Почесною гостею 26 Book Forum стала індійська письменниця, громадська діячка, володарка Букерівської премії Арундаті Рой. Вона вперше відвідала в Україну, щоб презентувати свою другу книгу – «Міністерство граничного щастя». Як і попередня, «Бог дрібниць», книга вийшла українською у «Видавництві Старого Лева».
Арундаті Рой є індійською екофеміністською письменницею, активістка з питань соціальної справедливості й економічної нерівності, противниця неоліберальної глобалізації. Вона є лауреткою Букерівської премії 1997 року за роман «Бог Дрібниць», який був проданий накладом більше ніж у 8 млн примірників.
За свою активістську діяльність Арундаті Рой у 2002 році отримала Cultural Freedom Prize від Lannan Foundation.
Під час зустрічі письменниця разом із видавчинею Мар’яною Савкою та перекладачем Андрієм Маслюхом дискутували про консерватизм на Сході та Заході, про різницю між романами письменниці, про щастя та свободу.
Пропонуємо кілька фрагментів із цієї розмови.
«Мені перехотілося бути обличчям моєї країни»
Коли вийшов мій перший роман «Бог дрібниць», мені було складно оцінити, чи сприймається він однаково в Індії і у світі. Навіть сьогодні, коли журналісти запитували мене, з чим я звертатимусь до українського читача, це питання мене заскочило – я не замислювалася, що з кожним читачем треба говорити по-різному. Я вирішила, що говоритиму з українським читачем, так само як з читачем у Делі. Тож узагальнюючи, я скажу, що книга була сприйнята неоднозначно. Саме за неї я отримала Букерівську премію, але перед тим саме через неї я отримала чимало судових позовів та звинувачень у аморальності, наклепі у цих текстах. Мою книгу назвали образу суспільної моралі. Бо я викриваю сувору реальність, нещадність кастової системи. І досі коли люди говорять про мою книгу, вони говорять про гарні речі, про дітей, про мови. А от усі незручні питання намагаються замовчувати.
Насправді, з цією книгою я потрапила у вдалий період у країні: Індія мала дружні відносини з США, Ізраїлем, відбувся розквіт бізнесу, та стрімке будівництво. Тут виходить мій роман, я потрапляю на обкладинки ЗМІ під заголовками «Проста індійська жінка написала книжку та стала суперзіркою». Але невдовзі до влади в Індії прийшли праві сили, почалася мілітаризація країни, масштабні ядерні випробування. Мені перехотілося бути обличчям моєї країни, уособленням цього жаху, що відбувається. Я не хотила, щоб мене асоціювали з Індією того часу. Тоді я написала свій есей «Кінець фантазій», де різко повстала проти правого радикалізму, проти ядерних випробувань. Це було моє слово: «Я не з вами, я проголошую себе окремою країною, відокремленою від цього жаху, я не з вами». Усе те, що я писала в цей період, усе, що спіткало мене у житті, після того, призвело до написання роману «Міністерство граничного щастя».
Між тими двома книгами минуло двадцять років, вони відбивають зміни, які відбулись зі мною та з країною.
«Це міф, що Індія – ідилічна країна»
Індія – надзвичайно складна країна. Уявіть клаптик землі, де співіснують десятки релігій: індуїзм, іслам, християнство. Землю, де поєднуються 300 офіційних мов і понад 3000 неофіційних. Це країна, яка була колонізована Британією, а зараз перебуває під владою радикальних правих політичних сил. Лиш уявіть собі, що може вийти, якщо поєднати усе це розмаїття й доволі радикальну політику партії, в руках якої зброя та фінанси.
Це міф, що Індія – ідилічна країна, де йога, Ганді, Боллівуд та усі за мир. Ми дуже стратифіковане суспільство. Ми культивуємо утиски та насильство. Ми продовжуємо шанувати ієрархію та кастову систему. У своїх книгах та статтях я показую, як влаштований цей багатошаровий світ.
«Традиційні цінності є небезпечними»
Не існує більш структурованої і безапеляційної суспільної системи, аніж кастова. Це не просто порядок – це історія та міфологія, це самосвідомість. Кастовість є причиною цієї вічної боротьби старого і нового в Індії. Кастовість є причиною того, що мою країну століттями оминало усе прогресивне. Бо у закритому консервативному суспільстві усе нове дорівнює «незрозуміле, складне та небезпечне». Але я не вважаю прогрес небезпечним. Я вважаю небезпечними насильство та агресію – такі прості та примітивні поняття. У 1947 році Індія отримала незалежність від Британії. Але й відтоді не було ні одного спокійного дня в межах моєї країни без насилля, без військових сутичок. А зараз, мабуть, найстрашніший, найагресивніший період зі спробою загнати усіх в однакові рамки. У «Міністерстві граничного щастя» якраз описано, як поступово загострювалась ця ситуація.
«Каста – це перепрошивка мозку»
Каста – це штрих-код, перепрошивка мозку, навіть з вашого прізвища видно, до якої касти належите. Але моя сім’я була особливою. Ні, ми не належали до касти недоторканих, абощо. Ми взагалі не належали до жодної з каст. Моя мати – християнка, та ще й наважилась подати на розлучення з моїм батьком. Ми з братом зазнавали знущать змалку , інші діти нас проганяли. Ми відчували себе іншими, чужинцями.
Мій брат багато з цього не пам’ятає, а я, завдяки розуму письменниці, пам’ятаю усе. Зараз я вважаю це своєю перевагою – пізнати кастове суспільство і водночас бути поза ним. Мабуть, це і є завдання письменника – якомога глибше дослідити світ.
«Не вважаю себе зіркою»
Я не вважаю себе зіркою. Я – письменниця, тобто людина, котрій добре жити у світі читачів. Так, я отримала Букерівську премію. Але найважливіше, що я творю нові світи, де можуть перебувати одночасно і письменник, і читач. Коли отримала запрошення від Мар’яни Савки відвідати Україну, Львів, це для мене було важливішим, ніж поїхати, наприклад, до Нью-Йорка. Бо я є представницею маленького містечка, я говорю від імені цих містечок.
Я є представницею країни, яку безмежно люблю й ненавиджу водночас, з усією силою почуттів, на які тільки здатна письменниця. Це видно з моїх книг. І мені надзвичайно приємно було зустрітися з Андрієм Маслюхом – перекладачем, якому, власне, довелося прожити наново цей текст, цю мову і ці почуття.
Фото «Видавництва Старого Лева»
