У прокат вийшов фільм «Зона інтересу» Джонатана Ґлейзера. Картина здобула Ґран-прі на Каннському фестивалі, призи BAFTA (спричинивши парадокс, адже перемогла як найкращий британський фільм та найкращий неангломовний фільм) та має декілька номінація на «Оскар». Здається, що на тему Голокосту написано та знято вже так багато, що нове розповісти важко.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1580447 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1580447{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Ґлейзер і не намагається. Він просто залишає глядача віч-на-віч з тими, хто волів не помічати диму з печей Освенцима. Він намагається подивитись на катастрофу з іншого боку паркану.
Рудольф Хесс є комендантом найвідомішого табору смерті. Під його стіною він облаштував віллу з садом та басейном для дружини та дітей. Діти, звісно, маленькі, а от Гедвіга, його дружина, не гребує речами, що приносить з роботи чоловік та здобрює квітники попелом спалених людей.
Коли Хесса підвищують по службі, вона відмовляється залишати свій дім, де все «так по домашньому». І якщо Хесса було заарештовано та страчено, Гедвіга померла у 1989 році у Вашингтоні. Їй був 81 рік (це режисер залишає поза межами фільму).
Фільм, виводячи по суті дружину Хесса на перший план, ставить важливе та дуже актуальне для нас сьогодні питання: а що робити з такими гедвігами?
Хьосса зіграв Крістіан Фрідель, зірка серіалу «Вавилон-Берлін» та фільму «Біла стрічка» (кадр з фільму)
Режисер змальовує її абсолютно ординарною, не надто розумною, аж ніяк не фатальною. Але саме вона є тим буденним злом, яке дозволяє війнам тривати. Адже людина з власної волі відмовляється від можливості бачити, аналізувати, мислити. Ґлейзер знімає фільм навмисне відсторонено. Ми спостерігаємо за життям родини як у реаліті-шоу. І лише звуковим тлом ми чуємо як гудять печі та як прибувають потяги.
Гедвіга у виконанні Сандри Хюллер моторошна у своїй ординарності. Актриса збирає нагороди за іншу успішну картину, «Анатомію падіння». Проте її робота у «Зоні інтересу» вражає.
Фільм поставлений за однойменним романом Мартіна Еміса (який помер у день прем’єри), проте режисер дуже далеко відійшов від літературного джерела, спростивши й сюжет, і підтексти, і прийоми до максимуму. Все дуже ясно, дуже якось побутово. І тому дуже страшно.
Ми ще не раз почуємо (і вже чуємо): «а ми не знали» від росіян. Зрештою, коментарі щодо фільму Оксани Карпович «Мирні люди», прем’єра якого відбулась на Берлінале, це доводить. «Це фейки», «існує інший бік», «ви брешете, бо всі брешуть» тощо. Таким є дайджест реакцій на її картину про буденність зла та абсолютне моральне падіння. Така собі Гедвіга просто ростить свій сад та свої дітей, носить шуби з чужого плеча і її зовсім не цікавить, що відбувається там, за парканом («привези нам ноутбук», – просить дружина одного з «асвабадітєлєй» через 70 років. Правда, схоже?). Її тривожить лише те, що він не надто гарний, але вона планує посадити виноград. От тільки гул печей доводиться перекрикувати, але то не надто висока ціна за будинок з садом.
Кадр з фільму «Зона інтересу»
Чи можлива поезія після Освенциму?, – запитував Адорно. Чи можливі такі гедвіги після нього? Тепер ми точно знаємо, що так.
