Актуальні новини

«Сад відпливає»

У «Видавництві Старого Лева» готується до друку збірка оповідань Іди Фінк. Історія за історією, розповідь за розповіддю – немовби розгортають перед читачем звичайність і буденність зла й добра. У книжці не знайдемо слова Голокост – бо це окреслення з’явилося щойно після війни. Авторка повертається в той час, коли ще не було мови, здатної назвати те, що відбувається.

Тексти Іди Фінк можна читати як хроніку знищення єврейського світу її рідного Збаража й околиць. «Написані пошепки», ці оповідання повертають жертвам Шоа імена й індивідуальні, неповторні людські риси. Тому творчість письменниці – важливе джерело знання про істо­рію наших міст і містечок. Мінімалізм і гранична точність розповіді переростає в універсальний запис людського досвіду в межових ситуаціях, коли доводиться вибирати між життям та смертю.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1528113 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1528113{
margin: 0!important;
}
}

В очікуванні книги у книгарнях пропонуємо прочитати уривок з неї.

***

Поріг

Веранда була дерев’яна, засклена довкола великими шибами. Донедавна у вікнах висіли жовті фіранки, що скидалися на сонце вповні. Не був той колір здоровим для ока, але був веселим і теплим – чудово гармоніював із настурціями, що квітували на круглих і поздовжніх грядках, мама їх власноруч доглядала. Того року не було й настурцій. Фронт будинку, позбавлений фіранок і квітів, виглядав незвично й жалюгідно. Уже за цією дрібною деталлю можна було пізнати, що настав незвичайний час. Хвіртка, завжди старанно зачинена, тепер безсило звисала на одному завісі, як тіло зімлілої людини, а вікна були щільно зачинені попри чудову літню пору. Вуличка, на якій стояв дім, сонно вибоїсто пливла вздовж зелених городів і одноповерхових будиночків до луки й річки. Був ранній ранок ледве розпочатого липня 1941 року, перший тихий і спокійний ранок після днів великої тривоги. Тиждень тому, ледве росіяни покинули місто – увійшли німці. Уже відбувся перший погром.

Ельжбета крадькома висунулася з помешкання. На веранді було холодно, по шибах спливали вузькі струмені вологи. Сіла у плетеному кріслі – бліда, але спокійна. Увесь час думала про батьків, яких війна застала в Л., і мала тільки одне бажання: щоб вони повернулися якнайскоріше. Їй здавалося, що разом із батьками повернеться лад і спокій, що все знову буде по-старому… майже по-старому. Була ще дуже молода. Щодня брала за шворку Чінґа й виходила за місто.

  Стало відомо про важки пологи Саші Савельєвої

– На пляжі найбезпечніше, – пояснювала Кубі. – Там жоден німець не прийде. Гадаєш, їм спаде на думку, що євреї можуть зараз купатися?

Над річкою було тихо. Тополі блищали на сонці, сіро-зелені, стрункі, мов колони. Вода плинула ліниво, де-не-де зацвітаючи сірим жабуринням. Пісок грів.

Часто поверталися надвечір. Їх вітали порожні вулиці, атмосфера втоми й полегшення після довгого дня. З шинків долинали пияцькі відгомони, пісеньки співалися чужою твердою мовою.

– Я вже у школі не любила німецької, – звірялася Кубі. – Скажи, чи ж не мала рації?

Куба всміхався й мовчав. Був набагато старший, знав і передчував більше від Ельжбети. Делікатно брав її під руку і притуляв до себе. Не протестувала. Це давало відчуття безпеки.

– Завтра підемо на передмістя по картоплю, – сказала, прощаючись перед верандою. – Мушу купити, заки приїдуть батьки.

Від думки про батьків її збирало на плач. Не зараз, може, пізніше, уночі, коли ніхто не бачить.

Картоплю привезли на тачках.

– Два мішки! Вистачить надовго, – тішилася. – Будем робити пироги і пляцки – любиш пироги?

Зморшка на чолі Куби зникала, коли дивився на її засмагле молоде обличчя, слухав її голос.

Тітки й дядько не схвалювали Ельжбетиної поведінки. Відгородилася від них, від їхніх страшних і незрозумілих справ,замкнулася у своєму світі, доступ до якого захищала від інших. Мешкаючи під одним дахом, майже не зустрічалися. Не переступала порогу тієї кімнати, у якій піднімалася пара ворожого часу.

Даремно намагалися їй пояснювати – відкрити очі – так говорили. «З неї все спливає як вода! На прогульки тільки би ходила! У такий час… у такий час…»

На вигонах пахло рум’янком і чебрецем. Лежали на прим’ятій пахучій траві, провели тут цілий день.

– Не можу, – сказала Ельжбета. – Не можу з тим змиритися…

– З чим? – запитав.

Сіла, обвела поглядом виднокрай. На сході чорнів Луб’янецький ліс. Побачила себе з квітами у волоссі, почула свій сміх. «Чого смієшся?» – спитала вчителька. Це було на шкільній маївці. Не схотіла відповісти.

– З чим не можеш змиритися?

Не відповіла, сама спитала:

  Чому в церкві стає погано — відповіді священнослужителів та фізіологічна точка зору

– А ти, Кубо, скажи… ти теж так сильно любиш життя?
По-старому ходили на пляж і вигони. Купували яблука в господарів і живилися ними цілий день. Увечері Гафія ліпила пироги і ставила гарячу миску на столі під вікном. За вікном росли кущі бузку, за бузком був сад, за садом – ріка. Часом, коли лежала в темряві, не в змозі прикликати сон, до неї долинали уривки розмов із кімнати тіток. Якісь окрики, зітхання. Затуляла тоді вуха подушкою й вибухала плачем. Чінґ, здивований, лизав їй ноги.

* * *

Двоє молодих есесівців годину плюндрували дім. Укидали до валіз усе, що було під рукою: столове срібло, килими, картини, порцеляну. Дядько вийшов на роботу, вдома були самі жінки. Тітки пробували просити, та коли на них грізно прикрикнули, сховалися до своєї кімнати, якої також не пощадили. Ельжбеті як повноправній власниці помешкання сказали асистувати при грабунку, провадити й пояснювати, де що міститься. Пішли навіть на горище, звідки забрали картину з оголеною жінкою, яку батьки отримали за якоїсь нагоди, а що не могли її витримати – розмістили на горищі. Вішали її тільки тоді, коли нефортунний дароносець мав з’явитися з візитом. Есесівцям той акт неймовірно сподобався. Сміючись, торкали шпіцрутеном груди жінки, що байдуже сиділа. Урешті, коли весь дім набув вигляду побоїща, наказали подати їм пляшку вина і два келишки.

– Я їм занесу, – шепнула Ельжбеті Гафія.

Ельжбета тихцем вислизнула з кімнати. На веранді було холодно, по шибах спливали вузькі смужки вологи. «Вертайтеся вже», – сказала відсутнім батькам. Сиділа бліда, дуже стомлена. З кімнати долинав грубий сміх німців, гнівне буркання Гафії. За хвилю брязнуло скло, здогадалася: розбили келишки. Потім почула їхні кроки, виходили. Крикнули за нею. Встала. Обернена плечима до кімнати, мала перед собою тінисту вуличку.

– Де твій батько? – згадав собі один із них.

Не дивилася на нього, дивилася на кряжистий каштан в саду сусіда-аптекаря.

– Dein Vater!

– Мій батько на роботі, – збрехала, все ще вдивляючись у дерево. Тієї миті помітила, що там щось поворухнулося. Кіт? Спершу побачила хлоп’яче обличчя, перелякані очі. Подумала: який молодий! І – звідки тут узявся? Зараз? Тиждень після боїв? Вилонився весь – у подертому мундирі, без шапки, чуприну мав скуйовджену, ніби встав зі сну. Розглядався довкола – вуличка була порожня. Крик застряг їй у гортані.

  Ніколь Кідман не буде присутня на весіллі сина

– Bitte, – сказала з зусиллям, запрошуючи есесівців назад до помешкання. – Там є ще одна кімната…

– Was, – верескнув старший. – Дивись-но, Гансе…

Хлопець наближався повільним кроком, було видно, що бракує йому сил. Виразно бачила нашивки мундира, покалічені руки.

– Fertig! Ми вже там були, – замельдував молодший.

– Na, dann ab! – Указали на запаковані валізи, щоб їх не рухати, зараз під’їдуть на авто. Повернули до дверей.

Швидко думала: мушу їх затримати, поки він пройде, мушу їх затримати…

– Bitte… – почала несміливо.

– Мовчи! – відрізав старший, переконаний, що вона просить, аби чогось не забирали.

Помітив їх відразу перед верандою, зіщулився, кинувся втікати. Молодший есесівець крикнув і підбіг.

– Ходи, – попхнув Ельжбету старший. – Будеш перекладати.

– Вони питають, де ти переховувався, – говорить Ельжбета. Має в цій хвилині голос сестри милосердя.

– Schneller, schneller…

Солдат мовчить. Ельжбета не може дивитися в його очі.

– Не бійся, – говорить. – Я їм нічого не скажу, не бійся…

Поворушив губами, прошепотів кілька слів. Зрозуміла тільки одне слово: жизнь. Життя.

– Що він сказав? Перекладай!

– Пустіть його! – крикнула розпачливо. – Ich bitte, ich bitte…

Старший есесівець гостро зиркнув на неї. Очі мав як небо.

– Скільки тобі років?

– П’ятнадцять.

– А мені двадцять. І я вже застрелив сімнадцятьох.

Цей тут буде вісімнадцятий. Бачила вже колись, як це робиться?

Рештками сил зривається – втекти! – але чує, як міцне плече обвивається довкола її шиї, щока торкається чогось холодного, чогось, що є в долоні есесівця.

– Schau mal, das ist so einfach…

Поки заплющила очі, зустріла його погляд, непритомний, останній. Увечері з Гафією поховали його під каштаном у саду сусіда-аптекаря. У кімнаті тіток уже горіло світло, на кухоньці готувалася каша, наповнюючи запахом кімнату. За столом сиділо кілька осіб.

– …а потім убили Ґольдмана і його маленького синочка… – говорив тихо дядько.

Ельжбета безшелесно ввійшла до кімнати й зайняла місце за столом.

Залишити відповідь