Актуальні новини

«Смерть лева Сесіла мала сенс»

«Смерть лева Сесіла мала сенс» – роман Олени Стяжкіної про нашу війну й про долі людей, випадково поєднаних у Донецькому пологовому будинку в 1986-му році. Магія фотографії та запозичених імен перетворює незнайомців на гілки генеалогічного дерева – і вони врешті стають родиною, головна в якій – маленька дівчинка.

У книжці безліч переходів – стоматолог стає воєнним хірургом, цап – сапером-собакою, боягузливий радянський чиновник набуває рис янгола-охоронця, продавчиня косметики перетворюється на інструктора зі снайперської стрільби.

В українському Донбасі. На початку ХХІ століття. Проте час у книжці – доволі умовна величина.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1515690 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1515690{
margin: 0!important;
}
}

Це перший роман авторки українською мовою. Втім, за задумом, українська тут – чи не найголовніша точка переходу, в якій свідоме прощання з російською означає для героїв та негероїв можливість бути собою.

Роман лише готується до друку, але ми пропонуємо прочитати уривок з нього ще до того, як книга з’явиться у книгарнях.

***

Петро Лішке.

Тролейбус номер сімнадцять. 2014 –2015

Смерть лева Сесіла мала сенс. Він, лев, жив у Зімбабве, в національному парку «Хванге», під наглядом британських учених. Не тих, від чийого імені світом розповсюджуються нісенітниці, а якихось справжніх британських, зі справжнього чесного Оксфорда. Йому було тринадцять. Незважаючи на те, що Сесіл ніколи не святкував дня народження й не запрошував гостей, британські вчені точно знали його вік. Він був старий. Леви живуть десять-чотирнадцять років. Тринадцять — точно старість. Але його грива була чорною. На диво чорною.

Американський стоматолог Волтер Джеймс Палмер поцілив у Сесіла стрілою з арбалета. Але не вбив одразу. Ще сорок хвилин Палмер ганяв за Сесілом, щоб добити. Чорногриву голову стоматолог забрав як трофей. Сесіл був ситий і добрий лев. Голова прайду й національна зірка. Він не чекав від людей такого. Від людей узагалі не чекають такого. Чекають від тварин. Від Сесілового наступника — лева Джеріко — чекали, наприклад, що він уб’є всіх сесілових левенят, щоб встановити владу над самицями у прайді й довести свою силу. Однак за два роки Сесілового нащадка Ксанду вбив не Джеріко, а Роберт Кук. Убив легально, у «межах встановлених правил полювання».

Смерть Сесіла мала сенс. Так принаймні писали газети. Сенс полягав у тому, що у Сполучених Штатах і Франції змінили природоохоронне законодавство, а Оксфорд зібрав мільйон пожертвувань для підтримки дикої природи.

Смерть Ксанду сенсу не мала.

2015 року вчені знайшли воду на Марсі. А американський астронавт Скотт Келлі просто з Міжнародної космічної станції розповів охочим, що треба робити, щоб не загубити в космосі шкарпетки. «Зоряні війни» нарешті вийшли у прокат і побили всі рекорди, зібравши шалену купу грошей.

У Британії народилася принцеса. Її назвали Шарлотта Елізабет Діана.

Сімдесятиріччя святкувала ООН. Сімдесят років, із яких останні десять, а то й двадцять вона перебувала у стані «глибокого занепокоєння» від того, що світ летить у сраку.

  В національному відборі на премію «Оскар» візьмуть участь три фільми

Що ще? Що ще, щоб потім урочисто написати: «Дві тисячі п’ятнадцятий увійшов в історію як рік прекрасних і жахливих подій». Що ще, щоб написати: все мало сенс? Все, що сталося, мало сенс.

Шарлі Ебдо й солідарність Європи? Російські авіаудари по Сирії й сирійські біженці скрізь, де точно не падають авіабомби? Легалізація одностатевих шлюбів у США? «Оскар» фільму «Бердмен»?

У 2015 тролейбус десятого маршруту більше не доїжджав до шахти «Октябрьской». «Партизанським проспектом» завершувалося тепер його тихе дорожнє життя. Та й не щодня, не щоразу. Іноді «Партизанський» також був небезпечним. І навіть ті, що йшли крізь вранішню пітьму, не зважувалися їхати до кінцевої зупинки.

Київський район Донецька був частиною війни. А Ленінський — радянського мавзолею. Тут завжди було спокійно. Квартири мали вищу ціну, люди не шукали підвалів і не облаштовували їх для тривалого пересиджування, хоча — свій город та присадибна ділянка, клаптичок землі, де щось росте, звісно, були перевагою. Будинки стояли цілими, вікон навіть не перев’язували паперовими стрічками. Тут був металургійний завод, плани випуску чавуну та сталі, церква на Лар’їнці, школи, «вічний вогонь» на могилі «невідомому солдату» й навіть культурний центр із танцями та піснями «братніх народів».

Сюди не «долітало». «Долітало» — це таке дієслово, яке пояснювало хтонічний, безособовий порядок війни. Хаос війни, в якому страшно було шукати винних, оскільки винні прикидалися рятівниками, а невинні проголошувалися звірами. Щоб жити всередині Донецька 2015 року, коли папа Франциск вирішив канонізувати матір Терезу, треба було користатися правильними словами. Принаймні у спілкуванні з чужими. Хоча… Чужими ставали всі й усім. «Долітало» — це війна без авторства. Це позірна безневинність та згода на жертовність, це прокляття, послане кривою траєкторією — «на кого впаде».

«Долітало», «прилітало» — це безпомічність і безпорадність, це несила впізнати ворога в тому, хто ставить міномет під домом, на даху, на подвір’ї, щоб наразитися на «отвєтку» або просто — поцілити у «мирних», зняти це на камеру й показати урбі ет орбі не свою, звісно, ницість, а жорстокість призначених «бандерівцями» українців.

— Їдь уже. Досить, — сказала Петрові Марія. — Я чекаю на тебе.

— Я нічого не вмію, нічого не можу й нічого не хочу, крім життя, яке в мене тут.

— Його вже не буде.

Вони розмовляли телефоном кожного дня, разів зо два, а іноді — зо три. Замолоду не говорили стільки одне з одним. І Петрові навіть здавалося…

Здавалося… Він правильно все вирішив. Доля вирішила. Відпустити. Їх, дівчаток, давно треба було відпустити. У спокій — без тривог щодо того, чи зірветься він у справжню гру, чи безплідно шахраюватиме сам із собою. Він правильно все вирішив. Може, уперше в житті вирішив як дорослий чоловік, визнавши, що не впорався й не міг би впоратися з недосяжним і — так вийшло — непотрібним йому успіхом. Він не завжди, але давненько вже знав, що жертви приносила Марія, що вівтарем був він і трохи, трошечки, Галуська. Але Галусьці — можна. А йому — ганьба.

  У Львові відбудеться міжнародний конкурс оперних співаків – вперше за останнє десятиліття

Вони обидві заслужили на те, щоб не тремтіти від постійного очікування: зірветься — не зірветься, від сорому, який він міг би завдати їм своїми манерами, неправильними наголосами, руками, яких ніколи не можна відмити від мастила, а Гасьці ще — незнанням мови, яку вона так любила.

Не розлучення, не розрив, не зрада, не порушені присяги… Хоча вони одне одному не присягалися, але Петро — подумки й багато разів — так. І собі, і Марії, й Гасьці. Деякі порушував, присягався й порушував знову. Але головної — «допоки смерть не розлучить нас» — не збирався. Не порушив би ніколи.

Однак війна — це і є смерть. Вона не спише, але може звільнити їх від нього — недолугого, негідного, темного, кумедного. Це був вихід — прекрасний, чесний, людський. Дорослий. Чоловічий. Останні слова він повторював собі часто. Часто й уголос. Правильне рішення. Не вирок, а подарунок.

Марія поїхала до Києва, ще в червні, коли здавалося, що божевілля завершиться, що галоперидолу вистачить на всіх, хто раптом упоровся в ідею втопитися у федеральних округах, озерах, плигнути з даху на Луб’янську площу, молитися чекісту й померти з кулею в потилиці. Ліків не вистачило. І бомбардування, тортури й мародерство майже не впливали на перебіг хвороби.

Відтоді Марія дзвонила щодня, і Петро дзвонив. Вони говорили й говорили. Сміялися багато. Він почував себе партизаном у тилу ворога. Іноді й був ним, малюючи на стільцях тролейбуса, ззаду, на пластикових спинках слово «Россия», створюючи з подвоєної «с» нацистський символ із двох блискавок. Він фотографував своє творіння й надсилав дівчаткам на знак того, що темна сторона — це не про географію, а світла — не про географію також. Він хотів, щоб Галуська ним пишалася, а Марія — була від нього вільною. Вперше в житті Петро міг стати героєм. І думав, що став.

Марія просила його приїхати. Погрожувала повернутися, прибити й витягти «тушку», незважаючи на спротив. «Бо тушки не сперечаються. Тим більше — із кляпом у роті». Петро точно знав, що Гаська не допустить. Ані кляпа в роті, ані щоб Марія повернулася. Не тому, що зла на нього, а тому що розумна й тому, що любить. Гаська і його любить. І просить, але не в ній річ. Не про неї це все.

Росіяни гатили по місту, вводили комендантську годину, мінялися посадами, зйобували від страху в Москву, залишаючи замість себе гопників із місцевих. Люди жили, не підводячи очей, люди жили, спалахуючи істериками та параноями. Люди вмирали. А Лішке був щасливий. Він говорив із Марією щодня. Більше, ніж за все життя. Майже кожного разу, завершуючи розмову, погладжував телефон і казав йому: «Я тебе люблю». Кохаю.

  Які компліменти не подобаються жінкам

Уже сивий, невеличкий на зріст, чорні очі, чорні брови, ніс бульбашкою. Не красивий, не такий, як Марія, й, на щастя, не такий, якою вийшла його Галуська.

Чому не говорив Марії в слухавку, ясно. Не для того був увесь цей план, щоб зірвати його покликом. Дурною обіцянкою, яка не справдиться, мабуть, ніколи. І не з його тепер провини. Чому не говорив раніше? Ото запитання. Здавалося: навіщо говорити? Просторікувати? Хіба ж не зрозуміло? Хіба не жили разом, не спали, не їли, не сварилися? Петро навіть не знав, що це — солодко. Солодко, журливо, м’яко, як пузо курчати, але й твердо. Бо твердо. Так.

Їздити коротким маршрутом — до Партизанського проспекту — Петро не хотів. Почувався кастрованим разом із кастрованою дорогою — відрізаною, відкинутою, небезпечною крайньою плоттю війни, яку десь там, в ООН чи не в ООН, пропонували заморозити й забути.

— На сімнадцятому зараз вакансія. Пороз’їжджалися всі. Розбіглися, — сказав Петрові напарник. — Попитай. Там тихо. Не долітає.

Питання було не в тім, чи долітає, хоча й у тім також. Лішке хотів зрозуміти, чи його це дорога — чи його світанки, зупинки, кущі, чи його люди, чи його запах у кабіні. Почав потихеньку їздити у грудні, прислухаючись до назв — площа Свободи, Пожежна частина, Шлакова лікарня…. Придивляючись до світлофорів, більшість із яких не працювала. До людей, які були тими самими, до яких Петро звик. Почав у грудні, продовжив у січні. Не тому, що не міг визначитися, а тому що часу тепер було повно — на визначення, перевизначення, усвідомлення, на спогади, на шлях самурая, який живе так, ніби вже помер.

Того дня, коли в Ленінський район «долетіло» — лише для того, щоб зняти смерть мирних і репетувати десь там, у російських новинах, про «злочини хунти», — Петро Лішке їхав із заплющеними очима, щоб тілом, а не оком, запам’ятати всі повороти «сімнадцятки». Коли його викинуло на сніг, він подумав, що Марія лаятиметься за брудні штани, яких ніколи тепер не відпереш. Було боляче, гостро й один раз. Але він не відразу відчув себе мертвим. Взагалі не відчув.

Коли полонених привезли, щоб бити їх та плювати в обличчя, а потім змусити вантажити мертві тіла, Петро Лішке думав про те, що йому пощастило. Якби вийшло обирати, то він би саме цього й хотів: вантажитися тими руками, які він вважав своїми.

Якось він сказав Марії: «Смішно буде, якщо загинути від нашої “отвєткі”». І додав: «Ну, хоч не обідно».

Петро Лішке загинув не так, як було б йому смішно. Мінометний обстріл був постановочний і ворожий.

— Це точно не ми, це точно не ми, друже, — сказав йому розбитими губами сивий чоловік із темним згорьованим обличчям.

— Та я знаю, не журися, — відповів йому Петро. Але той не міг його почути.

Залишити відповідь