду осіннім айстри білі» також. Такі пісні особливо й перевіряти не потрібно, бо вони передаються від батьків до дітей. Тут можна просто вірити.

Наприклад, якщо у нас було видано пісню у 1937 році, а в Москві вона з’явилась у 1956 році. Тут не посперечаєшся. А от за сенсаційними повідомленнями я точно не женуся.

«Ой, мороз-мороз, не студи мене»

Ця пісня вважається російською народною. Водночас солістка Воронезького російського хору Марія Морозова-Уварова заявила, що написала цю пісню у грудні 1954 році для дуету з чоловіком. Але відомо, що вона була популярна у Вінницькій області ще на початку 1900-х років. Зокрема, вона була опублікована у збірці «Бувайте здорові, соснові пороги. Народні перлини. Українські народні пісні».

«В цій пісні, в її тексті розчиняєшся. Це мовби повернення в Україну з довгих мандрів. Чи довгожданий дім, де батько, матір, друзі і незбагненна краса краю, рідного краю», – говорить Дмитро Кацал.

Чому стала можливою така масова крадіжка та чому, якщо це передавалось з покоління в покоління, широкий загал так мало знав?

Давайте проаналізуємо історію російської музики. Не було там глибокої та давньої пісенної культури. Було багато матюків. Біда чорна тільки була. Тож сподіватися, що з того раптом щось з’явилось, марно.

Українська культура – просто скриня зі скарбами. Як вони чинили? Ви і самі знаєте, що могли ліквідували. Лише понад 40 різних указів маємо про нищення української мови. Маємо нищення Березовского, маємо знищення Барвінського. Я знаю конкретне місце, де були спалені його партитури.

Так що всі ми знаємо їхню деструктивну природу: знищити, вкрасти, перетравити та викинути. Навіть мало що собі лишити для історії. Тож коли копнути той весь радянський пісенний спадок, не дивно, що купа всього вкрадено в нас. Поки ти на Лонцького, всі твої кишені випорожнять

«Любо братці, любо…»

Пісня «Любо братці, любо…» – відома махновська пісня часів визвольних змагань 1917-1921 років. Вона стала гімном світового анархізму, але була експропрійована СРСР на десятиліття.

«Свого часу Махну та Петлюрі не склалося дійти консенсусу, а цей союз міг би розтрощити і Врангеля і Леніна. Юнак із Гуляйполя, самородок і військовий вундеркінд по собі залишив цю пісню», – каже Дмитро Кацал.

  Після трьох років ремонту львів’янам презентували Музей міста

У російській енциклопедії читаємо, що «пісня донскіх казаков» виникла ще в 1783 році, коли донські козаки билися з ногайцями, проте доказів правдивості цієї версії немає. Виконавець та автор пісень Тарас Житинський розповів, що колись у Лондоні отримав від редактора ВВС Олександра Гриба касету, де музикант знайшов пісню та розповідь старшого чоловіка. Той розповів, що воював у війську Нестора Махна і що вони співали цю пісню, і сам Махно дуже її любив.

Пісня «Любо, братці, любо» автентично звучала українською, адже в армії Нестора Махна 98% бійців були українцями.

Чому ми про це говоримо тільки зараз, через 30 років після здобуття незалежності?

Пригадайте, скільки було російської мови в україномовному Львові у 90-ті. Ще недавно в деяких районах з кожного вікна дивився на тебе «синяк», вишльопок якогось енкаведиста. Ми в 90-х про банальні сьогодні речі могли лише мріяти.

Фестиваль «Червона Рута» був лише маленькою квіточкою, мрією золотою. Щойно зараз ми можемо казати, що хоч щось, та й зроблено.

Крім того нам потрібно, щоб Росія нарешті перестала нами грати в Чапаєва. Що могла зробити наша еліта, коли руки скручені за спиною, а обличчя приперте до стіни? В такій ситуації можна говорити лише про те, щоб вижити.

Тобто навіть якщо ти Олесь Гончар з золотими відзнаками, ніякий не дисидент, то тебе все одно можуть заборонити. І пісня Івасюка просто щезла (йдеться про пісню Володимира Івасюка на вірші Олеся Гончара, яка відкривала проект, – ред.).

І ми у Львові можемо пишатись, що в нас стільки інтелігенції вижило та дало імпульс на всю Україну.

«Чуєш, мій друже, славний юначе»

«Чуєш, мій друже, славний юначе» – повстанська пісня 1918 року, коли бійці Армії Української Народної республіки обороняли підступи до Києва від більшовицьких загарбників під командуванням Муравйова.

Деякі джерела вказують, що це – пісня Київської юнацької школи невідомого автора. За іншими джерелами слова пісні написала поетеса Олена Теліга, але підтверджень цьому немає. Доопрацював та на основі архівних досліджень повернув її Україні Тарас Компаніченко у 1994 році.

Російська енциклопедія стверджує, що під час Першої світової виникла солдатська пісня «Слишали, дєди, война началася…», яка після 1917 року існувала в двох варіантах: «Марш білої армії» та «Смєло ми в бой подьомо за власть Совєтов».

Чи не було таке поглинання української культури способом її знищення? Адже заборона завжди викликає опір. Маю на увазі, чи це робилося свідомо чи просто погано лежало?

  Слава Камінська прийде на шоу «Холостяк-9», щоб підтримати друга

Звичайно, це була свідома історія. Це гра цинічних дядьків, а ціною цієї гри є життя мільйонів людей. Але не хочу їх демонізувати, адже вони всі миршаві та огидні.

В України було вкрадено 300 років її життя. Як компенсувати ці збитки, завдані не лише Україні, але й усій світовій культурі? Росія є нашим екзистенційним ворогом. І все що я перед тим казав, вкладається у цей висновок.

Багато останнім часом почали говорити про плагіат Алєксандрова. Навіть знайшли шматки радянського гімну в Лисенка. То правда?

Правда. Я перевіряв. У Лисенка є твір «Епічний фрагмент». Якщо подати справу до суду, то її можна буде виграти, адже чітко прослуховується вкрадений мотив. Але це буде тяжка справа.

Але зараз є купа роликів в YouTube, які доводять, що усі ці розкручені російські рок-групи, і «ДДТ», і «Арія», та просто всі були плагіаторами. Сьогодні відомо, хто, де і що вкрав. Це їх тотальна історія, яка стосується не лише музики. Скільки заводів вивезено було!

«Розпрощався стрілець зі своєю ріднею»

«Розпрощався стрілець зі своєю ріднею» – одна з пісень корпусу Українських січових стрільців, написана за мотивами і на музику української народної пісні у 1914 році. У 1924 році раптом вона стала піснею Червоної армії «Там вдалі, за рєкой». Текст написаний Ніколаєм Коолем, а музику приписав собі Алєксандр Алєксандров, один з найбільших радянських плагіаторів, чиїм невичерпним джерелом була українська музика. Автор багатьох найвідоміших радянських й навіть гімну СРСР крав так багато та так безсоромно, що заслуговує на окреме дослідження.

Я помітила, що десь рік-два тому росіяни почали активно перекладати та виконувати українські хіти. Про авторство зараз неможливо набрехати, для чого тоді це робиться?

Росія є великою консервою. Їм свого ринку цілком достатньо. Так що просто вони роблять, що хочуть.

От ви мене питали, чи мені залежить на верифікації. Так, мені залежить. Їм – ні. В них питання авторського права не стоїть взагалі. Лежало, то взяли собі. Це є спосіб життя та життєва потреба, інакше й бути не може.

Але я щасливий тим, що наші мрії поступово здійснюються. Де ми могли думали, що Пол Маккартні буде розмахувати українським прапором? Що Pink Floyd буде співати «Червону калину»? Навіть і не мріяли, бо не могли собі такого уявити. Але для цього ми самі мали змінитись.

Фото з Facebook-сторінки хорової капели «Дударик»

Залишити відповідь