В Україні розпочався новий кінотиждень. Традиційно розповідаємо про нові фільми, які можна подивитись у кінотеатрах. Цього разу, як це не дивно, головною темою стане настрій. Адже найцікавіші прем’єри – насамперед про нього.
Це фільми, що розповідають камерні, приватні історії та прикметні насамперед вмінням створити саме його, настрій. Звісно, з різним рівнем майстерності.
Звичайно, справжньою подією стане повторний прокат «Любовного настрою» (на головному фото) Вонга Карвая. Хоча про повторний прокат в нашому випадку говоримо лише умовно. Так, картина була знята у 2000 році. Проте про повноцінний прокат цього шедевру тоді не йшлося. Тепер маємо можливість подивитись фільм на великому екрані та переконатись, що він не постарів ні на секунду. Розповідаємо.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1515371 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1515371{ margin: 0!important; } }
Загублені у Гонконзі
«Любовний настрій» – вже класичний фільм 2000 року, вершина творчості Вонга Карвая. В український прокат вийшла 4К-реставрація, створена під контролем режисера до 20-річного ювілею картини.
Дві подружні пари, пан Чоу з дружиною і пані Су з чоловіком, одночасно поселяються в сусідніх квартирах. Поки їхні половинки пропадають на роботі чи в закордонних відрядженнях, Чоу та Су проводять багато часу на самоті й спілкуються одне з одним як звичайні сусіди. Вони дізнаються, що їхні партнери – коханці. Чоу та Су намагаються зрозуміти, як почався цей роман, і поступово зближуються, проте не хочуть давати волю власним почуттям.
Прем’єра стрічки відбулася на Каннському кінофестивалі у 2000 році. Картину взяли в основний конкурс незавершеною. Вонг Карвай доробляв фільм навіть під час фестивалю. Випадок унікальний, винятковий. Проте історія повторилась із його ж фільмом «2046», коли навіть довелось переносити фестивальні покази.
Стрічка отримала нагороди Каннського кінофестивалю за найкращу чоловічу роль (Тоні Люн). Сам фільм програв головний приз «Тій, що танцює у темряві» Ларса фон Трієра. Цікаво, як у той рік фаворитами найбільшого фестивалю стали два протилежних по суті своїй фільми, але обидва – унікальні.
Це кіно уже звикло називають найкращою мелодрамою всіх часів. Це визначення з одного боку правильне, з другого фільм не надто вписується у жанрові рамки.
//
Кадр з фільму
Це картина, яку можна розглядати як абстрактний живопис, минаючи літературну основу. А можна розгадувати як ребус. Адже режисер не просто доводить фільм до повної візуальної досконалості, але і насичує її знаками та сенсами. Наприклад, події фільму розпочинаються у рік, коли батьки переїхали із маленьким Вонгом Карваєм з Шанхаю у Гонконг (1962), а завершуються у 1966-му, на піку культурної революції в Китаї.
Сам режисер розповідав, що в інший час ця історія не змогла б так виглядати. Його дитячі навіть не так спогади, як відчуття лягли в основу фільму. Він змішує їх зі знаковими творами інших культур (режисер називає одним зі своїх вчителів Антоніоні). У підсумку маємо коктейль екзотики та пізнаваності, часової та стилістичної визначеності й універсальності.
Такого Карвай не зміг (чи не захотів) повторити після «Любовного настрою» та не пробував зняти до. Його найвідоміші фільми, «Чунгкінгський експрес», «Занепалі ангели», «Прах часів» чи «Щасливі разом» не обіцяють нам такої камерної, ювелірної, тонкої історії.
Кадр з фільму став офіційним постером Каннського фестивалю у 2006 році
Недарма режисер на фінальній стадії роботи над фільмом вирізав з нього еротичні сцени. І це рішення аж ніяк не було актом цензури. Адже «Любовний настрій» розповідає історію, яка не відбулась. Це те, що так і не було проговорено, пророблено та завершено.
Саму у цьому і є найбільша сила фільму: випадкові доторки, стримані почуття, напівнатяки, напів дії працюють значно сильніше, ніж найвідвертіші сцени. Ми весь час відчуваємо напругу, ми бачимо лише фрагменти. Паузи тут працюють активніше, ніж наповнення.
Це справді настрій. Не історія подвійного адюльтеру, не відчуття небезпеки як внутрішньо сімейної, так і зовнішньої, не побут чи ритуали. Це саме настрій, невловний та летючий. Це – напрочуд добрий фільм, який, звичайно, справжні кіногурмани давно уже подивились, але на великому екрані він відкриє нові нюанси. Без сумніву.
Покази проходять мовою оригіналу (кантонський діалект китайської) з українськими субтитрами. Тож голоси Тоні Люна та Меггі Чун стануть ще одним відтінком у загальному тонкому тканні.
Над прірвою в Нью-Йорку
Дві інші картини, що стартували в прокаті, аж ніяк не можуть похвалитись ані таким потужним бекґраундом, ані художньою довершеністю «Любовного настрою». Але згадати про них варто.
«М’юзік» розповідає історію двох зведених сестер. Старша, Зу, бореться з залежністю та торгує наркотиками. Після смерті бабусі вона стає опікункою молодшої сестри М’юзік, що має РАС (розлад аутистичного спектра).
Картину «М’юзік», яка стала режисерським дебютом співачки Sia багато критикували. Зокрема співачці закидали, що на роль М’юзік вона запросила не дівчину з аутизмом, а віддала роль Медді Зіглер, танцівниці, з якою вона працює вже понад п’ять років.
Якщо ж перш ніж висловлювати претензії подивитись фільм, то такий вибір виглядає закономірним. Адже головною принадою фільму, що виділяє його з великої кількості схожих історій, є 10 кліпів, знятих спеціально для фільму. Ці кольорові музичні номери не просто вражають фантазією та оригінальністю. Вони ніби відчиняють двері у світ М’юзік, захований від зовнішнього світу. Саме кліпи створюють особливий настрій картини.
Маленький камерний фільм канадця Філіппа Фалардо «Мій рік у Нью-Йорку» чомусь змінив у прокаті назву. Він мав би перекладатись якось так: «Мій рік із Селінджером». Жаль, адже у назві є саме той настрій, якого потребує історія та який закладали автори фільму.
Фільм базується на мемуарах Джоанни Ракофф. Джоанна мріє стати письменницею. Вона приїздить до Нью-Йорка – міста своєї мрії, та влаштовується на першу роботу у літературне агентство. Одним із її основних обов’язків стає відповідь на листи, які надсилають з усього світу шанувальники великого Дж.Д Селінджера, адже його представляє агентство.
Дівчина опиняється у самому серці літературного Нью-Йорка 90-х та намагається розібратись зі своєю роботою, бойфрендом та босом. Надихає її голос найзагадковішого письменника-відлюдника у телефонній слухавці. Селінджер, кумир усіх інтровертів, не з’являється на екрані, але він та його творчість є повноправними героями картини. Хоч нічого нового фільм про письменника і не говорить. Зрештою, і не ставить собі цього за мету.
Історія проста, проте картина має якусь принадливість молодості, початку, дорослішання. Як, зрештою, і «Над прірвою в житі», хоч і з іншим знаком. Вона трохи недоговорена, трохи пріснувата, але є в ній чарівність, яку не в останню чергу забезпечує Маргарет Куеллі, яку уже встигли оцінити глядачі завдяки роботі в «Одного разу в Голлівуді» Тарантіно. Її начальницю зіграла Сігурні Вівер.
Маємо невигадливе кіно, яке просто приємно дивитись. Насамперед настроєве. Тож амплітуда настроїв у кінотеатрах цього тижня коливається від еротичної напруги шедевру до простих бажань та сльозогінних історій. Головне – вчасно піти у кіно.
