Актуальні новини

«Зарваниця ніби наздоганяє час»

У прокат виходить документальний фільм Яреми Малащука та Романа Хімея «Зарваниця».

У картині йдеться про паломників, які долають сотні кілометрів з карпатської Криворівні до святого місця на Тернопільщині. Серед них – і юний хлопець, що вирушає на прощу вперше, і ведучий місцевого телеканалу, і фотограф-ентузіаст, і священик Іван Рибарук з Криворівні.

@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1522399 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1522399{ margin: 0!important; } }

Герої різного віку, з різним досвідом. Їх об’єднує шлях до Зарваниці. Робота над фільмом тривала чотири роки, безпосередньо зйомки – два. Українська прем’єра відбулась онлайн на фестивалі Docudays.

Напередодні появи картини у кінотеатрах ми поспілкувалися з режисерами Романом Хімеєм та Яремою Малащуком.

Чим для вас є Зарваниця?

Роман Хімей: Мені здається, що Зарваниця є одним з тих місць, які акумулюють в собі останні перетворення минулого століття, які сталися з Галичиною. Різні політичні режими. При радянському паломництво було заборонене, тому зараз там відбувається ніби біг за минулим часом.

Зарваниця ніби наздоганяє час, те, що вона втратила, і розбудовується у нас на очах. Як відомо, один з головних архітекторів нових споруд Зарваниці (якщо не помиляюсь, він з Тернополя), будував стадіони при совєцькому режимі. І його «скіли» стали у нагоді й при теперішній забудові – у Зарваниці є щось спектакулярне.

Самі галичани вже розуміють, що їм потрібно наздогнати цей час, і вони можуть зробити це тільки своїми силами.

//
Роман Хімей

Ярема Малащук: Неофіційним слоганом нашого фільму була фраза ранньохристиянського богослова Тертуліана «Вірую, бо абсурдно». Ми її адаптували під сучасність, проходили з нею підготовку, виробництво фільму, нас цікавила ця двозначність.

З однієї сторони, багато маловірства, поверхневого бажання вірити, належати до общини. А з іншої сторони, бажання цієї спільності створює те, що потім може перетворитися у щось більш серйозне і глобальне. Цей баланс, гра між секулярним і сакральним – увагу.

Ярема Малащук

Яку роль у вашій історії відіграє натовп?

Р.Х.: Варто було б почати з того, чи коректно вживати слово натовп, чи може краще підшукати слово громада. Ми з Яремою завжди задумувались над тим, як краще окреслювати ці колективності та колективні індивідуальності у наших фільмах чи відкоінсталяціях. Один раз вискакує слово натовп, другий – община, громада чи колективний герой. В якійсь мірі люди, які йдуть в Зарваницю, не сильно відрізняються від іншої колективної ходи, якщо взяти Олімпійські ігри чи гру в футбол.

  Настя Каменських привела прихильників у захват, показавши стрункі форми

В якийсь момент, коли ти там перебуваєш, то відчуваєш, що це натовп, втрачаєш власну індивідуальність, рухаєшся разом в одному ритмі. Але інколи ти є частиною колективного героя, і відбуваються очищаючі речі, не побоюся цього слова, милі і важливі для будь-якої людини.

Кадр з фільму

Я.М.: Ти цікаво сказав, я трохи узагальню. Ми часто звертаємося до теми натовпу, так навіть пишуть у наших біографіях. Це також можна окреслити як спільність, що дає тобі можливість бути самим, але одночасно перебувати у зв’язку з іншими людьми.

У випадку колективного тіла Зарваниці, ми, як і в інших наших роботах, фільмах чи відеоінсталяціях, цікавились не унікальними людьми, а хотіли вибрати середнє арифметичне, побутове, яке водночас граничить із духовним.

Нас цікавили будні та все, що з ними пов’язане. Ми звертали увагу на образ натовпу, не викопували з нього не властивий йому образ, а хотіли показати буденне.

Якщо колективно показати цю спільність, натовп, то з нього можна витягнути середину – сюди ми намагалися спрямовувати наш об’єктив.

Чи досліджували ви схожі центри, такі як, наприклад, Люрд. Що їх об’єднує і що в Зарваниці є суто галицького?

Р.Х.: Ми не досліджували прямо, тому що можливості їхати за кордон не було. Нас цікавила не так церковна та офіційна структури, чи історичні передумови створення паломницьких центрів, а саме місце Зарваниці та Галичини.

Ми концентрувалися більше на людях, які дотичні до цього простору, які збираються у цьому місці. Щодо унікального в них, то варто згадати, що на відміну від інших паломницьких центрів, Зарваниця, по суті, реінкарнована, оскільки вона була заборонена довший час, як і греко-католицька церква.

Тепер, коли світ настільки секуляризований, все менше залишається віруючих, все більше церковних споруд перетворюється на світські інституції, а Зарваниця розбудовується з 90-х. І люди все більше туди ідуть. Ця традиція обірвалася, а зараз наново перевідкривається. Але час уже не той, і вимоги уже не ті.

  Ведуча Леся Нікітюк розповіла всю правду про свої параметри

Виникають парадокси, тому що ми отримали багато нових знань після війни, цифрових відкриттів, космосу тощо. Галичина зіткнулася з тим, щоби заново відбудовувати цю традицію, але натикається на реальність, яка суне зі всіх сторін.

Кадр з фільму

Я.М.: Я би тебе поправив щодо того, що багато церковних установ переходять в інший інституційний порядок. Все таки, ми просто маємо справу з європейською молодіжною прогресивною секуляризацією, яка є частиною моди, загального прогресу і технічного прискорення.

Якщо відповідати на питання, що цінного і що особливого є в самій Галичині, то це якраз добре розуміння і відчуття того, якими темпами потрібно відновлювати і створювати сакральне місце. Я б сказав, що іде не відновлення, а створення сакрального місця, і галичани дуже добре розуміють, що невід’ємною частиною релігійних християнських процесів є спектакулярність.

Два роки тому ми зняли для фіналу нашого фільму відкриття українського Єрусалиму. Це теж дуже потужний комплекс, який ілюмінує на сонці, в буквальному розумінні цього слова світиться. І треба зауважити, що великою мірою відновленням займаються люди, які народились уже при совєцкій владі, і з дитинства були відділені від християнства, умовно не ходили до церкви. Вони стали зрілими і зараз намагаються це по-своєму відновити.

Я була в кількох паломницьких центрах в кількох країнах, і впадає в око величезна кількість кітчу, притаманного ХХ та ХХІ століттям. Наприклад, у Вифлеємі, в яслах, яким тисяча років, лежить пластмасовий пупсик в образі Христа. Чому так багато кітчу саме в таких місцях, як думаєте?

Я.М.: Мені здається, що проблема в тому, що церква не дуже відповідає сучасним вимогам, не встигає попадати в естетичні тренди. До того ж, вона змушена дослухатись до смаків людей, не сильно їм суперечити. Виходить, що люди часто диктують, а більшість не завжди має хороший смак.

Кадр з фільму

А у випадку Галичини і Зарваниці, то традиція будівництва сакральної архітектури перервана і, як Роман згадував, людина, яка будувала стадіони, раптом почала будувати церкви.

  Львівські галеристи долучаються до доброчинності

Тобто тут не можна розраховувати на дуже осмислену сакральну архітектуру або обмеження у кітчі.

Р.Х.: Або навпаки, можна говорити про те, що якраз навики будування стадіонів добре знадобились для того, щоб зробити величезну площу, а потім відкрити український Єрусалим. Зарваниця хоче збирати стадіони, і вона це робить.

Для мене у вашій картині прочитується іронія відносно ситуації, персонажів тощо. Ви вже кілька разів показували фільм. Як на нього реагують глядачі?

Кадр з фільму

Я.М.: Я би сказав, що ми уявляли фільм більше на межі, але під час створення він став не надто радикальним. Він балансує.

А щодо відгуків, цікаво, що вони були з обох сторін: і тих, хто більш атеїстичного світогляду, і більш клерикального, християнського, греко-католицького, критика була з обох сторін, що дивно. І компліменти теж з обох сторін.

Коментарі часто були протилежними. Хтось говорить, що це світлий і добрий фільм про людей, про сучасну форму віри. Хтось говорить, що ми конформісти стосовно церкви, що ми не достатньо антиклерикальні, що треба більше критикувати церкву. З боку церкви не було до нас ніяких негативних коментарів, може ти пригадуєш щось?

Р.Х.: Та ні, радше зацікавлення, і без перебільшення, коли ми мали маленький тур по західній Україні, спілкувалися з глядачами, було багато вірян. Найцінніше для авторів, коли фільм чи інший культурний продукт породжує довгі розмови, бесіди, роздуми. Так і сталося.

Кадр з фільму

Я.М.: Пам’ятаю, в Коломиї була одна жіночка, яка сказала, що це не та Зарваниця, яка є насправді. У фільмі немає стражденних та немає зцілень. У нас була інша оптика. Інші глядачі почали захищати фільм, так що нам навіть не дали змогу сказати, що фільм просто не про це.

Р.Х.: Звичайно, ми боялись критики, як мабуть, всі хто знімає і щось робить про церкву та релігію, адже завжди стикаєшся з почуттями вірних, ми всі це знаємо, але насправді цього не було. Поки що.

Залишити відповідь