Актуальні новини

«Війна досі достатньо не проартикульована»

У четвер, 2 вересня, у прокат виходить документальний фільм Романа Любого «Зошит війни».

«Під час перегляду фільму глядача запрошують у сюрреалістичну подорож на фронт війни з Росією – у химерне потойбіччя, де панують закони, відмінні від звичайного світу. Герої прокидаються та засинають, радіють і плачуть, та завжди відчувають, що запис може закінчитись у будь-яку мить», – йдеться у синопсисі фільму.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1525301 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1525301{ margin: 0!important; } }

Картина повністю змонтована з відео, знятого самими військовими, які вони знімали на телефони, екшн-камери чи фотоапарати.Різні автори, різні локації, різний час. Деякі автори відео загинули. Дехто повернувся додому. Строкаті сюжети з самого епіцентру катастрофи. Усі разом вони складають цілісну химерну картину.

Ми бачимо лише реальне відео, майже без корекції, без коментарів та титрів. Майстерність режисера перетворює фрагменти з набору окремих історій у розповідь, що має логічний розвиток, драматургію та непередбачуваний фінал.

Цей фільм варто дивитись не лише для того, щоб побачити реальні свідчення того, що відбувається на лінії фронту. Це ще і кінематографічне явище, цікаве за формою та кіномовою. Можливо, англійська назва фільму, War Note, точніше відбиває його суть. Проте і українська багато що розповідає: зібрані в один зшиток різні історії, нотатки, записані у зошит.

Cвітова прем’єра фільму відбулася на фестивалі Docudays UA у 2020-му році, де він здобув приз глядацьких симпатій та дві спеціальні нагороди.Виробництвом та продюсуванням фільму займається творча група Babylon’13 та дистриб’юторська компанія 86PROKAT.

10 гривень з кожного придбаного квитка творці фільму перерахують у благодійний фонд допомоги армії «Повернись живим»на закупівлю мобільних комплексів спостереження.

Напередодні виходу картини у широкий прокат ZAXID.NET поставив кілька запитань режисеру Роману Любому.

Роман Любий

Як у вас з’явились матеріали для фільму та як ви вирішили змонтувати їх у повний метр?

Я є учасником кінооб’єднання «Вавилон’13», яке утворилось на початку Революції Гідності. Ми маємо спільний архів, де у 2014 році почали з’являтись матеріали бійців з телефонів, фотоапаратів, з камер тощо. Першими були матеріали Олексія Болдирєва, Романа Базенка та Вадима Наумова. Далі ми почали пошуки, ідея почала рости та протягом п’яти років виросла у повнометражний фільм.

  У Сімферополі вийшов ювілейний випуск єдиної на теренах СНД караїмської газети

Ми шукали ці матеріали через друзів, частково через організацію «Захист патріотів».

Деякі локації та часові прив’язки у фільмі пізнавані, деякі – ні. Може, ви докладніше розкажете, де і коли відбувались зйомки.

Річ у тім, що я хотів зробити фільм, який буде зрозумілим без розуміння контексту. Тому там не звучать назви населених пунктів. Я хотів, щоб у будь-якій точці планети було зрозуміло, що відбувається. І щоб це було зрозуміло і через 20 років так само.

Кадр з фільму

Тобто мені здається, що не так суттєво, де відбуваються події, важливо у які обставини та психологічний стан потрапили люди та що вони пережили.

Щодо локацій, то є епізоди у Донецькому та Луганському аеропортах, селищі Троїцьке, Дебальцеве, неподалік Іловайська. Але географія тут є другорядним питанням.

Чи багато було відео і яким чином ви вибудували сюжетну лінію?

Критеріїв, за якими відбирався матеріал було багато. Кількість годин я не назву, ми їх давно перестали рахувати. Це нескінченний процес.

Я відбирав матеріал, бо хотів показати побратимство як явище. Професійним документалістам потрібно було б провести місяці у компанії героїв, щоб здобути такий рівень довіри, такий рівень психологічного доступу. Цей матеріал минає цей громіздкий процес. Тож мені важливо було вихопити моменти, які показують стосунки між людьми, саме побратимство. Це явище, з яким ми познайомились нещодавно.

Як на мене, у фільмі є чіткий сюжет, що має розвиток. То не просто колаж. Сюжет рухається від літа в зиму, від бійця, який вперше взяв в руки зброю до досвідчених бійців. Сюжет рухається до смерті, як до явища. Спочатку ми чуємо щось десь, потім бачимо руйнацію, і поступово ми підходимо до смерті дуже близько.

Кадр з фільму

Хотів би особливо сказати, це, на мою думку, важливо для глядача. Попри тему, фільм життєствердний. Люди не виходять у депресії з перегляду. Ми живемо не в найщасливіші часи, тож, думаю, це важливо знати.

  Катя Осадча та Юрій Горбунов побували біля Свірзького замку на Львівщині

З фінальних титрів ми розуміємо, що дехто з авторів зйомок загинув. Можете докладніше розповісти про людей, які знімали це кіно.

Почну з загиблих. Матеріали Вадима Наумова були передні нам організацією «Чорний тюльпан», яка займається евакуацією тіл загиблих. Про нього є окремий сюжет на каналі «Вавилон’13», що називається «Був такий хлопець».

Олексій Болдирєв віддав матеріали нашій колезі. Через якийсь час ми опублікували прохання ділитися такими матеріалами, єдиною людиною, що до мене звернулась, був саме він. І дуже втішився, що ми плануеємо використати його відео. Через кілька місяців після цієї розмови він загинув, БТР, у якому він їхав, підірвали. Сподіваюся, йому б фільм сподобався.

З Тарасом Матвієвим я домовився про використання його матеріалів, епізоду з прогулянкою по порожньому місту. Його не стало вже після прем’єри фільму. Ось цих трьох авторів не стало.

Усі решта, на щастя, живі. В них все гаразд, наскільки я знаю. Валерій Пузік вже другу книгу видав.

Це знімали різні люди на різні носії. Як вам вдалося досягнути цілісності?

Ми не бачимо героя, як правило він знаходиться по той бік камери. Тож складається враження, що все це є досвідом однієї людини. Я навпаки, працюючи з матеріалом з візуальної точки зору, намагався підкреслював різницю. Я вирішив акцентувати на тому, що робили відео дуже різні люди. Тож у монтажі я намагався ще й підкреслити характери цих людей.

Кадр з фільму

У підсумку вийшло дуже цікаве ще й за формою кіно. Чи ставили ви собі це за мету від самого початку?

Від самого початку ми хотіли зробити кіно, у якому б не було нічого зайвого. Відео самобутні і там взагалі нічого не потрібно. Додавати до них якісь інтерв’ю було б неправильно. Це фрагмент реальності, який сприймається як моноліт. Експеримент як такий не був метою. Тим більше, що схожі за формою фільми існують. Але нам було дуже важливо працювати з формою саме так.

Що є найважливішим у фільмах про війну?

Не знаю. Те, що для мене було найважливішим, я показав. Зараз я працюю над ігровим фільмом, події якого відбуваються на самому початку війни. Потім планую взяти паузу у цій темі.

  Зіркова дружина Ірина Монатік показала неймовірні кадри з фотосесії

Але мене тішить, що багато режисерів знімають фільми про війну. Це невичерпна тема. Про неї можна говорити і зараз, і через роки. І знаходити щоразу щось важливе.

От, наприклад, дуже важлива тема про жінок на війні. Є тема про тих могікан, які не залишають свої домівки останніми. «Я тут залишусь, мій батько цю хату збудував. Ви там стріляйте, що хочете робіть». Цікава цілісна тема. І таких тем просто безліч.

«Вавилон’13» виник на Майдані, ви фільмували в Криму, потім на війні. Що буде з «Вавилоном» коли війна закінчиться?

Ми працюємо з темою війни, бо вона досі достатньо не проартикульована і треба зробити цю роботу. А тоді вже рухатись до свого профілю, який закладений у теглайні об’єднання: кіно громадського суспільства.

Кадр з фільму

Тобто йдеться про все, що може стосуватись цього суспільства. Це мистецтво, пов’язане з активізмом. І тут тем просто безліч. Винищення лісів, знищення архітектурних пам’яток, боротьба з забудовниками у рекреаційних зонах… Та ці теми просто перелічити неможливо. Країна живе дуже активним життям, тільки встигай реагувати.

А як провести межу між публіцистикою та кіно?

Мені публіцистикою займатися нецікаво. Фільм мій, наприклад, має мало тлумачень. Навіть немає назв населених пунктів чи імен людей. Є концентрований стан, який є дуже важливим.

24 серпня в нас був показ, на нього прийшов ветеран війни зі своєю дружиною і сказав: «Ви врятували мої стосунки, моя дружина нарешті зрозуміла, що я пережив». Уявляєте, вони живуть разом кілька років, він їй все розповідає, показує, але вона зрозуміла, через що пройшов її чоловік, лише завдяки фільму. Це надзвичайно круто.

Тобто з моєї точки зору публіцистика та документальне кіно відрізняється тим полем, на якому ведеться діалог з глядачем. І мені цікавіший підхід не з інформаційної, а з емоційної точки зору. Думаю, у «Зошиті війни» все саме так і вийшло.

Залишити відповідь