Актуальні новини

«Війна, як хижий звір, що приміряється, нападає»

Фільм режисерки Єви Джишиашвілі «Плай» переміг на фестивалі Docudays UA. Його провели пізніше, ніж завжди та не традиційно у Києві, а у Кракові. Фільм розповідає про родину, яка живе в українських Карпатах.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1544714 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1544714{ margin: 0!important; } }

Зараз фільм бере участь у фестиваліглядацького кіно Миколайчук Open, який триває у Чернівцях та присвячений 81-йрічниці Івана Миколайчука.

«Плай» – історія про людей, які зберегли більше, ніж втратили під натиском нашого неоднозначного сьогодення. Їхня сила і слабкість в любові: до своєї землі, до ближнього. Вони незгодні і покірні водночас, немов гори.

Родина Малковичей для людського ока – загублена серед природи, де від початку часів панує гармонія і любов, що передається від покоління до покоління.

ZAXID.NET в очікуванні фільму на великих екранах поговорив з режисеркою зокрема про те, як війна відлунює у далеких від бойових дій куточках України.

Єва Джишиашвілі

Як ви знайшли своїх героїв? Можливо, це вони знайшли вас?

Пошук героїв не був тривалим. Друг познайомив мене з родиною Малковичей. З першої зустрічі я почала знімати. Я була з камерою як одне ціле. Тому можливо Дмитро та Ганнуся поставились до камери дуже спокійно. Головне, вони прийняли мене. Дмитро і Ганнуся мають залізні принципи, погляди на основоположні речі, але в той же час вони дуже відкриті люди, швидко реагують на виклики, приймають важкі часи із якоюсь віковою мудрістю та покірністю. Якщо люблять, то щиро і віддано. Якщо борються, то до кінця.

Скільки років тривала робота над фільмом?

Зйомки тривали п‘ять років. Коли я почала знімати Василько не говорив навіть, Аничка не ходила ще до школи. На моїх очах Василько із немовля виріс у хлопчика, який задає дорослим важливі й неоднозначні питання. Ця його особливість відіграло свою роль у виборі мною певної форми фільму. А ще він проявляв турботу про мене. Поки я знімала десь на вулиці, він питав у Ганнусі: чи Єва вже пообідала? Це було дуже зворушливо. Він споглядав за мною, мав знати, де я і що роблю. Він гарний аналітик.

  Фанати запідозрили неймовірне возз'єднання Дженніфер Еністон і Бреда Пітта

Кадр з фільму

Іноді мені здається, що він схожий характером на Дмитра. Він слідує наставам дідуся, але багато в чому сумнівається, робить свої особисті висновки, чіткі і логічні. Аничка більш чуттєва, вона сприймає світ через емоції, іноді романтичні. Її світогляд тонкий, сповнений образів. Вона коли була меншою проспівувала ці образи та почуття. У фільмі є сцена, де вона співає таку пісеньку про самотню дівчинку. Як раз в цей час Дмитро мав їхати на фронт і вона відчувала себе покинутою. Так підсвідомо вона виражає свої внутрішні переживання, Аничка сповнена любові та хвилювань.

Як би ви сформулювали особливості людей та життя українських Карпат?

Загалом життя українських Карпат сформулювати в декількох фразах неможливо. Це різноманіття. Я бачу багато протиріч і контрастів у сфері від політичних поглядів до побуту і традицій. Бачу величезний потенціал регіону, щирість і таланти людей. Якщо виділяти одну якусь важливу особливість – то це прагнення розумної свободи – індивідуальної і соціальної і, головне, внутрішні можливості досягти цього. Втілення цих цінностей ламається, коли стикається із пострадянським (в глобальному баченні – імперським) наративом, що підсилюється одвічною «зрадою».

Кадр з фільму

Сьогодні цей наратив у фазі реальної війни. Сили дуже нерівні. Духовна сила українців і пряма фізична, підкріплена пропагандою, сила орди. Це війна культур в тому числі. І як би не намагалися сьогодні «хороші руські»відокремити російську культуру від дій «російських хлопчиків» – військових, які ґвалтують, катують, вбивають, – це невід’ємні речі. Культура не буває окремо. Це моноліт, що тягне за собою відповідальність. І цей колективний путін виріс та оформився саме на цій культурі, в якій зерна шовінізму та домінування проросли в неприховану агресію, ненавість та жорстокість.

  Львівський театр ляльок готує трагікомедію про життя у час війни

Дмитро та Ганнуся транслюють культуру українства, культуру на грані миру та війни, коли серп в руках змінюється зброєю, бо треба боронити землю та дітей. І це біль, віковий біль у наших серцях та венах.

Яким чином у віддаленому та безпечному кутку герої відчувають війну? Що з ними відбувається зараз?

Війна в житті родини Малковичів, як і в багатьох інших родинах, як хижий звір, що на відстані заглядає, приміряється, нападає. Коли Дмитро втратив ногу, родина втратила можливість заробляти, втратила ферму з виготовлення сирів.

Кадр з фільму

Дмитро їде на фронт, повертається, діти розуміють, що він у небезпеці, внутрішня напруга зростає. Ганнуся збирає його в дорогу і молиться. Аничка тихо по дитячому страждає. І так всі ці роки.

Остання моя розмова з Дмитром була декілька днів тому. Він хоче подивитися фільм. Я обіцяю привезти до них в кінотеатр в районний центр. На що він говорить: «Це дуже довго, мене може вже і не бути». Він сидить в бусику десь у полі і я чую гуркіт від розривів снарядів поруч із ним. Але він посміхається. Такий він. Як і багато інших українських чоловіків.

Яке би слово можна було би додати до назви? Любов? Віра? Гори? Традиція? Щось інше? І чому.

Хранителі. Взагалі відносинами дорослих з дітьми родина транслює український характер: коли є чіткі правила і традиції, но в той же час дітей вчать бути вільними, мислити, критично підходити до вибору. А вчать не настановами, а власним прикладом. Соціальна система, побудована на таких цінностях, може існувати дуже довго. Без вибору і свободи система знищує сама себе. З огляду саме на цю систему цінностей, укладу національного характера, мої герої для мене Зберігачі. Зберігачі національного коду, гену протиборства, людяності і свободи. Саме ці цінності і саме такі люди зберігають безперервність буття українців протягом століть.

Залишити відповідь