Актуальні новини

«Я художник категорично актуальний»

У Львівській галереї мистецтв, в приміщенні майбутнього Музею модернізму, триває виставка Олега Тістола «60 років незалежності».

Олег Тістол є відомою та яскравою постаттю в сучасному українському артпросторі. Він є співзасновником «Межі зусиль національного постеклектизму» з Костянтином Рєуновим та «Нацпрому» з Миколою Маценком. Цього разу у Львові він з’являється сам.

Тістол називає свою виставку тут дуже приватною (серед іншого він вчився у Львові, в теперішній Академії мистецтв). За його словами, на ній він розвінчує міфи та розчищає шлях до нових етапів творчості. От тільки ювілейний пафос, то не про нього.

Художник з притаманною йому іронією ніби проводить глядача епізодами свого минулого, теперішнього та майбутнього. Чи спростовує він міфи, чи творить нові, не важливо. Головне що й у минулому, і у теперішньому, і, без сумніву, у майбутньому, є його майже сатирична ревізія персон та подій, яскрава свіжість, легкість та живий відкритий діалог із тим, хто дивиться його роботи.

«В історію українського сучасного мистецтва Тістол увійшов ще наприкінці 1980-х, на межі радянської та пострадянської доби, коли виник рух «культурного спротиву» і він, разом з такими художниками як Рєунов, Савадов, Сенченко, Гнилицький, Криволап, Голосій, створював абсолютно нову культурну ситуацію в країні – яскраву, свіжу, іронічну та абсолютно релевантну світовим мистецьким процесам», – вважають організатори.

Тістол у цій експозиції жонглює просто перед носом глядача темами, символами, стереотипами та уявленнями. Він винахідливий та непередбачуваний. Він, як риба у воді, почуває себе в історії, блискавично реагує на сьогодення, завжди залишаючись актуальним. Бо він сам собі тренди.

Тож те, що виставка «60 років Незалежності» самим художником означена як ретроспективна теж можна вважати певною мірою іронією чи міфом. Хоча глядач, як водиться на таких виставках, зможе побачити твори різних періодів. Знані та ніколи раніше не експоновані. Разом із відомими роботами з серій «Проект українських грошей», «Національна географія», «Ю.Бе.Ка» та «Гори» тут будуть начерки студентських років, ескізи, твори, віднайдені у майстерні, а також зовсім нові роботи.

Дивитись картини Тістола – процес захоплюючий, адже їх можна розв’язувати як ребус. А можна не розв’язувати, а просто дозволити їм спілкуватись безпосередньо з емоціями. А ще Тістол – чудовий співрозмовник. Дотепний, відвертий та часом парадоксальний. Тому ми вирішили відмовитись від традиційного формату інтерв’ю. Замість цього художник просто прокоментує деякі свої роботи. А щоб побачити їх всі, варто піти на виставку. Вона триватиме на вулиці Коперника до 8 листопада.

  В лондонському Тауері з'явиться аудіогід українською мовою

«Це така собі пересувна виставка. Я її робив на свій ювілей у Музеї Корсаків. Симпатичний музей, я вперше побував у Луцьку. До того ж приїхав Тарас Возняк та запропонував мені зробити виставку у ще не відкритому музеї модернізму. І це теж для мене дуже кайфово. А куди вона далі поїде? А нікуди. В мене планів на неї немає. Це приватна штука, яку я хочу задокументувати».

«Це вийшла виставка, яка почалась з жарту. Але я ж не можу робити виставку без персонального зацікавлення, без драйву. Вийшов дуже приватний підсумок з одного боку. В другого – розчищення поля для нового старту. Тут дуже багато робіт, зроблених цієї весною, під час карантину. Тобто виставка стала гарним приводом зазирнути в минуле, але особливо глибоко туди не залазити».

«Ця виставка є своєрідним краєзнавчим музеєм мого життя, де позначені основні точки. Тут зібрані дуже приватні мої роботи. Оця, наприклад. Всі думають, що це Обама. Я нікого не переконую. Але насправді це геніальний художник Коля Стороженко, з яким я жив в общазі художньої школи. Він справді так виглядає. Спочатку я дуже переживав, що всі бачать у ньому Обаму. Потім вирішив, що хай буде як буде»

«Мистецтво – це завжди про особисте, про своє. Бо я художник категорично актуальний і мене цікавить тільки те, що відбувається зараз, і тут є практично все те, що мене цікавило протягом мого творчого життя».

«Я працював у Києві двірником, бо мене вигнали з гуртожитку. 1977 рік, автопортрет. Захоплювався тоді кубізмом, це ж видно».

  Кінопремія BAFTA оголосила переможців

«1985 рік, під служби в армії я написав «Плац. Тополя». В мене були суперсекретні війська, я, як в тюрмі відсидів там, читаючи Вазарі та Дюма, а також Шевченка. Так що воно навіть в назві відчувається».

«Сенс виставки – в цих двох картинках. Вони – з нашої приватної колекції. Це моя дружина, Марина Скугарєва. Її портрет з батьківським годинником, написаний, здається у 1986 чи 1987 році. Потім у 2020 році я написав знову цей портрет, але уже по людські. Бо тоді ще не вмів. А зараз вмію, і все одно хочеться».

«Я багато займався містифікаціями. Але це більше прерогатива нашої спільної роботи з Миколою Маценком. Зараз містифікації закінчились і сенс виставки скоріше в тому, щоб усі містифікації розвіяти. Тут є правда і нічого крім правди».

«Багато картин в мене з’явилося з тінями. Це страшний кайф обводити тіні людей. Це тіні моїх друзів, моїх стільців».

«Дуже давно хотілося зробити виставку, яка б розвіювала міфи про мене. Це лише одна з версій мого минулого та сьогодення. Я міг би зробити їх кілька. Але тут дуже ретельно відібрані роботи, може навіть не найсильніші, але такі, що максимально точно ілюструють мої слабкі та сильні сторони».

«Тепер уже не ми займаємося містифікаціями, а наша історія мистецтв тим грішить».

«Є тут і відголосок політичного мистецтва. Є відголос першого Майдану. Я вибрав найулюбленіші речі, які я малював у 90-х. І зробив їх у великому розмірі».

«Закарпатська школа». Звичайно, я не маю до неї жодного стосунку. Але я що, гірше? Тим більше, що колеги не ображаються».

«Була в мене картина з китайцями. Маленька. Я зробив велику, як раз під час пандемії. У цьому варіанті ці китайці здалися мені не такими симпатягами, як перший раз».

«З історією мистецтва та історією в цілому я співіснував завжди досить гармонійно. На свою власну естетику та соціалізацію то трохи міняється. Я скачу туди-сюди між соціально активним елементом та соціофобом. Але в цілому я був гармонійним стосовно мистецтва та до соціуму. Про що були мої проекти? Про красу стереотипів. ~ навіть люблю використовувати радянську плитку. Тому це приміщення для мене є ідеальним».

  Львівська мерія викупить квартиру для розширення музею Соломії Крушельницької

«У Палаці Потоцького можна було виставити лише одну картину. На ній – моя дружина, яка там перший раз виходила заміж. А для мене радянська споруда з силікатної цегли, Корбюзьє для бідних як раз є ідеальним».

«Це пальмочки. Щоразу як я починаю щось нове робити, про мене говорять: «Тістол – це художник, який малює тільки пальми». Раніше говорили, що я вмію малювати тільки гори. Ці пальми я відвіз на Бирючий, інші художники подомальовували трохи. Вони в мене три залишились».

«Оця картина є дуже важливою. Це етюд 77-го року. Мені було 16 років. Пейзаж намальований з вікна гуртожитку школи. Замість парників зараз – американське посольство. А там далі, отой Алькатрас – то моя школа. Все воно дуже приватне. На інших виставках, без такого контексту, я навіть не показую тих робіт».

«Колись в мене була картина «Возз’єднання», її Пінчук купив за великі гроші свого часу. А потім я зробив гобелен. У класичній технології. То була моя давня мрія. Ото все як раз з розряду містифікацій. Така інтерпретація радянського (та й теперішнього російського) трактування, що історія – це коли брешуть. Та ні! У всьому світі історія – це коли досліджують».

«Тут, в останньому залі є багато різного. Наприклад, є портрет дівчини, з якою я приїхав до Львова. А в палаці Потоцького – дівчина, з якою я поїхав зі Львова. Я не належу до тих художників, які вважають, що за їх промокатки битимуться аукціони. Я маю відповідально ставитись до того, що виставляю. Адже поруч має висіти де Ля Тур, до якого я колись ходив, як у церкву».

Фото: Львівська галерея мистецтв, Катерина Сліпченко

Залишити відповідь