Актуальні новини

У Каннах показали «Вторгнення» Сергія Лозниці

На 77-му Каннському кінофестивалі показали документальний фільм «Вторгнення» Сергія Лозниці. Фільм розповідає про те, як повномасштабне вторгнення впливає на життя людей у відносному тилу.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1585711 { min-height: 180px !important; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1585711{ margin: 0!important; } .mobile-branding-wrapper { min-height: 200px } }

Ми бачимо похорон у Києві, весілля в Одесі, роздачу води та їжі у Миколаєві, похорон у Полтаві, рятувальні роботи у Дніпрі, школу неподалік від Авдіївки, похорон на заході України, стрільбища, поїздки волонтерів на фронт, день Незалежності… Доволі довгі фрагменти без жодних коментарів (та навіть зазначень місць, де відбувається дія) є стороннім спостереженням за життям людей.

У березні 2022 року до режисера звернувся Фабріс Пюшо, керівник відділу суспільства та культури телеканалу Arte France, із пропозицією зняти фільм про події в Україні.

«Тоді я не мав уявлення, яку структуру матиме цей мій майбутній фільм, що і де ми будемо знімати, але я вже точно знав, якою буде тема мого фільму. Я хотів зняти фільм про будні в умовах вторгнення», – говорить режисер.

Він також розповів, що за два роки вдалося змонтувати 30 короткометражних фільмів тривалістю від 5 до 25 хвилин. У листопаді 2023 року він почав монтувати повнометражний фільм за мотивами цих епізодів.


Кадр з фільму

Над фільмом режисер працював дистанційно, монтуючи надіслані операторами матеріали. Їх знімали оператор Євген Адаменко (до того він знімав переважно серіали формально українського виробництва з російськими акторами, остання така його робота датована 2021 роком) та польський оператор Пьотр Павлюс. Хоча можемо прочитати в одному з фестивальних видань «Лозниця об’їхав усю країну, щоб зняти, як живе український народ у цих жахливих обставинах». Але сам режисер і не приховує, що в Україні він не був.

  Міністерство культури визнало безпідставним звільнення директора Одеського художнього музею Ройтбурда

«Невеликі знімальні групи у складі оператора, асистента оператора та звуковика відправлялися в різні місця України та на різні майданчики Києва, як правило, на 1-2 дні. Я залишався в монтажній, отримував відзнятий матеріал, щойно він ставав доступним, і монтував епізоди для майбутнього фільму. Для досягнення художньої мети важливо було зберегти певну дистанцію», – розповідає Лозниця, монтажна якого перебувала здебільшого у Литві.

Хто знайомий з його документальним доробком, той без проблем може уявити і «Вторгнення»: позиція стороннього спостерігача, відсутність будь-якого інформаційного супроводу та надання глядачам можливості самим робити висновки, довгі плани та колективний герой.


Кадр з фільму

Відсутність коментарів має позитивний бік: це добре відображає те, як жахливо важко є у масштабі всієї країни, а не у якихось її окремих частинах. Проте оскільки основною цільовою аудиторією є все ж таки іноземці (українці не побачить у фільмі нічого нового), то їм важко буде дати собі раду з інформацією (таким чином, проти задуму, уже спрацював творчий метод режисера у картині «Процес»). Мабуть тим можна пояснити, що глядачі активно залишали зал під час прем’єри. Може, більше емоційний фільм зміг би краще затримати увагу фестивальної публіки, а може просто війна мало кого цікавить.

Звісно, не зміг оминути Лозниця і свою улюблену тему «скасування російської культури». Ще у 2022 році у Каннах він говорив про неприпустимість цього, використавши для своєї промови один із найбільших медійних майданчиків світу (гідний у 2022 році ефективнішого застосування).

Тут ми бачимо епізод з переробкою на макулатуру російськомовних книжок. Нагадаємо, книгарні та бібліотеки збирали російськомовні книжки та віддавали їх на переробку, збираючи кошти на підтримку ЗСУ (збирали на дрони, автівки тощо). Цього контексту, як і емоційної складової цієї акції ми у фільмі не бачимо. Проте бачимо, що поряд із книгами Сталіна та російських письменників знищують книги, наприклад, Цвейга. На субтитрах ми можемо чітко побачити прізвища авторів, тут Лозниця розставляє потрібні йому акценти.

  На реальних подіях


Оператор Пьотр Павлюс, режисер Сергій Лозниця, акторка та волонтерка Ярина Гордієнко у Каннах (фото Festival de Cannes)

Ця сцена освіченими іноземцями сприймається як варварство. І ні, це не вигадка чи припущення, це висновки з розмови з людьми, які усім серцем співчувають Україні і навіть розуміють причини відторгнення.

«Це виглядає так, ніби утилізують не російськи книжки, а просто Цвейга», – такою була реакція.

Не залишився без уваги і пам’ятник Пушкіну, який невдовзі демонтують.

Сильною стороною картини є те, що не наближаючись впритул до лінії фронту, він показує, як війна проникла в усі аспекти повсякденного життя.

Однією з найболючіших сцен «Вторгнення» називають сцену у початковій школі, коли під час тривоги, видно, що у підвалі приміщення є класи для продовження навчання.

«Я не хотів знімати фільм про причини цієї війни. Я вирішив зосередитися на повсякденному житті людей. Я хотів спостерігати та задокументувати, як війна розбещує, впливає та змінює їхні життя», – говорить Лозниця.

«Мені хотілося показати найважливіші, переломні моменти в житті людини: народження, хрещення, шкільні роки, весілля, народження дитини, смерть… Поряд з цими епізодами я показую ті, в яких «фізично» проявляється смерть. . У фільмі показано хронологічний цикл із чотирьох сезонів. Таким чином, у фільмі ми маємо два взаємопов’язані цикли: календарний рік і життєвий цикл людини. Війна нависла над усіма і затьмарює все, торкаючись життя всіх поколінь – молодих, зрілих і старих. Це те, що я хотів показати», – додає він.


Кадр з фільму

Лозниця наголошує, що знімав і продовжує знімати фільми про розпад Російської імперії та про війни, трагедії та конфлікти, які вже понад сто років є невід’ємною частиною цього процесу.

  В Україні стартував книжковий конкурс Best Book Award 2021

«Я знімаю фільми про історію своєї країни. Історія, яку потрібно осмислити. Нинішня війна Росії проти України також є результатом і наслідком цього розвалу та деградації. Мені було дуже важко працювати над цим фільмом. Мені боляче бачити, як моя Батьківщина піддається такому варварському насильству та знищенню», – цитуємо режисера. І з цієї його прямої мови не зовсім зрозуміло, яку ж країну він називає своєю. Якщо це тримати в голові, то його відстороненість від українців, яким він без сумніву, співчуває стає зрозумілішою.

Мабуть все ж таки, для цього фільми потрібні час та відстань (не лише режисера від своїх героїв, але і самого колективного героя від трагедії сьогодення). Тоді ця стрічка посяде своє місце у великій мозаїці свідчень про злочини росіян.

Наразі варто зауважити, що це єдиний фільм у офіційній програмі, який говорить про російсько-українську війну. З екрану та у залі звучало «Слава Україні!». Героям слава. І вічна пам’ять полеглим.

Залишити відповідь