21 липня у Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова Вежа» розпочнеться новий проект куратора арт-центру «Я Галерея» Павла Гудімова, присвячений Львівській експериментальний кераміко-скульптурній фабриці.
«Лабіринти ЛКСФ» – це виставковий проект про напівзабуте явище, яке визначило вектор розвитку львівської школи кераміки у ХХ ст. Проект торкатиметься різноманітних аспектів осмислення художньої культури України ІІ-ої половини минулого століття, що розглядатимуться через призму діяльності ЛКСФ.
Борис Горбалюк, декоративна тарілка Львів, 1969
«Лабіринти ЛКСФ» – це дослідження про окремих художників та їх творчий доробок, діяльність виробництва та його вплив на мистецьке середовище. А також про піднесення та занепад Львівської кераміко-скульптурної фабрики.
Частиною проекту є створення документального фільму про фабрику та укладання електронного каталогу виробів ЛКСФ (з подальшим регулярним його поповненням новими знахідками).
Виставка репрезентує художню кераміку, скло, монументальне мистецтво – весь спектр виробництва за довгу, понад 50-літню історію діяльності фабрики. ZAXID.NET попросив куратора Павла Гудімова докладніше розповісти про його бачення виставки, яка доповнюватиметься та змінюватиметься протягом 3-х місяців
Павло Гудімов
«Ми навіть не усвідомлюємо до кінця, якого масштабу була ця інституція»
Якщо подивитись на низку виставок та проектів, які робить «Я Галерея», то легко помітити, що багато з них торкаються нашого недалекого минулого. Були проекти «Енеїда», «Тіні забутих предків». Була виставка «Завод», яка торкалась виробництва декоративного мистецтва в СРСР. Завдяки «Заводу» я подивився на радянське декоративне мистецтво з іншої точки зору. Так що те, що я взявся за цю тему, було прогнозованим. Крім всього іншого, за неї ніхто не брався. А я люблю «копатися» там, де немає активного пошуку.
Ми звикли сприймати декоративне мистецтво як щось низьке. Є ще радянський термін «декоративно-ужиткове мистецтво», який взагалі практично нівелює мистецьку складову. Його не називали дизайном, пошуком форми тощо, а називали ужитковим.
Зеновій Флінта, декоративна тарілка Гуцули, кін. 1960-их рр.
З другого боку, в СРСР завдяки такому знеціненню цього жанру відкривалось вікно можливостей для художників. Наприклад, художники, які не могли дозволити собі абстракцію на полотні, могли її собі дозволити в кераміці та склі.
Дуже цікаво з точки зору куратора чи дослідника, розібратися, що брати з собою у майбутнє. Адже дуже багато було зроблено. На ЛКСФ була створена одна з найбільших в СРСР баз для виробництва декоративного мистецтва. Ми навіть не усвідомлюємо до кінця, якого масштабу була ця інституція, це виробництво, і наскільки сильно вона вплинула на те, що ми маємо сьогодні.
«Сама фабрика була розкрадена, не залишилось нічого»
Ще одна причина, чому мене ця тема зацікавила, це позиція львів’янина, який приїздить працювати в Київ, в музей декоративного мистецтва та робить виставку про Васильківський завод, який має у фондах не менше 500-ти експонатів високого рівня. І коли я спитав наукових співробітників, що є по ЛКСФ, то мені відповіли, що є лише декілька предметів. То є Національний музей декоративного мистецтва! Виявляється, що у ЛКСФ робили акцент на художні салони, а в музейні фонди майже нічого не здавали. Якби твори здавалися ну хоча б у два музеї, у Львові та Києві, то ми б мали це явище зафіксованим. А так – вакуум.
Сама фабрика була розкрадена, не залишилось нічого. Існує легенда, що за два дні були повністю розкрадені фонди так званого кабінету зразків. У кількох музеях мені сказали, що вони мають лише по декілька предметів.
Лев з кулею, поч. 1970-их рр.,
Моєю фокусною темою є та продукція, яка йшла у виробництво. І от ця продукція взагалі не зафіксована.
Лише завдяки зусиллям приватних колекціонерів, які переважно знаходяться не у Львові, ця продукція збереглась. І це переважно колекції тарілок. Чомусь дуже мало уваги звертають на скло.
Ми говорили в програмі «Я колекціонер» з художником Михайлом Бокотеєм про те, що скло зараз мало цінується. Але так буде дуже короткий час. Невідомо, чи взагалі запустяться пічки.
То як з фабрикою Івана Левинського. Колись ці предмети можна було купити за 100 грн, тепер їх днем з вогнем не знайдеш. Так само було, коли я активно працював з темою народної сакральної скульптури. До 2007 року вона траплялась. Після 2007 року – все, ніде немає. Просто в якийсь момент вона закінчилась. Так буде і з цими предметами. Ми їх просто ще не оцінили.
Франц Черняк, штоф із серії «Маски», 1970 р., гутне скло, ліплення
Коли ми говоримо про ЛКСФ, то треба розуміти, що тиражі були дуже невеликі. У більшості випадків 300 примірників скло (авторський тираж міг бути взагалі 10-50 примірників), 300 примірників кераміка. Інколи могли випускати трохи більше, але не завжди.
Ця виставка є складною для нас, бо нам за рік потрібно було зібрати репрезентативну колекцію, яка мала представляти абсолютно чітко асортимент 50-90-х років. Ми мали скласти цілісну колекцію з розпорошених по всій країні експонатів.
На щастя, люди не дуже викидали цю продукцію, бо це були гарні декоративні речі.
Крім експонатів ми робимо також дуже велику кількість атрибуції, досліджень, відео. І, звичайно, інтерв’ю. Адже привабливість досліджень недалекої історії ще й в тому, що є живі люди, які мають добру пам’ять. Також ми намагалися встановити авторство тих речей, документальні підтвердження якого уже загубились.
«Скульптура, на відміну від декоративного мистецтва, носила суто ідеологічний характер»
Ми говоримо про кераміку та скло, але найскладніші дослідження стосуються скульптури. Скульптура, на відміну від декоративного мистецтва, носила суто ідеологічний характер.
Пам’ятник бійцям Першої кінної армії, 1975 р., метал, скульптори – Валентин Борисенко, Казимир Маєвський, архітектор – Анатолій Консулов, інженер – конструктор Григорій Шевчук, Олесько, Львівська област
Певну свободу могла відчувати хіба паркова скульптура, але протягом дуже короткого періоду. Спочатку це була скульптура сталінського реалізму, різні олені та ведмежата, які розставляли, маркуючи свої території. Нехай це ведмежата, але в дусі сталінського реалізму, який має перебити арт-деко чи сецесію.
Був дуже короткий період, коли Інститут декоративно-ужиткового мистецтва сприяв тому, що дипломні роботи випускників встановлювались у парках. Це, наприклад, прекрасна робота Ярослава Мотики у ставку Стрийського парку. Чудова скульптура. Петро Кулик зробив «Весну», яка зараз заросла деревами і її важко побачити в парку культури. Дзиндра зробив «Дівчинку з обручем» так само в парку культури.
Скульптура Ярослава Мотики у Стрийському парку, 1966
Але у більшості випадків це були меморіали. Часом зроблені дуже добре і з величезною фантазією. Часто це були замовлення для якогось села, це була наймасовіша продукція. Обов’язково мав бути образ переможця, часом він же міг бути й жертвою, що додавало драматизму. Він міг поєднуватись з фігурами матері або дружини, які чекають. І обов’язково були постамент чи стела з іменами тих, хто загинув.
Завдяки тому, що там є конкретні імена, ці монументи не декомунізуються. На селі пам’ять довга, якщо дідусь помер на війні, то чого його ім’я треба забирати?
Пам’ятний знак «Олекса Довбуш» в селі Печеніжині, 1970 р. Скульптор Валентин Борисенко. Фото з архіву Миколи Білика
Це були індивідуальні роботи, часто їх робили дуже талановиті скульптори. Постає питання: якщо ми декомунізуємося, то що з цим робити? Якщо воно руйнується, то реставрувати його чи демонтовувати? Можливо, робити якісь музейні проекти?
Я вважаю, що те, що робить зараз музей «Територія терору» є правильним. Потрібно створити парк радянського періоду, щоб з одного боку зберегти ці речі, як приклади. І розповісти, що таке пропаганда, як вона працювала. Адже ми весь час стаємо на одні й ті ж граблі.
«Воно просто заважало євроремонтам»
Коли ми говоримо про знакові для Львова пам’ятники, які були зроблені на ЛКСФ та не втратили своєї функції, це пам‘ятники Івану Федорову, Іванові Франку.
Щодо Франка, то ми на виставці матимемо цікаву фотоісторію про те, як працювали з тим пам’ятником. Наприклад, була повністю виготовлена скульптура з гіпсу та встановлена на місці, щоб її прийняла комісія. Зараз це сприймається просто як сюр.
Створення пам_ятника Івану Франку, працює скульптор Еммануїл Мисько, 1963 р., фото Ярослав Савка, з архіву Марії Савки-Гнилякевич
На жаль, не дожив до нас пам’ятник Першій Кінній, який, як на мене є прекрасним прикладом і пропаганди, і скульптури в ландшафті, і інженерного рішення. Не дожив не тому, що його декомунізували. А тому, що бронза була просто розкрадена людьми. І це не єдиний пам’ятник, з якого відрізають шматки кольорових металів і здають. Це сором, насамперед для тих, хто має забезпечувати громадський порядок. Бо так можна і Федорова розпиляти.
Тож коли ми робимо дослідження, то ми бачимо наскільки багато мистецьких струмочків стікається до львівської кераміко-скульптурної фабрики і яку важливу роль вона відігравала. Також в ту галузь були великі інвестиції. Не лише в пам’ятник, а й в кераміку, скло. І навіть в комплексні розробки інтер’єрів. Це були вокзали, дитячі садки, ресторани… На 90% воно все знищено. Просто збито відбійними молотками, хоч і не мало жодних ознак радянщини. Воно просто заважало євроремонтам. І така проблема стосується не лише Львова, а всього пострадянського простору, коли відбуваються швидкі зміни і люди просто з маленької дистанції не встигають роздивитись, що це роботи талановитих художників. І не їх провина, що вони народилися в часи Радянського Союзу. Ми вже не побачимо люстру на автовокзалі, ми не побачимо оздоблення ресторану «Львів» чи «Шоколадного бару». А то все робили такі художники, як Бокотей, Флінта, Черняк…
Комплексне оформлення фірмового магазину і кафетерію «Карпати» в Ростові-на-Дону, Росія, 1977 р., архітектор Семен Кессельман, кераміка Бориса Горбалюка, гутне скло Петра Думича і Олексія Гери, різьба
Все! Лише у Трускавці трошки залишилось тих монументальних замовлень, але невідомо чи надовго. І я б на місці місцевої влади включив би ці речі в охоронні списки та максимально сприяв поширенню інформації серед власників, щоб вони розуміли, чим вони володіють. Це все має бути збережено.
«Ми будемо змінювати експозицію, щоб показати якомога більше»
Таким чином виставка покликана сказати про аспекти роботи ЛКСФ, про середовище. Виставка триватиме три місяці, протягом яких ми будемо змінювати експозицію, щоб показати якомога більше.
Взагалі, у Львові було б непогано відродити матеріально-технічну базу для тих, хто займається дизайном, декоративним мистецтвом. Така технічна база неможлива у домашніх умовах. Це має бути невеличке виробництво. Я би тільки переглянув таке поняття, як пам’ятники. У Львові пам’ятники останнім часом демонструють дуже низькі приклади роботи з публічним простором, з виконанням. Я б з пам’ятниками зачекав.
Уляна Ярошевич, декоративний пласт Аркан, 1980-ті рр.,
Коли кажуть, що у Львові треба встановити пам’ятник Левинському, то я кажу, що краще б відкрити центр Левинського, позбирати те, що залишилось. Встановлення ідолів – абсолютна калька з радянської пропаганди. Краще вкласти в виховання, в дослідження тощо. Я думаю, що таку матеріально-технічну базу потрібно місту мати як продовження політики культури.
«Фабрика по суті зараз є просто територією»
Я зустрічався з Олегом Микитою (голова Львівського відділення Національної спілки художників, – ред.). Він в загальних рисах розповів, що фабрика мала великі борги й що довелося продати ці всі речі. Це одна сторона медалі. З другого боку ми прекрасно розуміємо, що відбувається перерозподіл майна, яким володіли громадські організації в Україні. Цей перерозподіл відбувається у різний спосіб.
Одна справа, коли художник приватизує творчу майстерню на пільгових умовах, інша – коли іде комерційний перерозподіл.
Ярослав Захарчишин, скульптура Баран, 1960-ті рр.,
Фабрика по суті зараз є просто територією. Немає більше ніяких печей. Все розпродано по цеглинці. Що стосується керамічних печей, то вони є. Не знаю в якому стані, але вони завеликі для сьогоднішнього часу.
Там є кілька приватних підприємств. І є кілька художників, які там як сталкери, просто не пішли звідти. Це останні з могікан, які сидять у цих порожніх холодних цехах. Це інерція, але вона хоч трошки зберігає момент тяглості, який аж ніяк не подібний на те, чим була фабрика ще на початку 90-х.
Усі ці суди, виключення художників зі Спілки є незакінченою історією і я би дуже хотів, щоб ці моменти були проговорені під час виставки. Я б радо запросив і представників Спілки, і художників, і представників міста, для того, щоб усі висловились. Я думаю, така дискусія була би дуже потрібна. Я не кажу, що треба звинуватити когось. Ми просто маємо розуміти, що відбувається.
Думаю, історія з фабрикою не завершена, і я сподіваюсь, що виставка посприяє прийняттю правильних рішень. На сьогодні тверезої картини немає ні в кого.
Я не закликаю до того, щоб відновити діяльність ЛКСФ. Це вже легенда з минулого. Вона була тоді, коли її потребував час. Я кажу про інше, про те, що де завгодно у Львові потрібно створити матеріально-технічну базу, де могли би працювати художники. Де можна було би проводити симпозіуми. Щоб Львів виглядав конкурентоспроможним на мапі декоративного мистецтва. Тим більше, зараз робота з глиною, зі склом – це сучасний тренд. Недарма навіть Netflix випустив серіал Blow away, про те, як працювати з гутним склом.
Коли я кажу про те, що у Львові я бачу захід, то він за кілька років закінчиться повною темрявою, якщо ми не зможемо побудувати місточки між поколіннями, між тими, хто знає та вміє та молоддю. В контексті того, що Львів взяв фокус на культуру, потрібно і зберегти інфраструктуру культури.
«Ми намагаємося показати все»
Ми намагаємося показати все. Навіть низькоякісні зразки. Наприклад, олімпійський ведмедик, зроблений на ЛКСФ. Це мікс того відомого ведмедика, якого придумав Чіжиков, зі злим клоуном. Я хотів би ще сказати, що з часом наш погляд міняється. Ці речі, які нам у 70-ті роки здавались кітчем, зараз ми сприймаємо як дуже гарні речі.
Найголовніше: на виставці ми не працюємо з аналізом. Ми показуємо історію, кожна людина має для себе робити висновок. Ми ніколи не забираємо у відвідувача виставки долю його інтерпретації, його історії, його сантименту.
Ярослав Захарчишин, скульптура Дівчина з м_ячем, 1966 р.,
Ми навіть робимо спеціальне місце, куди люди зможуть приносити свої речі й вони кілька днів зберігатимуться в експозиції з підписом «з родини таких-то». Цей розділ називатиметься «Мій ЛКСФ».
Також ми робимо сайт, який одночасно буде каталогом.
Ми фантастично багато інформації готуємо для соціальних мереж, Ми прекрасно розуміємо, що виставка відбудеться в умовах пандемії, в умовах відсутності масового туризму. Тому ми будемо ставити акценти на інтернет.
Ми вже запустили саундтрек, який написала Мар’яна Клочко на мої слова. Це такий електронна композиція, яка називається ЛКСФ. Це як раз приклад того, як ми колаборуємо з молодими митцями. На виставці цей саундтрек буде іншим.
Відбуваються фінальні зйомки в області та місті. Не буде масових кураторських екскурсій, як на «Ангелах». Вони будуть, але для обмеженої кількості людей з дотриманням усіх санітарних норм. Будуть прогулянки містом. Буде багато круглих столів, щоб проговорити спадщину ЛКСФ, ми маємо визначити що ми візьмемо в сьогодення з минулого, маємо проговорити історію руйнування фабрики. Буде документальний фільм, який зараз готується.
І все це можливо тому, що існує програма «Фокус на культуру». Якщо ця програма існуватиме, Львів дуже виграє. Але потрібно готуватися інфраструктурно. Я не вірю, що кустарними методами ми зможемо зараз бути конкурентоспроможними в якості та кількості. Треба щоб місто заявило про себе, як про цивілізаційний центр розвитку мистецтва.
Фото надані «Я Галерея»
