У прокат виходить документальний фільм Яреми Малащука та Романа Хімея «Зарваниця».
У картині йдеться про паломників, які долають сотні кілометрів з карпатської Криворівні до святого місця на Тернопільщині. Серед них – і юний хлопець, що вирушає на прощу вперше, і ведучий місцевого телеканалу, і фотограф-ентузіаст, і священик Іван Рибарук з Криворівні.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1522399 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1522399{ margin: 0!important; } }
Герої різного віку, з різним досвідом. Їх об’єднує шлях до Зарваниці. Робота над фільмом тривала чотири роки, безпосередньо зйомки – два. Українська прем’єра відбулась онлайн на фестивалі Docudays.
Напередодні появи картини у кінотеатрах ми поспілкувалися з режисерами Романом Хімеєм та Яремою Малащуком.
Роман Хімей: Мені здається, що Зарваниця є одним з тих місць, які акумулюють в собі останні перетворення минулого століття, які сталися з Галичиною. Різні політичні режими. При радянському паломництво було заборонене, тому зараз там відбувається ніби біг за минулим часом.
Зарваниця ніби наздоганяє час, те, що вона втратила, і розбудовується у нас на очах. Як відомо, один з головних архітекторів нових споруд Зарваниці (якщо не помиляюсь, він з Тернополя), будував стадіони при совєцькому режимі. І його «скіли» стали у нагоді й при теперішній забудові – у Зарваниці є щось спектакулярне.
Самі галичани вже розуміють, що їм потрібно наздогнати цей час, і вони можуть зробити це тільки своїми силами.
//
Роман Хімей
Ярема Малащук: Неофіційним слоганом нашого фільму була фраза ранньохристиянського богослова Тертуліана «Вірую, бо абсурдно». Ми її адаптували під сучасність, проходили з нею підготовку, виробництво фільму, нас цікавила ця двозначність.
З однієї сторони, багато маловірства, поверхневого бажання вірити, належати до общини. А з іншої сторони, бажання цієї спільності створює те, що потім може перетворитися у щось більш серйозне і глобальне. Цей баланс, гра між секулярним і сакральним – увагу.
Ярема Малащук
Яку роль у вашій історії відіграє натовп?
Р.Х.: Варто було б почати з того, чи коректно вживати слово натовп, чи може краще підшукати слово громада. Ми з Яремою завжди задумувались над тим, як краще окреслювати ці колективності та колективні індивідуальності у наших фільмах чи відкоінсталяціях. Один раз вискакує слово натовп, другий – община, громада чи колективний герой. В якійсь мірі люди, які йдуть в Зарваницю, не сильно відрізняються від іншої колективної ходи, якщо взяти Олімпійські ігри чи гру в футбол.
В якийсь момент, коли ти там перебуваєш, то відчуваєш, що це натовп, втрачаєш власну індивідуальність, рухаєшся разом в одному ритмі. Але інколи ти є частиною колективного героя, і відбуваються очищаючі речі, не побоюся цього слова, милі і важливі для будь-якої людини.
Кадр з фільму
Я.М.: Ти цікаво сказав, я трохи узагальню. Ми часто звертаємося до теми натовпу, так навіть пишуть у наших біографіях. Це також можна окреслити як спільність, що дає тобі можливість бути самим, але одночасно перебувати у зв’язку з іншими людьми.
У випадку колективного тіла Зарваниці, ми, як і в інших наших роботах, фільмах чи відеоінсталяціях, цікавились не унікальними людьми, а хотіли вибрати середнє арифметичне, побутове, яке водночас граничить із духовним.
Нас цікавили будні та все, що з ними пов’язане. Ми звертали увагу на образ натовпу, не викопували з нього не властивий йому образ, а хотіли показати буденне.
Якщо колективно показати цю спільність, натовп, то з нього можна витягнути середину – сюди ми намагалися спрямовувати наш об’єктив.
Чи досліджували ви схожі центри, такі як, наприклад, Люрд. Що їх об’єднує і що в Зарваниці є суто галицького?
Р.Х.: Ми не досліджували прямо, тому що можливості їхати за кордон не було. Нас цікавила не так церковна та офіційна структури, чи історичні передумови створення паломницьких центрів, а саме місце Зарваниці та Галичини.
Ми концентрувалися більше на людях, які дотичні до цього простору, які збираються у цьому місці. Щодо унікального в них, то варто згадати, що на відміну від інших паломницьких центрів, Зарваниця, по суті, реінкарнована, оскільки вона була заборонена довший час, як і греко-католицька церква.
Тепер, коли світ настільки секуляризований, все менше залишається віруючих, все більше церковних споруд перетворюється на світські інституції, а Зарваниця розбудовується з 90-х. І люди все більше туди ідуть. Ця традиція обірвалася, а зараз наново перевідкривається. Але час уже не той, і вимоги уже не ті.
Виникають парадокси, тому що ми отримали багато нових знань після війни, цифрових відкриттів, космосу тощо. Галичина зіткнулася з тим, щоби заново відбудовувати цю традицію, але натикається на реальність, яка суне зі всіх сторін.
Кадр з фільму
Я.М.: Я би тебе поправив щодо того, що багато церковних установ переходять в інший інституційний порядок. Все таки, ми просто маємо справу з європейською молодіжною прогресивною секуляризацією, яка є частиною моди, загального прогресу і технічного прискорення.
Якщо відповідати на питання, що цінного і що особливого є в самій Галичині, то це якраз добре розуміння і відчуття того, якими темпами потрібно відновлювати і створювати сакральне місце. Я б сказав, що іде не відновлення, а створення сакрального місця, і галичани дуже добре розуміють, що невід’ємною частиною релігійних християнських процесів є спектакулярність.
Два роки тому ми зняли для фіналу нашого фільму відкриття українського Єрусалиму. Це теж дуже потужний комплекс, який ілюмінує на сонці, в буквальному розумінні цього слова світиться. І треба зауважити, що великою мірою відновленням займаються люди, які народились уже при совєцкій владі, і з дитинства були відділені від християнства, умовно не ходили до церкви. Вони стали зрілими і зараз намагаються це по-своєму відновити.
Я була в кількох паломницьких центрах в кількох країнах, і впадає в око величезна кількість кітчу, притаманного ХХ та ХХІ століттям. Наприклад, у Вифлеємі, в яслах, яким тисяча років, лежить пластмасовий пупсик в образі Христа. Чому так багато кітчу саме в таких місцях, як думаєте?
Я.М.: Мені здається, що проблема в тому, що церква не дуже відповідає сучасним вимогам, не встигає попадати в естетичні тренди. До того ж, вона змушена дослухатись до смаків людей, не сильно їм суперечити. Виходить, що люди часто диктують, а більшість не завжди має хороший смак.
Кадр з фільму
А у випадку Галичини і Зарваниці, то традиція будівництва сакральної архітектури перервана і, як Роман згадував, людина, яка будувала стадіони, раптом почала будувати церкви.
Тобто тут не можна розраховувати на дуже осмислену сакральну архітектуру або обмеження у кітчі.
Р.Х.: Або навпаки, можна говорити про те, що якраз навики будування стадіонів добре знадобились для того, щоб зробити величезну площу, а потім відкрити український Єрусалим. Зарваниця хоче збирати стадіони, і вона це робить.
Для мене у вашій картині прочитується іронія відносно ситуації, персонажів тощо. Ви вже кілька разів показували фільм. Як на нього реагують глядачі?
Кадр з фільму
Я.М.: Я би сказав, що ми уявляли фільм більше на межі, але під час створення він став не надто радикальним. Він балансує.
А щодо відгуків, цікаво, що вони були з обох сторін: і тих, хто більш атеїстичного світогляду, і більш клерикального, християнського, греко-католицького, критика була з обох сторін, що дивно. І компліменти теж з обох сторін.
Коментарі часто були протилежними. Хтось говорить, що це світлий і добрий фільм про людей, про сучасну форму віри. Хтось говорить, що ми конформісти стосовно церкви, що ми не достатньо антиклерикальні, що треба більше критикувати церкву. З боку церкви не було до нас ніяких негативних коментарів, може ти пригадуєш щось?
Р.Х.: Та ні, радше зацікавлення, і без перебільшення, коли ми мали маленький тур по західній Україні, спілкувалися з глядачами, було багато вірян. Найцінніше для авторів, коли фільм чи інший культурний продукт породжує довгі розмови, бесіди, роздуми. Так і сталося.
Кадр з фільму
Я.М.: Пам’ятаю, в Коломиї була одна жіночка, яка сказала, що це не та Зарваниця, яка є насправді. У фільмі немає стражденних та немає зцілень. У нас була інша оптика. Інші глядачі почали захищати фільм, так що нам навіть не дали змогу сказати, що фільм просто не про це.
Р.Х.: Звичайно, ми боялись критики, як мабуть, всі хто знімає і щось робить про церкву та релігію, адже завжди стикаєшся з почуттями вірних, ми всі це знаємо, але насправді цього не було. Поки що.
