Актуальні новини

«Можу собі дозволити менше жаліти нас»

У прокат вийшов фільм «Погані дороги», мабуть один із найочікуваніших українських фільмів року. Фільм є екранізацією п’єси знаної сценаристки та драматургині Наталії Ворожбит, який став для неї режисерським дебютом. Прем’єра картини відбулась на Тижні критики Венеціанського кінофестивалю, де вона отримала відзнаку​. В Україні фільм є лідером за кількістю номінацій на національну кінопремію «Золота Дзиґа».

П’ять новел про військових та цивільних на Донбасі, різні історії, різні герої, що співіснують в атмосфері тотальної ворожнечі. Здається, їх не об’єднує нічого, крім війни та поганих доріг.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1519268 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1519268{ margin: 0!important; } }

Ми поговорили з авторкою сценаріїв до «Кіборгів», «Дикого поля», «Спіймати Кайдаша» та багатьох інших проектів, про війну, мову та кіно.

//
Наталія Ворожбит

П’єса «Погані дороги» з успіхом йшла в театрі. Чому виник фільм? Чи забракло чогось у виставі?

У театрі нічого не забракло, це теж була дуже важлива робота. Але я не мала можливості сама розповісти цю історію від початку і до кінця.

Так збіглося, що продюсер Юрій Мінзянов запропонував дебютувати у режисурі саме з цим текстом.

Я вважаю, мені дуже пощастило, що я змогла це зробити. Кіно, звичайно, дає більші можливості, воно має ширшу глядацьку аудиторію. А саме цей текст мене найбільше «тримав» в останні роки, нічого іншого я так сильно не хотіла поставити самостійно, реалізувати самій від початку і до кінця.

Ви робили сценарій «Кіборгів». Цей фільм став одним із перших ігрових фільмів про війну на Донбасі. Він героїчний, романтичний навіть. «Погані дороги» мають інший настрій. Що змінилось?

Нічого не змінилось. Бо ці два тексти писалися одночасно. Просто я розуміла, для чого я пишу «Кіборгів». Це було кіно для широкого глядача. І це було в першу чергу звернення до українців.

Я розуміла, що це кіно будуть дивитись мами, дружини, самі військові. Тож хотілося насамперед з ними розмовляти.

Щодо «Поганих доріг», то було дуже важливо, щоб широка міжнародна аудиторія, дивлячись цю виставу, а потім фільм, могла себе проасоціювати з героями. Щоб це не була історія суто про українську війну.

Важливо було зробити історію про людські стосунки, про людські трансформації під час таких травматичних подій. Щоб вони розуміли, що це може торкнутись кожного. Також я розуміла, що можу собі дозволити більше. Менше жаліти нас, підіймати складніші та неоднозначніші питання. Бо це зона театру, зона авторського висловлювання.

  Наталя Сумська розповіла, чому змушена забезпечувати дорослу доньку

Це не означає, що щось є нижчим, а щось – вищим. Воно просто різне. Я з однаковою відповідальністю, включенням та небайдужістю робила ці дві роботи.

Кадр з фільму

Часто ваш фільм, перепрошую, порівнюють з «Донбасом» Лозниці. В чому для вас принципова різниця у методі?

Сергій Лозниця у «Донбасі» працює зовсім інакше. Оскільки я туди багато їздила та спілкувалась із мирними мешканцями, і з військовими, то мала до них дуже велике емоційне підключення. А Лозниця, надихаючись роликами з ютубу, зняв більш гротескне кіно. Мені здається це навмисна дистанція, щоб ніщо не заважало працювати з стереотипами і міфами цієї війни.

Звичайно, це відбилося на тому, що у мене не було однозначно негативних персонажів. Я для найжахливіших намагалась шукати мотивацію як би мені це складно не було. Я намагалася просто робити кіно про людей, про їх складність, про складність вибору, враховуючи місця, в якому ці люди живуть, про інформаційне тло, на якому вони існують.

Була мета зрозуміти всіх і кожного. Напевно так.

Кадр з фільму

Наскільки ви базувались на реальних історіях?

Поштовхом стали реальні історії. Проте вони дуже трансформувались під час написання. Зараз немає жодної повністю документальної історії. Вони зібрані з різних голосів, з різних почуттів.

Новела з полоненою, наприклад. Я чула багато історій від різних полонених. Найбільше мене вразила історія журналістки, яка тривалий час провела у полоні. Я спілкувалась і з іншими. Але я не можу сказати, що знаю все, що там відбувалось.

Новела, де директор перетинає блок-пост з автоматом, але без паспорта, має реальний початок. Мені розповідав директор школи схожу історію. Далі я собі дофантазувала, але ж я не з пальця то все висмоктала, просто зв’язала якісь інші свої спостереження.

Тобто я не можу сказати, що історії цілком реальні, але я впевнена, що вони відбувались. От просто впевнена.

Кадр з фільму

Що потрібно автору, щоб художній текст був чесним? Яким він має бути?

  Стильний кінематограф: фільми про моду

Я не знаю, як це сформулювати. Це, мабуть, невербальні речі. Я просто це відчуваю.

Ще є така страшна річ, як самоцензура. Ти собі весь час щось забороняєш, є страх образити когось. І від тої самоцензури треба весь час відбиватись. Думаю, що чим менше буде компромісів, тим чеснішим буде текст.

Нам багато що заважає. І патріотизм, і образа, і відчуття себе жертвою. Заважає ненависть до ворога, стереотипи, дуже багато речей. Треба намагатися вийти за їх межі, але то далеко не завжди виходить.

Адже для цього потрібна сміливість. Бо якщо ти пишеш не лист подяки, а чесний текст, то ти пишеш про якісь проблеми. І значить це не буде приємно читати тому, про кого ти пишеш. Але то корисно читати. Це може стати своєрідною терапією. Напевно, чесний текст це той, який страшно оприлюднити.

Кадр з фільму

Тобто для вас важливо, щоб читач чи глядач вийшов з зони комфорту?

Драматичний текст завжди говорить про складні речі. Навіщо говорити про те, що все сто разів проговорено? Треба шукати якусь іншу інтонацію, інші акценти, доколупуватись до цієї реальності з того боку, з якого ще не колупали. Розширювати уявлення про людину, про її природу.

Так, якщо спростити, це вихід з зони комфорту.

Не значить, що кожне кіно має добивати глядача, звичайно ні. Скоріше воно має змусити здивуватись, задуматись.

Коли ви вперше почали працювати зі своїм текстом як режисерка, що для вас змінилось?

Відразу вилізає штучність в тексті. У написаному вигляді та навіть в театрі це непомітно. А от коли намагаєшся створити ілюзію реального життя, то вся фальш та вся штучність відразу лізе в очі. Це хороший урок на майбутнє, буду про це більше думати.

Загалом добре вивчати професію з різних боків. Це дає можливість дуже добре зрозуміти процес. І це щастя, якщо так складається. Це йде на користь усім.

Кадр з фільму

Довкола «Спіймати Кайдаша» було багато мовних дискусій. Думаю, і зараз їх не уникнути. Вам закидали, що ви популяризуєте суржик. Наскільки для вас важлива жива та нецензурована мова?

  Світлана Лобода знялася в кліпі Тілля Ліндеманна: відео

Якщо я це використовую, то значить дуже важливо. Я наразі не знайшла спосіб від цього піти. Можливо, колись знайду. Я не знаю інших художніх інструментів, щоб передати справжність, колорит, автентичність крім виикористання максимально живої підслуханої мови.

Мабуть, на мене мало великий вплив те, що я працювала з документальним театром. І мені зараз важко змусити героїв, яких я уявляю реальними людьми і які справді мають свої прототипи, розмовляти гарною українською мовою. Я відразу за тим відчуваю фальш.

Чи плануєте адоптувати «Погані дороги» ще й для телебачення, як «Кіборгів»?

Ні. Я думаю, що наше телебачення не захоче працювати з таким матеріалом. Але я маю зараз в роботі три власних авторських телевізійних проектів. Сподіваюся, буде цікаво.

Кадр з фільму

Я, як глядач, маю велику претензію до українського телебачення. По суті крім ваших «Кайдашів» я там вже давно нічого не дивилась з задоволенням. Чому Наталці Ворожбит вдалось?

Тому, що це авторський серіал. Мало кому з авторів дають можливість зробити проект від початку до кінця. Всі проекти – замовлення продюсерів. І як правило це замовлення перевірених проектів, адоптація якихось інших, часто російських, серіалів. І там немає нічого особистого, ніякого бажання вийти на інший рівень. Але зараз у світі бум авторських серіалів, сподіваюсь це і до нас дійде.

Зараз увага від кіно все більше відтягується на серіали. Навіть великі фестивалі зробили серіальні секції. Для кіно це добре чи погано?

Це добре. Багато людей не дивиться кіно. На жаль, мало глядачів дивиться українське кіно. А серіали дивляться. Це єдиний спосіб впливу, як виявилось. В тому числі і в хорошому сенсі. Мабуть, робити якісні українські серіали — єдиний спосіб жити разом та зрозуміти один одного.

Які цікаві питання від західних глядачів, які про нас мало знають, вам ставили на міжнародних фестивалях щодо «Поганих доріг»?

Скоріше це були коментарі. Казали, що добре, що немає ідеології. А загалом кожен бачив своє. Наприклад, в Італії жінка сказала, що це кіно про насильство над жінками. Хтось називав інші війні. Добре, що воно особисто відгукується.

Залишити відповідь