Актуальні новини

Токсичний інфопростір. Як зберегти ясність мислення і свободу дії

Георгій Почепцов – експерт з інформаційної політики та комунікаційних технологій, автор понад сорока книжок із цієї теми. У видавництві Vivat готується до друку його книга «Токсичний інфопростір. Як зберегти ясність мислення і свободу дії».

Вдома й на роботі ми щодня борсаємося в потужному потоці інформації, що плине із соцмереж, сайтів, новинних порталів. Украй рідко ставимо під сумнів факти, що споживаємо в інфопросторі. А він стає дедалі токсичнішим: фейки, пропаганда, висмикнуті з контексту слова отруюють. Час фільтрувати інформацію, яку ми всмоктуємо. Ця книжка слугуватиме своєрідним протигазом.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1531532 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1531532{
margin: 0!important;
}
}

У сучасної людини майже не залишилося вибору, жити чи не жити водночас у трьох просторах: фізичному, інформаційному та віртуальному. І поки хтось безконтрольно тиражує фейки, а хтось розгрібає наслідки в реальному світі, нам до снаги зберегти ясність мислення і свободу дії.

Книга має з’явитись у книгарнях 25 грудня, а тим часом ми пропонуємо уривок з неї.

***

Розділ 7. Фейки та пропаганда у створенні сучасного інформаційного простору

Фейк приходить до нас безіменним, усе можливе його «коріння» його ж творці намагаються заздалегідь знищити. Це не заважає функціонуванню фейку, позаяк його зміст настільки приголомшливий, що працює на нас і без відомостей про автора. Такими «безавторськими» текстами були за радянських часів анекдоти, які самопоширювалися, маючи принципово інший зміст та несучи альтернативну картину світу, що суперечила пропагандистській. Саме тому анекдот і набував значної популярності.

У пропаганди теж немає автора, однак є обличчя того, хто доносить її до нас. Воно мусить викликати максимум довіри, бо за цими словами часто також немає правди. І фейки, і пропаганда наближені одне до одного тим, що на них є лише «наліт» правди, який потрібен для надання бодай мінімуму достовірності.

Коли фейки породжує держава, вона називає їх пропагандою. Однак і в тому, і в іншому разі бачимо відхилення від дійсності. Держава хоче мати кращий вигляд в очах своїх громадян, тому пропаганда починає прикрашати дійсність. Щоправда, зазвичай пропаганді вірять мало, зате фейкам – добре, адже вони поширюються тільки тому, що їх починають постити люди.

У пропаганді думки для озвучування дають люди від держави, але перетворюють їх на легкотравні форми розмови з населенням журналісти з до болю знайомими обличчями. Старість зовсім їх не змінює, вони такі ж самі, якими були вчора. І своїми вивіреними інтонаціями діють на аудиторію заворожливо, мов той удав. Потрапивши під їхній погляд, людина вже не може відійти від телевізора. Вона на гачку, хоча й телевізійному.

Стріляють усі, але в ціль влучають «обрані»… Та щодо пропаганди це не так. Вона дає змогу влучати багатьом, оскільки всі говорять те саме, просто різними словами. І в Україні, й у Росії головним вразливим місцем для впливу є ідентичність. Росія намагається утримати прапор великої держави, а її не хочуть визнавати інші. Із цієї причини вона шукає «великість» не в майбутньому, а в минулому, коли та «великість» точно була, хоча мала її зовсім не Росія, а СРСР. І це теж пропагандистський хід, коли сучасність підміняють історією.

Комунікація є такою самою базовою одиницею соціальної дійсності, як час і простір – одиницями дійсності фізичної. Комунікації створюють людей, суспільства й держави. Вони ж можуть зруйнувати їх так само успішно, як і створювали.

  У Києві стартували зйомки нової воєнної драми Ахтема Сеітаблаєва «Мирний-21»

Комунікації – це не просто збільшувальне скло дійсності. Комунікації здатні самі створювати дійсність. Наприклад, усі тоталітарні диктатори спиралися на комунікації, створюючи країну «під себе». Гітлер виступав перед аудиторією добре, Сталін – погано, але біля них був численний апарат пропагандистів, який створював і вкорінював потрібні думки в масову свідомість.

Хороших і правильних думок з погляду держави забагато не буває, тому ті, які є, слід постійно тиражувати. Комунікаціями держава може як прискорювати процеси, так і сповільнювати Війна за уми 135 їх. Головне, щоб глядач не відходив від телеекрана. При цьому навколо водночас бушує потужна фейкова дійсність. Поява одного фейку відразу ж тягне за собою його розмноження сотнями примірників. Якщо спочатку їх розміщують автоматичні боти, то потім постять звичайні люди.

Дослідники пишуть: «Новинна індустрія навдивовижу вразлива. Глобально є тисячі журналістів, більшість з яких щодня моніторять і постять у соціальних мережах. Переконайте одного журналіста опублікувати фальшивий або сфабрикований контент, і той одразу пройде крізь ширше співтовариство (багато ньюзрумів не перевіряють інших журналістів або видання з тою самою пильністю, припускаючи, що ретельне ветування вже відбулося). Усе це сталося, щойно ньюзруми позбулися ресурсів, а боротьба за кліки стала ще запеклішою. І коли багато журналістів не отримали необхідного тренінгу для аналізу диджитальних ресурсів або контенту, дуже легко обманутися»

Фахівці пропонують такі правила, щоб зустріти фейки при повній зброї:

  • бути готовим:
  • треба навчати ньюзрумів дезінформаційних тактик і технік;
  • бути відповідальним:
  • не слід додатково допомагати дезінформації;
  • бути в курсі: слід розуміти співучасть мережевої аудиторії;
  • необхідно пояснювати, не бути стенографістом;
  • треба діяти на випередження: слід пояснювати питання, які часто стають предметом дезінформаційних кампаній.

Але тут є суттєві труднощі: про боротьбу з фейками читають інші борці з фейками, але жодним чином не населення, яке насправді читає звичайні фейки. Тому боротьба з ними не забезпечує того успіху, якого від неї чекають. Борці з фейками нагадують радше біологів, які вивчають їх, а не лікарів, здатних від них зцілити.

Настання ери післяправди зробило й фейки не такими страшними. Щоправда, є ситуації, коли й фейки стають небезпечними, наприклад, коли за їх допомогою поширюють поради щодо лікування хвороб, наприклад COVID-19. Фейки також небезпечні, коли вносять розкол у суспільство. У таких атаках США, приміром, звинувачують Китай, Росію, Іран.

Україна також перебуває під інформаційним обстрілом з боку Росії [2-6]. Причому російські наративи часто транслюють й українські медіа. Реально відбувається боротьба за ідентичність, у якій зіштовхуються Росія й Україна, а тепер і Білорусь опинилася в такій самій ситуації. Із цієї причини багато російських наративів доводять неможливість існування України або нині й Білорусі поза Росією. Україна також породжує власні історичні наративи, покликані посилити незалежний характер її історії. Через інформаційні зіткнення такого роду нейтральна тематика ніби зникає, оскільки кожна сторона намагається її політизувати.

Боротьба за ідентичність, де Україна та Білорусь зазнають інформаційних атак з боку Росії, дасть плоди, коли Україна й Білорусь не перераховуватимуть російські наративи, а створюватимуть власні контрнаративи. Вони мусять проявитися в інформаційному просторіне як відповідь на чужі атаки, оскільки в цьому разі активується і вихідний чужий наратив, а як самостійний набір, своєрідний захисний інформаційний щит, який спрямований радше на запобігання атаці, а не на її спростування, як це чинять сьогодні.

  Львівська пара одружиться просто неба на фестивалі «Італійське весілля»

Пошук у мережі теж не є нейтральним засобом. Наша увага не сягає другої сторінки виданих результатів пошуку, тому таке важливе потрапляння на першу сторінку, якщо хтось хоче керувати масовою свідомістю. Дослідження, наприклад, показують, що гугл і ютуб можуть зрушувати помірних консерваторів до отримання інформації з різко правого спектра [7]. Тобто «праві» стають іще правішими.

Ми з вами потрапляємо в певну петлю нерозуміння, з якої важко вибратися, бо не хочемо бачити коріння фейків у… пропаганді. Адже вона також є для когось правдою, а для когось – ні. Усе це явища одного порядку. Післяправда та фейки піднялися на п’єдестал після американських виборів 2016 року. Фейки рухаються індивідуальнішими шляхами, пропаганда – інституційно. Пропаганда звучала з екрана радянського телевізора, а анекдоти, як і фейки, подорожували усно. Тільки тепер фейкам не потрібне усне передавання, його змінили соцмедіа.

У минулому ми мали два варіанти інформаційного впливу: один на одного й один на багатьох. Вони зливалися воєдино, коли з екрана лунав голос людини, наділеної довірою або владою. Тоді «один на багатьох» сприймалось як «один на одного», позаяк телебачення створює варіант особистісного звертання. І цей персоналізований підхід тепер узяли на озброєння соцмедіа, коли конкретні групи споживачів отримують «заточені» під них повідомлення. Це масові повідомлення, але оскільки в них закладена орієнтація на конкретну аудиторію, вони втрачають свій медузоподібний масовий характер і стають інформаційними пострілами. Так удалося створити індустріальну форму безпомилкового «інформаційного розстрілу».

Дезінформація теж має безпомилкові шляхи інформаційного руху. В. Філліпс бачить це так [8]. Перший крок – її поява на анонімних платформах, потім вона потрапляє в закриті групи твіттеру або фейсбуку, конспірологічні групи, щоб потім з’явитися на відкритих платформах твіттеру, фейсбуку та інстаграму. Звідти рукою сягнути до професійних медіа. У результаті з кожним таким переходом дезінформація підсилює свій статус, поступово перетворюючись на цілком респектабельну інформацію. Тобто подібним поширенням дезінформація поступово зміщується на щораз нейтральніші сайт.

Е. Граан стверджує: «Фейкові новини є іншою формою дискурсивного інжинірингу. Фейкові новини, котрі розглядають як сфабриковані новинні повідомлення, є результатом професійної практики, спрямованої на формування публічної циркуляції дискурсів. Творці фейкових новин – чи то македонські тинейджери, чи американські екстремісти, чи російські ферми тролів – працюють на просування бажаного уявлення про певну проблему. Як відомо, ці бажані уявлення часто є сенсаційними або й непристойними, щоб отримати монетизацію в кліках. Вони також можуть працювати з негативною метою для поширення дезінформації та породження недовіри серед аудиторії. Однак хоча такі практики дискурсивного інжинірингу намагаються формувати публічну циркуляцію дискурсів, це не означає, що вони завжди або часто досягають успіху».

При цьому А. Чен вважає результативність дій російських тролів різко перебільшеною. На його переконання, прийнята метрика у вигляді кількості передруків не відображає реального впливу, це не гра із цифрами, до того ж люди поширюють ту інформацію, з якою згодні самі.

  Як назвати дитину: незвичайні імена та основні поради щодо вибору

У своїй статті в The New York Times ще 2015 року А. Чен написав: «Пік прокремлівського тролінгу припав на період масових мітингів наприкінці 2011 року, коли десятки тисяч людей вийшли на вулиці російських міст на знак протесту проти фальсифікації парламентських виборів. Демонстрації збиралися здебільшого через фейсбук і твіттер, а очолили їх відомі опозиціонери, як-от, приміром, антикорупційний активіст Олексій Навальний, які закликали вийти на вулиці підписників своїх блогів у “Живому Журналі”. Коли за рік по тому свою посаду обійняв В’ячеслав Володін, заступник голови адміністрації Путіна й координатор його внутрішньої політики, одним з його першочергових завдань стало встановлення контролю над інтернет-простором. Володін, інженер за освітою, почав розв’язувати цю проблему так, як лагодив би несправність у системі опалення. У російській версії журналу Forbes Russia писали, що насамперед Володін установив у своєму кабінеті спеціально під нього налаштований термінал із системою “Призма”, яка відстежує коливання громадської думки за 60 мільйонами джерел. Згідно з описом на сайті виробника, “Призма” “оперативно відстежує в соцмедіа активності, що призводять до зростання соціальної напруженості: нагнітання безладів, протестні настрої, екстремізм». Або, як писали у Forbes, “Призма” – це поле безперервної битви».

І ще: «Російську інформаційну війну можна вважати наймасштабнішим тролінгом в історії інтернету, а її жертва – власне інтернет як демократичний простір. Для того, хто опинився під перехресним вогнем супротивників у цій війні, Рунет – як часто називають російський інтернет – може здатися досить неприємним місцем» [там само].

Використовують загалом однотипний інструментарій. Або вводять контрверсію, що утримує на якийсь час за допомогою обговорення негативний характер ситуації противника; або, коли треба відвернути увагу, вкидають одразу багато версій, які суперечать одна одній. Їх теж починають обговорювати, і таким чином «не та» версія опиняється під тягарем інших. Це як заховати голку в копиці сіна…

Так сталося і в ситуації з отруєнням Навального. Екскоординатор уряду ФРН з РФ Гернот Ерлер каже: «У розмові з Макроном 14 вересня Путін назвав одразу кілька можливих версій події. Та, що Навальний прийняв отруту сам, була лише однією з них. Це відповідає тактиці, яку російська сторона зазвичай використовує, відповідаючи на запитання Заходу, – називати десятки різних варіантів інциденту, тож урешті всі виявляються збитими з пантелику та вважають, що правди як такої, імовірно, взагалі немає. По суті, у такий спосіб хочуть сказати: “Можливо все, навіть найбожевільніші сценарії”. Адже вже звучало припущення про те, що Навального отруїли в Німеччині, так, ніби інциденту в аеропорту Томська не було зовсім, а німці самі винні в згаданій трагедії. І ось тепер ця тактика й надалі посилюється заявами про те, що Навальний міг сам себе отруїти. Навальний відреагував на це припущення із сарказмом, написавши, що він зварив “Новачок” на кухні й “тих сьорбнув із фляжки в літаку”. Свій коментар Навальний підсумував фразою про те, що Путін його “переграв” і що президента Росії “так просто не проведеш”. Ця реакція була справді саркастичною, але доречною».

Залишити відповідь