Актуальні новини

Підзамче. Там, де добре

У четвер, 3 грудня, Jam Factory Art Center проведе воркшоп «Залучення спільнот через мистецькі практики» від італійського митця Якопо Натолі.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1511432 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1511432{ margin: 0!important; } }

Використовуючи нагоду співпраці з Якопо, митцем-експериментатором, викладачем, професором, арт-терапевтом, дводенний воркшоп «Залучення спільнот через мистецькі практики» пропрацьовує такі питання:

  • Як митці та мисткині працюють із громадами?
  • Як вдосконалити наші навички формування спільноти як єдиного організму?
  • Як генерувати, вести та завершувати процеси співтворення та співпраці?
  • Як створити багатополярний, трансгенераційний та інтерсуб’єктивний колектив?
  • Як навчити того, чого ми не знаємо? Що означає «симпоезис»?

На дводенному семінарі у Львові Якопо Натолі надасть теоретичні та практичні інструменти для відподей на ці запитання та постановки нових.

Якопо Натолі

Не так давно Якопо Натолі уже побував на Jam Factory Art Center під час міжнародної мистецької резиденція «Я там, де мені добре» у Підзамчі.

Тоді Jam Factory Art Center долучився до міжнародної програми «Magic Carpets», яка налічує 14 країн та інституцій. У у рамках цього проекту відбулася мистецька резиденція «Я там, де мені добре», кураторкою якого стала Анна Гайдай.

Взяти участь запросили підлітків з району Підзамче та сусідніх районів Львова. Протягом місяця юні учасники й учасниці співтворили з чотирма митцями і мисткинями в різних художніх практиках. Двоє резидентів приїхали з Риму. Одним з них і був Якопо Натолі. Разом з ним прихала художниця Ґуендаліна Саліні. Також були залучені львівський медіа митець Сергій Петлюк та київська перформерка Ірина Рузіна.

Ідея резиденції «Я там, де мені добре» полягала в тому, аби дати учасникам і учасницям розуміння місцевих можливостей району, в якому вони живуть, та сміливість користуватися ними, відчувати себе вільно у різних локаціях та публічному просторі.

Якопо Натолі та Ґуендаліна Саліні об’єдналися і разом проводили майстер-класи у спільному проекті, до якого були рівноцінно залучені усі присутні. Команда Jam Factory Art Center спілкувалась з резидентами про їхні враження, виклики, творчий процес та ключові ідеї їхніх практик.

Що ви відчули, коли вас обрали для цього проєкту? Які були очікування щодо України?

Ґуендаліна Саліні: У мене не було жодних очікувань. Я хотіла бути здивованою, і була, найкращим чином.

Якопо Натолі: У мене були деякі очікування. Бо я розмовляв з людьми, казали, що це гарне місто. Але коли приїхав, воно виявилось набагато красивішим, ніж я уявляв. Також було по-справжньому приємно відчувати себе тут як вдома. Думаю, між Україною та Італією існує глибокий зв’язок, якщо говорити про нації.

До резиденції були залечені підлітки з Підзамче та сусідніх районів Львова

Розкажіть, будь ласка, яким був робочий процес з місцевою спільнотою? Чи було це так, як ви передбачали?

Я.Н.: Це була робота в процесі, можливо, краще це назвати грою в процесі. Це був серйозний грайливий досвід. Ми приїхали сюди з загальним уявленням, що ми хочемо робити. На щастя, у нас був один тиждень перед початком, щоб просто відвідувати різні місця, розвідати район, місто. Дякуючи цьому у нас розвивались ідеї, тож це було дуже пов’язано з «тут і тепер».

Ґ.С.: Так, відвідуючи район Підзамче в його нинішній ситуації, під час реконструкції і змін, ми подумали, що хочемо попрацювати з уявним спільним місцем. Бо часто хтось згори вирішує, якими повинні бути наші міста, не беручи до уваги наші бажання і потреби. Тож ми попросили підлітків разом уявити місто, і це було неймовірно. Фактично, ядром цього процесу була ідея, запропонована кураторкою Анною Гайдай, яка вже була у назві – бути там, де добре. Тому ми почали уявляти це місце, де добре, чи то абстрактне, чи реальне або їх поєднання. Я вважаю, що уява вже є актом творення. Подивимось, що це принесе в реальне життя людей.

  Перед львівською Ратушею відкрили різдвяну шопку

Розкажіть, будь ласка, про проект. Яким був процес, через який ви пройшли?

Я.Н.: У нас було вісім воркшопів з дітьми протягом двох тижнів. У перший день у нас відбулася колективна мутація. Це було щось на зразок ритуалу, щось поміж ритуалом і грою. Ми зобразили цю мутацію у малюнках, а також розповіли про неї. Тож ми могли представити своїх мутантів. Вони стали нашими істотами, монстрами і т.д.

Ґ.С.: Цей перший момент самотворення був надзвичайно важливий. Ми звільняли себе від заданих імен, встановлених символічних порядків. Була свобода в плані ідентичності, статі, властивостей.

Отож у нас були істоти, але вони були поки що бездомні, і ми вирішили зробити майстер-клас з глини, щоб створити собі маленький дім, притулок. Повстало багато неймовірних місць, які разом створили справжнє селище. Воно спонукало замислитись, як ми організовуємо свій простір і час.

Також було прохання зробити подарунок для спільноти і це теж було дуже зворушливо. Хтось подарував фонтан, хтось багаття чи гамак. Було безліч чудових ідей.

Майстер-клас з глини

Я.Н.: Моїм подарунком спільноті була площа, на якій усі правила можуть бути порушені. Це простір, де усі свідомі того, що будь-які правила відсутні. Думаю, це гарно, мати таке місце.

Потім прийшов час для трансформації нас самих. Ми зробили воркшоп з виготовлення паперових масок та костюмів, які відповідно мали втілювати риси наших створінь.

Ґ.С.: Далі ми пішли в театр, на сцену Дому Робітників. Це місце володіє дивовижною енергією, ми були захоплені історією про те, як робітники самі зібрали гроші й побудували цей Палац Культури, бо мали потребу в просторі для свого дозвілля. Відчувалася енергія співтворення, чим ми також надихнулись.

Ми запропонували підліткам відтворити їхні відео на тікток, що є для них рідною мовою, придумати свій танець, виступ, вибрати музику і світло. Вони вчили нас, як танцювати. Усі ми виступили на сцені, самостійно чи в групах. Наостанок ми вийшли в місто, на Підзамче, одягнені в свої костюми і маски, з постерами з нашими заявами. Разом ми заявляли про своє право на публічний простір як місце свободи, радості і співтворення, у чому часто нам відмовлено.

Ми зробили фото, які потім надрукували на великих банерах разом із нашими твердженнями з лабораторії в театрі і розвісили по району. Це був дуже важливий момент, деякі з дітей потім ділилися тим, як чудово було йти і відчувати себе вільно в місті, повністю виражаючи себе, голосом, образом, тілом. Це був простір свободи.

Говорячи про зв’язок, у яких моментах ви відчували його найсильніше? Що найбільше запам’яталось?

Я.Н.: Ох, багато моментів. Наприклад, коли ми вийшли на вулицю розвішувати постери, я побачив, як з’явилася певна автономність і я міг просто відійти й спостерігати. Це було дуже важливо для мене. Теж багато моментів глибокої комунікації, коли мова не є бар’єром. Мова, а також вік, бо у нас були діти від 8, 11, 14 років. Також ми, дорослі, волонтери. У нас були люди різного віку, що працювали разом, гралися разом, і це було неймовірно.

«Це був простір свободи»

Якими ключовими поняттями ви керувалися у своїй практиці?

Я.Н.: Перше це симпоезис з теорії Донни Гаравей. Дуже складно досягти симпоезису. Це момент творення, в якому кожен учасник несе відповідальність за творіння і відсутня чітка ієрархія, так що вся відповідальність розподілена в групі. Також повинен бути циклічний рух зворотного зв’язку між учасниками.

Друге – міфогенез. Ми оточені різними міфами, але придуманими рекламним світом. Тож наша міфологія зараз по суті ув’язнена, ми наче живемо в клітці з цих міфів через капіталізм, який їх продукує. Для того, щоб вижити на цій планеті, також для політичної дії, важливо створювати свою власну міфологію, ставати нашими міфами, самими собою. Наші воркшопи власне це зробили, бо ми стали нашими мутаціями, ми створили історії, наративи, отже нашу власну міфологію.

  26 жовтня — день Карпа, Агафона і Іверської ікони Божої Матері: історія, традиції та народні прикмети свята

Це також можливо в процесі співтворення. Мистецтво може бути не особистим, не окремого художника, а місцем співтворення, у якому художник може створити умови для нього. І це те, за що я відчуваю відповідальність – забезпечити умови для співтворення.

Як вважаєте, що ваш проєкт зміг дати організації, спільноті, місцю?

Ґ.С.: Думаю, він був важливим для спільноти, особливо в цей час пандемії, коли ми усі роз’єднані і не знаємо, скільки ще цей стан триватиме. Коли є сильне відчуття обмеження свободи, близькості та вільного вибір, усе існує в підвішеному стані на глобальному рівні. Тож мені здається, діти можуть навіть сильніше відчувати цю фрустрацію і загострену потребу у спільному переживанні, можливості разом сміятися, ділитися, сперечатися.

Здоров’я дуже пов’язане з нашим соціальним життям, нашою креативністю і здатністю обіймати один одного. І я думаю, що мистецтво і той спосіб, в який ми його використовували в наших воркшопах, було засобом для відновлення цих зв’язків, діти цього потребували, я певна. Тож сподіваюсь, нам вдалося дати їм трохи надії, свободи, радості бути разом і заявляти про свої права.

Думаю, це те, що вони запам’ятають також на майбутнє, і зможуть використовувати в прийдешніх битвах. Бо ми не можемо сприймати свободу, як щось належне. Ми повинні її захищати.

***

Сергій Петлюк ознайомлював підлітків з медіа мистецтвом. Спільно вони створили відео інсталяцію під назвою «Моє ідеальне місто. Мій ідеальний дім», у якій візуалізували рефлексію на тему комфортного і приємного життя у місті.

Сергій Петлюк ознайомлював підлітків з медіа мистецтвом

Розкажіть, будь ласка, про ваш проект. Що вас надихнуло, яка була мета?

Все починалось з розмов з дітьми про те, як вони бачать своє ідеальне місто, які проблеми вони вважають найактуальнішими. Обговорювали нагальні питання нашого спільного дому. Говорили не тільки про Львів, чи про дім. Від дуже локального ми перестрибували до надзвичайно глобального. Далі ми виробили таку структуру, з якої потім вирішували, як ми можемо візуалізувати ключові питання. Потім ми займалися візуалізацією і побудовою саме інсталяції з тих речей, які ми познаходили довкола на вулиці і опісля працювали над монтажем і з відео.

Чим вас підлітки найбільше вразили?

Що діти, що підлітки мене завжди вражають своєю відкритістю, в них ще нема різних нашарувань, якогось скептицизму, цинізму і вони часто, навіть дуже часто спочатку говорять, а потім думають, але власне, це така щирість, вільність, якої бракує дорослим, і це надзвичайно дає такої позитивної енергії.

Можливо, було якесь зерно, яке ви хотіли посадити?

Ми дуже багато говорили про культуру в загальному понятті цього слова. Говорили про толеранцію теж в дуже широкому розумінні. Про толерування інших, толерування інакомислячих. Я, власне, дуже хотів на таких речах сконцентруватися, оскільки думаю, що в нашому суспільстві це є досить великою проблемою. А з підлітками можна на іншому рівні про це говорити і вони це сприймають досить класно. Навіть якщо вони не погоджуються, то під час дискусій вони можуть змінити свою думку і зрозуміти. Вони все таки не є настільки агресивно налаштовані, як дорослі.

Все починалось з розмов про своє ідеальне місто,

Що було для Вас викликом в цьому досвіді?

  Як Галина Присташ пробачила розіграш Рождена Анусі

Було викликом тримати, умовно кажучи, в напрузі по кілька годин десяток підлітків, в яких в голові знаходишся не лише ти з своєю інформацією, в них ще певні особисті цілі. Також викликом було створити та фіналізувати відео інсталяцію, хоча це не було моїм завданням №1. Все таки головною ціллю було побільше спілкуватись, обговорювати якісь питання: цікаві, зручні, незручні. Найважливішим викликом було те, щоб і підліткам і мені було цікаво під час цього всього, цієї резиденції.

На вашу думку, що повинно робити мистецтво і що воно не повинно робити?

Я точно знаю, що мистецтво не повинне робити – воно не повинне бути пропагандою, воно не повинне бути інструментом якихось політичних цілей, а все інше воно може робити.

***

Останні дні резиденції підлітки провели, знайомлячись з мистецтвом перформансу через дослідження теми кордонів з київською мисткинею Іриною Рузіною. Через рух та інтерактивні ігри вони простежили точку переходу від спостерігача до об’єкта спостережень, працювали з фокусом уваги, концентрацією та експериментували з тим, як через тіло можна освоювати простір.

Знайомство з мистецтвом перформансувідбулось завдяки київській мисткині Ірині Рузіной

Які ваші враження від роботи з підлітками?

Це завжди дуже цікаво співпрацювати з підлітками, тому що вони самі по собі дуже нестабільні. Вони в такому віці, коли самі не можуть себе контролювати, тому ведучий групи теж не може тримати усе під контролем, виробити якусь чітку структуру, план. Це завжди виклик, тому що вони підкидають мені нових завдань і я змушена в процесі постійно щось змінювати, і таким чином розвиваються наші ідеї, розвиваюсь я. Це дуже цікавий досвід.

Чим відрізняється цей досвід від попередніх?

Відрізняється тим, що зараз тут все так перекопано (сміється), і це просто настільки співпадає з цією темою, з якою я вирішила тут працювати з дітьми, що начебто всі ці обставини спеціально створені для того, щоб ще глибше досліджувати тему кордонів. Я займаюся нею сама як перформерка, і дуже цікаво було це подосліджувати з дітьми. А тут я просто виходжу і бачу, що кордони змінюються кожен день, постійно відбувається рух і люди відчувають напруження через те, що не можуть кудись перейти. Постає питання, хто є, скажімо, господарем цього простору, тобто чому це так, і якими є мої права, як мешканки цього району.

Що було найважливіше досягти у процесі? Якою була ваша мета?

Важливо було досягти об’єднання. Тому що коли люди відчувають себе об’єднаними з іншими, тобто цю енергію колективну, вони починають розкриватися, більше довіряти, і якось трошки включаються в роботу. Якщо немає можливості їх об’єднати, то і у мене не вистачає енергії, щоб з кожним працювати окремо. Спільна дія об’єднує і дає людям відчуття безпеки.

«Спільна дія об’єднує і дає людям відчуття безпеки»

Щодо мети, то загалом якось так сталося у ході моєї роботи, що в мене змістився фокус з мети на процес. Якщо це вже називати метою, то це моя головна мета – створити такий процес, в якому діти почували б себе вільними, щоб проявляти себе і здивовувати самих себе. Я не можу сказати, що маю на меті змінити цих дітей, тобто це було б не зовсім чесно, тому що вони самі змінюються. Діти взагалі змінюються, тому що вони діти, вони еволюціонують постійно і головне, що ми можемо для них зробити, це просто дати їм цю можливість.

Проект «Я там, де мені добре» реалізовується Jam Factory Art Center у межах міжнародної програми MagiC Carpets, що співфінансується програмою #CreativeEurope. Фото Анастасії Іванової

Залишити відповідь