«Зараз є відчуття великої біди»

59-річний режисер і керівник Львівського академічного театру «І люди, і ляльки» Олексій Кравчук в кінці травня отримав важке поранення на фронті. Багатьом львів’янам він відомий як головний персонаж святкувань Дня Львова, де він щороку виконує роль Короля Данила.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1544328 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1544328{ margin: 0!important; } }

Журналістка Тетяна Козирєва поговорила з ним про війну, мотивацію і театр.

***

Коли ви, Олексію, пішли до військкомату?

24 лютого. В перший день війни.

Що мотивувало?

Було відчуття, що біда, що війна. І що треба стати на захист своєї країни, свого народу, своєї культури, своїх рідних, своїх друзів. І захищати від тієї жахливої навали, яка посунула на нас.

Ми з вами співпрацюємо вже кілька десятків років. Тому запитаю: а що на це сказали ваші внутрішні завжди дуже гуманістичні засади? Адже війна – це вбивати!

Всі мої гуманістичні засади вмістилися в автомат, який я отримав. Я розумію: якщо рускій мір прийде сюди і почне нав’язувати свої правила життя, то не буде ні мене, ні родини, ні моїх друзів, ні всіх інших людей, яких я люблю. От тому й кажу про свій автомат, яким можу захистити себе і своїх рідних.

Як родина поставилася до того, що йдете до війська?

Трішки плакали всі… Але поставилися добре. Це ж чоловіча справа – ставати до зброї. Це нормально.

А чому ви не пішли до війська у 2014 році?

У мене тоді не було відчуття великої біди. Здавалося мені, що все воно дуже швидко закінчиться. А зараз таке, великої біди, відчуття є.

І я вважаю, що мені дуже пощастило, що я потрапив у 80-ту десантно-штурмову бригаду. Це фантастичні хлопці. Це фантастичні командири. Це така сучасна армія, якій може позаздрити увесь світ і у них, цих молодих людей, є чого повчитися.

Події того дня, коли вас поранило, пригадаєте?

Це було 25 травня. Від самого ранку почалися дуже сильні мінометні й артилерійські обстріли тієї висоти, де ми стояли. Це напрямок Попасної – Бахмута. Ми й голови підняти не могли.

Міна якраз прилетіла до бліндажу, в якому я був. Я лишився живим тільки завдяки побратимам – отримав контузію, розтрощені п’ять ребер. Сергій витягнув, відкопав мене з-під обломків. Роман вколов знеболювальне, зняв броник. А Ігор Каземирович, наш, львів’янин, дотягнув мене до дороги. Коли вже під’їхала санітарна машина (ми називаємо їх «таблетками), то закинув мене туди. А далі я – по госпіталях (Бахмут, Краматорськ, Дніпро і Умань).

Низький уклін всім лікарям. Вони всі – герої! Вони роблять все можливе і неможливе, щоби врятувати життя.

Україна сильна зараз тому, що Схід і Захід – єдині. Але знову вже починає «пробивати» (по соціальних мережах, зокрема), що нема справжньої єдності. Як на фронті із тим? І принагідно запитаю, звідки, з яких країв, хлопці, з якими ви воювали пліч-о-пліч?

80-та бригада і та рота, в якій я маю честь служити, – це люди неймовірно високодостойні. Жодних сварок! Жодних нарікань! Чи на політиків, чи на військових! Навпаки: моноліт і єдність! І неймовірно висока у всіх мотивація – захищати Україну!

Щодо складу, то більшість наших – із Західної України. Хоча серед нас були й хлопці з Центральної України, також – з Харкова. Хлопці здебільшого молоді, різних спеціальностей – і художники, і музиканти… Є й такі, що мали судимість. Є колишні контрабандисти. Але весь цей люд міцно став на захист України.

Наймолодшому і найстаршому побратимам вашим – скільки років?

Наймолодшому – дев’ятнадцять. Пацан. Михайло, на контракті. Найстарший, напевно, я – 59 років. А здебільшого мої побратими – 25-30 років.

Дуже зворушувало, коли хлопці телефонували своїм жінкам, дружинам і матерям, і розповідали, що в них – все добре.

І дуже важливо, коли наші жінки, наші кохані тримають нас на цьому світі своїми молитвами, своїми думками. Ми все це відчуваємо.

Як думаєте, на чому ґрунтується віра в перемогу?

На усвідомленні себе і своєї країни – України. Насправді ж війна почалася не 2014-го. Триста років тому вона почалася.

Хлопці чітко усвідомлюють, що треба боронити свій край, гнати ворога, звільняти Донецьку і Луганську області, звільняти Крим.

Якби моя воля, я б і до Москви дійшов, щоби скинути цього нелюда. І хай вони обирають, кого хочуть, але рашизм треба зупинити. Інакше вони й надалі все руйнуватимуть, ґвалтуватимуть наших жінок і дітей, а цього дозволяти не можна!

Коли випадали тихі вечори, що робили?

Читав. Я книжки брав зі собою. Потім мені [актор львівського театру ім. Леся Курбаса] Андрій Водичев прислав. Часом дивився якесь кіно по Інтернету.

Всі львівські театри надсилали нам дуже багато гуманітарки. Театр «І люди, і ляльки», театр Лесі Українки, театр Леся Курбаса, театр «Воскресіння», Перший театр, театр «Слово і голос»…

І коли приходить гуманітарка, ми дуже радіємо книжкам. Хлопці на передовій завжди просять книжки. Хорошу українську літературу – Жадана, Прохаська, Андруховича… Я, наприклад, читав філософські есе Мамардашвілі. Мені подобається.

Олексій Кравчук готується до виконання ролі Короля Данила під час традиційного міського параду

Бойовий дух – передусім. А зброї вам вистачало?

В тому підрозділі, де я служив, зброї вистачало. І це була хороша зброя.

Також нам допомагали транспортом. Наприклад, [дружина мера Львова] Катерина Кіт. І не тільки вона.

Зараз ви у Львові, на лікарняному. Що потім?

Визначатиме медкомісія. Скажуть вертатися на фронт, піду на фронт.

В своєму театрі були?

Аякже! І не тільки в своєму. Намагаюся обійти всі. Всі – молодці, тому що волонтерять. А найкрутіше те, що грають вистави.

Заходив також у театр Заньковецької. Їхній [актор] Назар Павлик теж на фронті. Ми з ним зустрічалися. І мій [актор], театру «І люди, і ляльки», Андрій Синишин – теж на фронті. Також на передовій – Геннадій Вербяний, машиніст сцени. І не тільки…

Хотілося б зачепити питання театрального репертуару у критичних для країни ситуаціях. Вочевидь, воно постане зараз набагато гостріше, ніж 8 чи 7-6 років тому… Говорю про швидку актуалізацію на сцені воєнної теми.

Щодо мене, то я зараз перестав розуміти вистави, які бачив до війни. Це стосується всіх театрів і всього репертуару.

Чого хочеться?

Безумовно, не кон’юнктурних вистав. Хочеться тихих, простих, ніжних, добрих вистав, які будуть промовляти теплотою тиші, теплотою мудрого дитинства.

До речі, одна з таких вистав у нас відбулася, коли я воював. [Київський режисер-лялькар] Михайло Урицький робив читання вистави «Намалюй мені літачок» за [Еріком-Емманюелем] Шміттом за участю акторів з різних театрів – Олега Стефанова, Надії Крат, Ярослава Федорчука… І хлопці потім мені на фронт передали відео. Прекрасна робота! Неймовірно потрібна сьогодні!

Війна насправді робить світ добрішим і мудрішим. Це – не моя думка. Так говорять філософи. То, власне, хочеться й такого театру, хочеться таких вистав.

Три місяці на фронті. Чи можете назвати день, котрий вразив найбільше?

25 травня, яке я вважаю своїм другим днем народження. Для мене це неймовірно світлий день – при всій трагедії, яка тоді була. Ще раз дякую побратимам, які витягнули мене з того пекла.

І, ще раз повторюсь, я неймовірно щасливий, що служу у «вісімдесятці». І вдячний командирам, які бережуть своїх підопічних-солдатів. А солдати стоять як леви!

А який у вас позивний, Олексію?

«Артист». Але через те, що на моє ім’я надсилали дуже часто гуманітарку, то мене називали також «Святий Миколай».