Актуальні новини

«Шахта. Ранкове зведення»

«Шахта» – документальний роман, події якого відбуваються в червні-липні 2015 року. В центрі історії бійці Добровольчого українського корпусу – артилерійський підрозділ, який виїхав на передову в район шахти «Бутівка».

Автор пропонує разом з добровольцями ДУК ПС в кузові ЗІЛа виїхати на передову, облаштувати «хату» у Водяному, позиції в Опитному, поблизу Авдіївки та шахті «Бутівка»; побути в шкірі артилериста-добровольця в період чергового перемир’я і провести «казковий» місяць на передовій: ховатися від танкового обстрілу, укріплювати позиції, копати, приймати «пологи» в 120-го міномета, знову копати, їсти зіпсовану ковбасу, черствий хліб, сваритись і ділити один автомат на чотирьох осіб.

@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1523282 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}

.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1523282{
margin: 0!important;
}
}

«Ранкове зведення» – мабуть, найповніше зібрання текстів Валерія Пузіка, які були написані в період з 2015 по 2020 років.

Книга щойно з’явилась у книгарнях, пропонуємо читачам уривок з неї.

***

Арта-Кафе

Пам’ятаю, як збиралися: швидко, збуджено, з нотками тривоги та роздратування; виносили своє барахло, рюкзаки зі шмотками, і складали все біля бордюра поруч казарми. Нам дали три авто, чотири – точно! – чотири. Зносили все туди…

– Приціли в коробках.

– Насоси.

– Магазини до автоматів Калашникова – всього пару штук, автомати поки не дали.

– Ф-1 в ящиках.

– ПТУР – штурмовикам.

– Складайте в будку, – каже Паштєт, вилазячи
з кабіни вантажівки, яку підігнав під казарму. – Харчі і воду наприкінці, в останню чергу. Ми під’їдемо до столової – там видадуть на два тижні.

Паштєту на вигляд десь під тридцятку. Чорна густа борода закриває підборіддя, глибокі зморшки на лобі, трохи підняті дуги брів. У вусі кулко. Коротко стрижений. Одягнений у чорну майку та штани бундес. На ногах кросівки з літерою N.

  Катя Осадча злякала підписників фотографією декольте "без грудей"

Він відкриває будку, з-під лоба оглядає всіх присутніх тут:

– Пакуйте!

Метушня почалася зранку, після слів комбата Чорного: виїзд о дванадцятій нуль-нуль – на ранковому шикуванні, спец оголошення для арти та автоботів. Ми занадто довго чекали цього і ось: всього три години на збори.

– Броня, каски, окуляри…

– Розвантажувальні жилети.

– На кузов ЗІЛа.

– Міномети? Вісімдесятку і стодвадцятку, куди?

– Тоже в ЗІЛ.

– «Васильок»?

– Причепи до «ісузу». Потім.

Голоси змішувалися, утворювали асоціативну картину дійсності.

– Гранати! – крикнув Сура, він з Росії, москвич, приїхав воювати за Україну минулого року. Бойовий шлях почав з Пісків, позицій «Шкатулка» і «Джаз–Бенд», артилерія.

«Додому не хочу, – якось казав він, – якщо поїду –одразу посадять, або розстріляють, якщо дізнаються, що воював проти Росії».

«Головне, – казав, – ніде не засвітитись, аби в родини проблем не було. Мені то пофіг, дороги назад вже немає».

– Відкривайте, діставайте запали…

Спеціальним ключем, ніби консерву, Страннік відкриває цинк. Йому десь під п’ятдесят, високого зросту, двоє дітей, десь з Київщини.

– А РГД?

– В іншому ящику.

– По дві, інші нехай залишаються в ящиках, – це Степ.

Жорж взявши в руку дві Ф-1, ходить і приговорює:

– Для чого вони мені? Куди я їх буду кидати?

– Себе підірвеш. Всяке буває… – у відповідь.

Жорж смішний, він завжди волочить за собою
фотоапарат, гладить свою довгу руду бороду, поправляє окуляри.

– А сюди я приїхав, щоб стати українським Хемінгуеєм, хочу писати про війну, повоюю і напишу книжку, навіть назву придумав – «непотрібне покоління». А що? – символічно. Бач, що робиться з добровольчими корпусами? Ми нікому не потрібні. Про нас забудуть. Ми не потрібні державі. Ми нікому не потрібні, – наголошував він, сміючись. Усмішка ховалася в бороду, про неї можна лише здогадатися по тому як тонкі вуса підіймаються вгору та по звуках, характерних тільки для Жоржа, коли він давить либу.

  Гостем 27 BookForum стане шотландський письменник Шон Байзелл

– Скоро збриєш її… – підьоргував Страннік.

– Сам збриєш…

Суть в тому, що Жорж, пообіцяв: якщо виїдемо, то поголить всю цю шевелюру. З нього сміялися, мовили:

– Дай звикнутись з новим образом Жоржето, а то ще пристрелить хтось вночі.

Його справді ніхто не бачив безбородого, і це викликало своєрідний інтерес.

Дві години погрузки й нарешті довгоочікуване:

– З Богом! – від діда, Тихона.

Кивок у відповідь й слово:

– Поїхали…

Конвой у шість машин. Попереду течек комбата, чотири наших автомобілі, позаду, у хвості колони, джип штурмовиків. Три години дороги – десяток блокпостів. Солдати, що пропускали нас, підіймали, у знак вітання, вгору руки.

Дорожні знаки сигналізували:

Донецька область

Курахове

Мар’їнка

Красногорівка

В кузові ЗІЛа весело, в ньому 12 чоловік. Сидимо на ящиках з мінами, між якими міномети в розібраному вигляді, РПГ, навалені на купу бронежилети та каски. Хлопці розмахують прапорами та вигукують гасла.

– «Червоно-чорні наші прапори», – гучно приспівує рядок з пісні козак Часник, коли їхній джип переганяє наш ЗІЛ.

Назустріч рухаються автівки, сигналять нам.

Район Авдіївки з новин виглядає не дуже весело. Постійні обстріли ворожої артилерії, жертви серед мирного населення, «двохсоті» та поранені бійці різних батальйонів. Намагаєшся себе заспокоїти – усміхаєшся, а в голові прокручуєш всі можливі сценарії, які не завжди оптимістичні. Пам’ятаю, як не міг знайти місця собі, коли перед виїздом сказали, що Шуруп, хлопець з розвідки, підірвався на міні. Це було 10 червня поблизу шахти «Бутівка»: «…при виконанні бойового завдання в зоні АТО поблизу Донецька був важко поранений розвідник 5-го окремого батальйону ДУК ПС друг Шуруп. Він втратив ліву ногу, підірвавшись на ворожій міні. Шурупу 20 років. За його плечима Майдан, штурм Карлівки, Авдіївки, Савур-Могили, Красногорівки, оборона Пісків. Близько 30 днів тривала його ротація в Донецькому аеропорту».

  Не повністю видно обличчя! — Меган Маркл показала нове фото сина Арчі і викликала невдоволення у британців

Колона з’їздить на узбіччя.

Шум в рації змінюється словами:

– Десять хвилин…

Зупинка за вимогою.

– Хлопці, одягайте броніки і каски… – команда Чорного виконується автоматично.

Жорж вискакує з кузова ЗІЛа, на ходу дістає фотоапарат і починає фотографувати хлопців. Жваві та веселі вони позують з РПГ та «калашами», на фоні автоматичного міномету 82-го калібру – «Василька», який прикріплений до подарованого волонтерами джипа «ісузу» з номером «Бандера».

Густо посаджені дерева повзуть правим краєм грун­тової дороги, ділячи поля на чіткі квадрати гектарів.

– Довго ще?

– Ні! – каже комбат Чорний, – скоро будемо на місці.

Самітник, наш командир, роздає цигарки. По дві пачки в руки. Сині та червоні. На вибір. «Це на два дні, економте». У його руках декілька блоків.

– Саша, поможи! – до Странніка.

Поправивши бронежилет, той бере в нього половину.

– В кого курива немає, підходьте сюди, за всіма
я бігати не буду…

Взявши дві сині пачки, я засунув їх в аптечку, тільки там було місце для них. Пальці торкнулися металу запалів, згадав про них: потрібно буде вкрутити в гранати, потім… – а сам закинув в рот м’ятного цукерка.

Літо, сонце, спека.

– Вантажимося! – прозвучав голос командира.

Через борти з трьох сторін ми почали залазити
в кузов.

Страннік гупнув двічі по кабіні…

Мотор ЗІЛа завівся.

Автомобіль рушив далі.

Ми заїздили у Водяне пригинаючись, фактично втискуючись у кузов ЗІЛа, аби шлагбаум не позбивав нас, ніби хрущів з гілки пізньої весни. На червоно-білій жестянці висіли дитячі іграшки. Одна з ляльок крутилася на тонкій жилці проводу, а на обличчі застигла заводська усмішка.

Залишити відповідь