Фільм Франсуа Озона «Сторонній» був щойно представлений в головному конкурсі Венеційського кінофестивалю, який завершився цими вихідними та отримав там нагороду BookCiak Award.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1618683 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1618683{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }
Стрічка відтворює холодну, відчужену атмосферу роману Альбера Камю, перетворюючи його на кінематографічний досвід, водночас тривожний і заворожуючий. Режисер майже не відходить від тексту, натомість зосереджується на візуальному та ритмічному відчутті. У центрі оповіді ‒ Бенжамен Вуазен у ролі Мерсо, людини, яка вбиває на пляжі незнайомця лише за кілька днів після похорону матері, де він не пролив жодної сльози. Це персонаж, побудований на парадоксі відсутності: відсутності емоцій, відсутності звичних для глядача мотивів. Вуазен передає його через стриманість, нерухомий погляд і внутрішню замкненість, роблячи порожнечу відчутною майже фізичною. Бенжамена Вуазена глядач може знати за іншою роллю у Озона – «Літі 85». Його екранною партнеркою стала Ребекка Мардер, яка зіграла витончену та самовіддану Марі, що кохає Мерсо. Наталія Серебрякова поговорила з акторами на Венеційському фестивалі ексклюзивно для ZAXID.NET.
Що для вас було найскладнішим у перші дні роботи над роллю Мерсо?
Бенжамен Вуазен: У перший день зйомок я насправді не знав, що робити, і зовсім не розумів свого персонажа. Але поступово мені стало комфортно його грати. Бо якщо є щось, чого Мерсо мене навчив, то це ‒ зв’язок із самим собою. Він був більш пов’язаний із собою, ніж з іншими, і це певною мірою жорстоко. Але водночас надзвичайно важливо. Адже якщо ти знаєш себе, то стаєш цікавішим і зрозумілішим для інших. Саме це я відкрив для себе завдяки цьому персонажу. І хоча його поведінка була радикальною, вона все ж багато що пояснює.
Ви працювали із Франсуа Озоном ще в молодості, значно раніше. Чому він обрав вас на роль у цьому фільмі? І чому так цінує як актора? Ви є майже в кожному кадрі, але при цьому без зайвих емоцій чи реакцій. Просто ви ‒ на екрані, і цього вистачає. Мені це навіть нагадало манеру гри Леонардо Ді Капріо. Чи можна так сказати?
БВ: Для мене це цілком прийнятно.
Бенджамене, як вам знову працювати з Франсуа?
БВ: Жахливо! (сміється)
Франсуа Озона з Бенжаменом Вуазеном та Ребеккою Мардер (фото La Biennale di Venezia)
Тоді навіщо ви погодились? І чим ця співпраця відрізнялася від попередньої?
БВ: Було б справді погано повертатися до того ж режисера, аби повторити вже зроблене. Але цього разу ми зняли зовсім інший фільм. Мій герой у «Літо 85-го» кардинально відрізняється від Мерсо. Тут він дуже замкнений, дуже внутрішній. Мені було б нудно ще раз повторювати те саме. А так ми обоє прагнули чогось нового ‒ і це було викликом. Саме тому мені це сподобалося.
А який у вас процес роботи над роллю?
БВ: Чесно кажучи, мені дуже подобається, що сьогодні є актори, як Ді Капріо, які завжди досягають успіху в будь-якій ролі. Це покоління акторів, яке не знає поразок ‒ і це прекрасно. Ми навіть маємо з друзями гру: якби опинилися на безлюдному острові, якіх режисерів і яких акторів хотіли б дивитися? І Ді Капріо завжди потрапляє у список.
Але для мене ця роль була абсолютно іншою, ніж ті, що я грав раніше. Зазвичай я ретельно готуюсь: читаю про персонажа, хочу знати його минуле, його цілі, його прагнення. А тут ‒ нічого. «Нічого» стало ключовим словом. Мені не треба було грати ані Мерсо, ані Бенжамена Вуазена. Треба було знайти тонку межу між собою та персонажем. Я навіть не перечитував описи героя в Камю. Просто мав власне відчуття.
На знімальному майданчику я часом узагалі не слухав інших. Наприклад, під час сцен суду я три дні був там, але не слухав, що говорять навколо. Це дуже дивно, бо в реальному житті, якщо тебе судять, ти, звісно, прислухаєшся. Але тут усе було зовсім інакше, ніж я звик.
А ви бачили версію екранізації цього роману Камю з Мастроянні?
БВ: Так. І вона мені не подобається. Чесно, я обожнюю Мастроянні. У багатьох фільмах він неймовірний: як він бере пальто, як курить сигарету ‒ це вища майстерність. Але мені, на жаль, той фільм не сподобався. Він видався дуже депресивним ‒ зовсім іншим, ніж наш. Делон, на мою думку, був би кращим вибором, але за два тижні до зйомок він відмовився. І тоді запросили Мастроянні. А мені б хотілося побачити, як він грав би у фільмі Вісконті, маючи 3–4 місяці підготовки, щоби справді заглибитись у роль. Бо зрештою, усе зводиться до запитань самому собі: навіщо жити, навіщо помирати, чому ми мислимо? Це завжди пошук відповідей. Але Мастроянні просто не мав часу на такий процес. І все ж Делон був би більш органічним.
Бенжамен Вуазен (фото La Biennale di Venezia)
Запитання до Бенджаміна і Ребекки: як вам вдалося створити таку сильну хімію на екрані?
Ребекка Мардер: Ми ж не знали одне одного до цього. Здається, зустрічалися лише двічі. І то випадково, на вечірці. Тож коли ми почали репетиції, я була вражена. Бо раніше бачила його лише на тусовках і думала: «Ну, він і гуляка». А потім відкрила для себе зовсім іншу людину. І це мене справді зворушило. Бенджамін дуже глибокий і водночас надзвичайно працьовитий.
І я відразу подумала: «О, це буде гарний творчий союз». А коли ми приїхали до Танжера, почали знімати з інтимних сцен ‒ тих, що передають початок історії пари. І це було правильне рішення. Бо чим далі йшли зйомки, тим більше Бен «розчинявся» в персонажі, ставав схожим на примару ‒ і на майданчику, і ввечері в готелі. І, знаєте, коли ти далеко від дому, у чужому місті, це відчуття самотності тільки посилюється. Для мене це теж було важливо ‒ дати цьому місце у грі.
Ми дуже багато ділилися одне з одним у кадрі. Так. І я думаю, що він був ідеальним партнером. Завжди присутнім, завжди зосередженим. Хімія між акторами ‒ річ загадкова, але нам було легко грати разом, ми добре відчували одне одного. До того ж ця хімія підсилювалася ще й стилістикою самого фільму: чорно-біла зйомка, костюми того періоду ‒ усе це створювало особливий настрій.
Марі відчуває щось на кшталт однобічного кохання до Мерсо. Вона захоплена ним, намагається зрозуміти, але не завжди це вдається. І все ж вона дедалі більше до нього наближається. Водночас я відчувала певний гнів ‒ щодо того, в якій ситуації перебувала ця жінка навіть у ті часи. І це стало для мене особисто ще більш відчутним у Марокко, де ми знімали. Там я познайомилася з дівчиною, яка зізналася, що змушена жити з батьками тільки тому, що не одружена. Вона не могла самостійно орендувати житло, бо суспільство сприймало б це як ганьбу.
Ребекка Мардер (фото La Biennale di Venezia)
Мені здається, Марі закохалася в Мерсо не лише через його вроду чи привабливість. Для неї він був шансом ‒ дверима у світ, можливістю для незалежності. Через нього вона могла мріяти про Париж, про подорожі, про власне життя. Вона дуже передова жінка для свого часу. Так, вона віддає себе йому, навіть без шлюбу. І коли його заарештовують, коли він помирає ‒ вона теж стає жертвою, бо разом із ним зникають і всі її надії.
БВ: Ще хотів додати про нашу хімію. Вона виникла не тільки між нами, але й завдяки тому, як Франсуа Озон дивився на нас, як він працював із нами на зйомках. Це була б складна роль для будь-кого іншого. Адже Марі ‒ жінка, яка вирішує жити, навіть коли поруч чоловік, який не говорить, не пояснює себе, навіть коли атмосфера часом холодна, майже математично розрахована. Але вона все одно продовжує посміхатися, зберігати легкість. І саме це й стало тією хімією.
А поки цей фільм не вийшов у прокат, не варто нудьгувати! Адже в онлайн-кінотеатрі SWEET.TV можна знайти світові та українські новинки кіно, перевірену часом класику, культові серіали та інші унікальні кінопропозиції. Зі SWEET.TV вечір гарантовано буде цікавим!
А чи хотіли б Ви працювати в Голлівуді, у США?
БВ: Чому ні? Але, мабуть, радше в незалежному кіно. Або наприклад у іспанських чи італійських фільмах. Насправді, чому б і ні? Мене цікавить не лише Голлівуд. В Європі стільки всього цікавого: іспанське кіно, італійське, британське, навіть у Східній Європі. Це теж надзвичайно цікаво. Я люблю губитися у своїй професії, щоби краще розуміти інших. У цьому і полягає особливість нашої роботи. У пекаря, наприклад, немає нагоди прожити чуже життя, коли він пече хліб. А актор має таку можливість.
Мені дуже сподобалося працювати в Марокко, знімати цей фільм у чорно-білому форматі, навіть попри невеликий бюджет. Це справжній досвід, і я його ціную.
Чи вірите ви, що в іншому часі, іншому місці, іншій реальності для Мерсо міг би існувати щасливий фінал?
БВ: Знаєте, я думаю, що в якомусь сенсі він таки є. Наприкінці Мерсо ніби звільняється внутрішньо. Це відчувається навіть у його погляді. Мабуть, одна з найсильніших фраз у книзі та у фільмі ‒ коли герой усвідомлює: «Я був щасливий, я прожив щасливе життя». І парадокс у тому, що зрозуміти це він зміг лише у в’язниці, у дев’яти квадратних метрах, залишившись наодинці із собою. Саме там він починає пізнавати себе.
І Франсуа Озон мав сміливість додати у фільм сцену, якої не було в романі. Наприкінці ми бачимо могилу араба, до якої наближається жінка. І в її очах глядач може прочитати будь-що: сонячне світло, жагу помсти чи, можливо, полегшення. Кожен сам вирішує, що бачить. Але, на мою думку, Мерсо в цей момент звільнений.
Кадр з фільму «Сторонній»
А що Камю означає для вас обох?
БВ: Є чудова його думка: «Єдина справжня бідність ‒ не бути на сонці». Вона дуже влучна й допомагає зрозуміти, у чому сенс життя. У Камю я знаходжу відлуння ідей Ніцше, навіть трохи від Біт-покоління. Для мене він завжди був одним із тих авторів, яких хотілося втілити на екрані. І я вдячний Франсуа Озону за цю можливість.
«Сторонній» ‒ лише перша філософська книга Камю. Потім він писав тексти, де було більше радості, барв, уваги до людської поведінки. Але Камю ‒ це письменник, якого не можна оминути. Його треба читати. І врешті-решт ‒ єдина бідність у житті, повторю ще раз, це не сидіти під сонцем.
РМ: Я теж думаю, що «Сторонній» ‒ це універсальний текст, важливий у будь-якому віці. Його можна прочитати підлітком і знайти щось одне, а можна повернутися до нього дорослим і відкрити зовсім інше. Камю вивчають у школах, його стиль ‒ дуже прямий, прозорий, деталізований, але водночас загадковий і універсальний.
Чим більше я занурювалася у книгу під час зйомок, тим більше відчувала цю абсурдність, про яку він пише. І зрештою зрозуміла: «Сторонній» ‒ це про кожного з нас. Ми всі в певному сенсі ‒ чужинці. Недарма цей роман ‒ другий за кількістю проданих у світі французьких книжок після «Маленького принца». Він демократичний і водночас постмодерний, дозволяє будь-кому впізнати себе.
