У суботу, 13 січня, міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко відвідав Олесько. Там, у приміщенні колишнього монастиря капуцинів, який є пам’яткою архітектури національного значення, повністю замінили дах над фондосховищами. Міністр культури разом з керівництвом області оглянули реставраційні роботи.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1514469 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1514469{ margin: 0!important; } }
Нагадаємо, що реставрація даху, на жаль, не була плановою: 3 січня минулого року внаслідок сильного буревію дах обвалився. На щастя, усі твори мистецтва, які перебували та перебувають досі у приміщенні, шкоди не зазнали. Попередній дах було зведено у 1950-х роках. Основні ремонтні роботи провели минулого року за кошти державного бюджету на суму майже 20 млн грн. Нагадаємо також, що і монастир, і замок в Олеську знаходяться у віданні Львівської національної галереї мистецтв.
//
Стан даху до обвалу (фото Галереї мистецтв)
Стан даху відразу після обвалу (фото Галереї мистецтв)
Дах у процесі ремонту (фото Олександра Ткаченка)
Міністр також розповів про старт проекту «Велика реставрація».
Велика реставрація та Олесько
«Минулого року у костелі капуцинів впала частина даху. Як виявилося, він був перекритий ще у 1950-х роках. Ми у МКІП оперативно зреагували, і за підтримки Уряду та місцевої та обласної влади реалізували перший етап відновлення дахів: 2600 кв. м. конструкції були повністю замінені та забезпечені захистом від блискавок та пожежі, і додатково укріплені. Це дозволило врятувати понад 12 тисяч одиниць фонду. Також відреставрували сиґнатурку над основною частиною храму», – зазначив Ткаченко.
Ремонт даху став початком проекту «Велика реставрація»
За словами міністра, ремонт даху є лише першим етапом реставраційних робіт. Далі – реставрація фасадів монастиря і костелу, огорожі, двох каплиць та інших будівель, що входять у комплекс монастиря. А також роботи в Олеському замку.
Як розповів директор львівської Галереї мистецтв Тарас Возняк, у віданні якої перебувають і замок, і монастир, існують великі плани не лише по відновленню, а й по розвитку комплексу. Щодо інших пам’яток, які мають потрапити до проекту «Велика реставрація», то Олександр Ткаченко сказав, що наразі списки розглядають експерти. Так що інші об’єкти наразі в процесі відбору.
Він зазначив, що програма має охопити усі регіони України. Також при відборі враховуватиметься цінність пам’ятки, її стан та її наближеність до туристичних маршрутів.
Очевидно, комплекс в Олеську відповідає усім вимогам та уже є у проекті «Велика реставрація».
Вражає і кількість, і якість творів
Блиск та злидні монастиря Капуцинів
Назва Олесько насамперед асоціюється зі знаменитим туристичним об’єктом Олеським замком. Саме тому низка ЗМІ рік тому навіть помилково повідомила, що обвалився дах замку. Натомість йдеться про монастир, зведений у XVIII ст. біля підніжжя замку. Він також, як і замок, є пам’яткою національного значення. Заснував монастир тодішній господар Олеського замку Северин Жевуський, майбутній волинський воєвода. І цілком заслужено він вважався найкрасивішим монастирем ордену капуцинів на території тодішньої Польщі. На той час змок уже втратив свої оборонні функції та став розкішним палацом.
«Жевуські, збираючи капуцинів до Олеська, були впевнені в тому, що вони найкраще будуть надаватися для роботи серед місцевого люду, схильного до бунтів та анархії… Розуміли, що для того, щоб відтягнути народ від прірви, треба комусь скинути гарний одяг і підв‘язатися шнуром. Проти бідних простих каптурових місіонерів важко буде розповсюджувати ненависть, важко якось буде їх вбивати в частих тут бунтах. А так, можливо, хоч таким способом вдасться наблизити народ до двору», – цитує дослідницю Валентину Токарську сайт «Замки та храми України».
У фондах зібрано іконопис XV – поч. ХХ ст.
Монастир збудовано у стилях пізнього бароко та рококо отцем Андрієм з Шидлівців, він же Мартин Добравський, відомий архітектор. Мартин Добравський залишився при монастирі, прожив тут 49 років та був похований у костельній крипті як і фундатор обителі (у підземеллях костелу з 1751 р. проводилося поховання ченців).
Велика збірка українського портрету налічує понад 600 полотен
Планування монастиря є традиційним: територія у формі квадрату з так званим «райським садом», господарськими приміщеннями, кухнею, аптекою. Звичайно, центральною будівлею є костел. По периметру монастирський комплекс оточений стіною, в самому дворі раніше містилися п’ять капличок, донині збереглися тільки дві. Також безслідно зникли фрески Шимона Чеховича.
Вузькі коридори стали вмістилищем тясяч раритетів
Відомо, що у 1769 р. навколишні села зобов‘язувалися кожного року почергово постачати олеській обителі «пшениці на муку – 24 корці, жита на муку – 24 корці, круп ячмінних, гречаних, пшона по 3 корці, маку – 1 четверть, гороху 3 корці, пива – 96 бочок, м‘яса волового – 72 чверті, свиней – 4, баранів – 6, індиків – 4, телят – 8, курей – 256, гусок –32, качок – 32, масла – 4 фаски, сиру – 8 коп, солі – 8 бочок, яєць – 64 коп, полотна – 4 відсотки, дров – 912 возів, оселедців – 4 бочки, риби – 2 бочки».
У 1785 році австрійський уряд ліквідував монастир Святого Антонія, влаштувавши у ньому військовий шпиталь. Через три роки монастир таки відновив своє існування і тривало воно до 1939 року. Тоді монастир був розграбований. Під час II Світової війни у монастирі було єврейське гетто, а при відступі нацистів монастир підпалили. У СРСР згорілий дах відновили з невідповідного дерева. Саме з це називають причиною того, що дах обвалився рік тому.
Після війни у монастирі розташувалось профтехучилище з підготовки механізаторів сільськогосподарських машин. З 1961 року тут містився гуртожиток. За словами працівників музею, саме у ці часи приміщення зазнало великої шкоди. Зокрема, з підвалів і склепів стали викидати старовинні поховання ченців. Зараз їх рештки перепоховали на цвинтарі.
Після відкриття у 1975 році музею-заповідника «Олеський замок» був збудований новий гуртожиток, а приміщення монастиря капуцинів віддали під фондосховище. Ним воно залишається досі. Також тут відбуваються виставки.
Що під дахом?
Ми отримали унікальну можливість відвідати фондосховища, які зазвичай є зачиненими для сторонніх (така практика стосується усіх музейних фондів світу).
Колекція деревяної скульптури вважається однією з найбільших у Європі
Відразу при вході – розписи львівської художниці Лесі Трофимчук, яка на замовлення Бориса Возницького створила цикл композицій на теми Апокаліпсису. Завершити розписи Лесі Трофимчук перешкодила хвороба, від якої вона померла 2003 року. Адміністрація музею вирішила залишити розписи незакінченими.
А далі – за зачиненими дверима – велика збірка старого українського портрету з понад 600 полотен XVI – XVIII століть, іконопис XV – початку ХХ століття (зокрема і галицько-волинської школи), порцеляна XVII-XX століття (тут є вироби найвідоміших фабрик Європи), коштовні тканини, меблі та багато іншого. Тут зберігаються і зразки гаварецької чорнодимленої кераміки.
Колекція порцеляни усіх відомих фабрик Європи
Колекція дерев’яної скульптури XV – XIX століть вважається однією з найбільших збірок у Європі. Є тут і колекція літургійного одягу XVII – XX століть, тканини для яких були виготовлені на мануфактурах Італії, Іспанії, Персії, Туреччини, Франції. До неї входять і унікальні зразки слуцьких поясів. Слуцькі пояси ткали з тонких шовкових, золотих та срібних ниток. Пояс міг сягати завдовжки 4,5 м, завширшки 50 см. Всі боки виробу – лицьові. Це давало змогу використовувати його з будь-якої нагоди.
Велике приміщення другого поверху віддано скульптурі XІV-XIX столітть
Фондосховища вражають: тут можна побачити речі, які виставлені у найкращих музеях. Проте вони займають усі площини стін та стелажів. Така їх «масовість» просто приголомшує та викликає захоплення. Жодним чином кількість раритетів, серед яких трапляються справжні шедеври, не шкодить якості. Вона радше засвідчує неймовірне багатство нашої спадщини, яка потребує охорони, вивчення та систематизації. А ще – популяризації.
Вузенькі коридори, рухатись якими потрібно дуже обережно, щоб випадково не зачепити якийсь об’єкт, якому кілька сотень років, наповнені справжніми скарбами. Серед них почуваєш себе ніби у печері Абі-баби.
Велике приміщення другого поверху віддано скульптурі XIV-XIX століть. Вона розташована групами, за часом, майстром або місцем походження. Так, найбільша колекція походить з львівського костелу Марії Магдалини (зараз там розташований Львівський органний зал). Зберігались тут і скульптури Пінзеля, які були врятовані в буквальному сенсі слова з вогню. Зараз вони передані до Музею Пінзеля у Львові.
Скульптури з львівського костелу Марії Магдалини
В один із залів можна було зайти лише пройшовши крізь царські ворота неймовірного іконостасу Підгорецької церкви. Саме за ним і обвалилась більша частина даху, тож експонати звідти перемішені в інші зали. На щастя, сам іконостас не постраждав.
Також тут, на другому поверсі, розташувалась велика збірка старого українського портрета, яка налічує понад 600 полотен.
Зібрання налічує понад 500 розп’ять
Перший поверх відданий сакральному живопису. Серед колекції ікон близько 1000 були вилучені митниками на кордоні та передані до фондів.
Також у фондах зберігаються твори зі скандальновідомої колекції Миколи Островерхова. Цей львівський колекціонер потрапив до Львова у 1944 році та оселився у віллі на «Хресті». Островерхов, ймовірно, започаткував свою колекцію саме із раритетних предметів та меблів родини Шепаровичів-Кузьмовичів, яким раніше належала вілла. Потім колекція поповнювалась. І не завжди у законний спосіб. У 1988 році з’ясувалося, що більшу частину колекції Островерхов заповів московському музею. Однак колекція лишилась у Львові. Частина її як раз і зберігається в Олеську.
У фондах зібрано іконопис XV – початку ХХ століття
Дуже сильне враження справляють зали, де зібрано близько 500 розп’ять. Часто музейникам закидають, що твори сакрального мистецтва осідають у фондах, а не живуть своїм звичним життям у церквах. Проте варто зауважити, що у радянський час церкви використовувались як склади чи клуби, а церковне майно просто знищувалось.
У фондах зібрано іконопис XV – поч. ХХ ст.
Багато врятованих скарбів мають неймовірні, майже детективні, а часом мало не містичні історії порятунку. Правдами-неправдами ентузіасти рятували їх від вірної загибелі та віддавали до музею. Навіть за часи Незалежності віряни часто знищують сакральне мистецтво (приклад знищення розписів Сосенка та Буцманюка у Славському є ще зовсім свіжим), не усвідомлюючи його цінності. З 1992 року лише на Львівщині згоріло кілька десятків дерев’яних церков.
Тож музеї, і зокрема їх фонди, можуть забезпечити збереження творів. Тим більше унікальні твори не просто зберігаються у фондах. Вони є предметом наукового вивчення, а також мандрують виставками. Так, з фондів в Олеську кілька творів зараз перебуває на виставці у Кракові.
Колекція літургійного одягу XVII – XX століть
Проте поза виставками побачити їх майже неможливо. Для цього потрібно отримати спеціальний дозвіл. У галереї наголошують, що використанні колишнього монастиря не лише як фондосховища, але і як відкритого туристичного об’єкта, нових виставкових площ є важливим для його розвитку. І цей аспект є далеко не останнім у планах галереї.
Фото Катерини Сліпченко
