У книгарнях з’явилась книга Аманди Лі Коу «Світло далекої зірки». Ця розповідь починається з випадкової світлини, зробленої на одній з артистичних вечірок у міжвоєнному Берліні, де вперше перетнулися життєві траєкторії трьох жінок – Марлен Дітріх, Анни-Мей Вонг та Лені Ріфеншталь.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1546736 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1546736{
margin: 0!important;
}
}
Перша з них – німкеня, що покинула рідну країну в час нацистського панування й стала американським символом свободи. Друга – американка китайського походження, чужа в Америці і в Китаї, чия акторська кар’єра – це ненастанне долання культурних стереотипів. Третя – німкеня, авторка визнаних кіношедеврів, яка поховала свій талант, поставивши його на службу Адольфові Гітлеру.
Три зірки кінематографу – мистецтва, що уособлює довге XX століття, такі яскраві й різні. У їхньому світлі розкривається ціла епоха, сповнена відчайдушної творчості, боротьби за мрію, незмірного болю та неминучої самотності. Долі реальних людей авторка відтіняє історіями вигаданих, але реалістичних героїв, створюючи багаторівневе полотно, що широко розгортається в часі і просторі.
«Світло далекої зірки» – перший роман англомовної письменниці родом із Сінгапуру Аманди Лі Коу, який здобув високу оцінку критиків і припаде до смаку шанувальникам драматичної та художньої біографічної прози.
Вийшов він у «Видавництві Старого Лева» e перекладі Анни Вовченко. Дизайн обкладинки створила творча майстерня «Аґрафка». Пропонуємо уривок з книги.
***
Анна-Мей швидко вирішила: Європа з першого погляду сподобалась їй більше, ніж Америка. Краще ж, коли на неї хухають тут, ніж цькують удома. Багато років вона прагнула бути як усі, а нині побачила, скільки можливостей дає відмінність від решти. Що це – нова гра, у якій їй випала несподівана фора, чи попередня, тільки в профіль? У лос-анджелеських провулках білі типи часто розважалися, спускаючи собак на перехожих китайців. Коли одного дня на саму Анну-Мей спустили пітбуля, їй навіть полегшало: більше вона не мусить чекати нападу. Батько підхопив її на руки, хоч вона була вже не маленька, дванадцятирічна, обернувся до власника собаки й проказав напам’ять дражнилку, якої Анна-Мей не зрозуміла, але там були дурнуваті слова «хінчик-чухайкінчик виліз на ослінчик…».
Білий чолов’яга реготнув, підкликавши собаку до ноги.
Прикольно, мовив він. Я ще такого не чув.
Батько поставив Анну-Мей на землю, вклонився, і їм було дозволено пройти неушкодженими. Дівчина ще могла зрозуміти той віршик – ну, вихопилося в мить небезпеки, – але не силуваний уклін, коли пса було відкликано.
Навіщо ти кланявся? – запитала вона, приховуючи в голосі зневагу.
А ти хотіла би захворіти на сказ? – мовив батько.
Краще хай би мене покусав скажений собака, ніж бачити, як ти кланяєшся, подумала Анна-Мей. Батько зиркнув на неї грізно, і вона не посміла вимовити ці слова вголос. Увечері мати прийшла підгорнути їй ковдру й сказала: знаєш, тато так сильно любить тебе. Анна-Мей відвернулася. Не хочу знати, буркнула в подушку. Глибоко в душі вона плекала задерикувату впевненість, що сама нізащо не вклонилася б, на відміну від батька, – впевненість, яку втратила одним махом у чотирнадцять, коли для першої ролі в масовці, у голлівудському фільмі, їй наказали «покричати по-китайському».
Фільм був німий. Продюсерам треба було створити на екрані атмосферу.
Їй пояснили, що від неї хочуть, і вона позадкувала.
Я не знаю китайської, сказала Анна-Мей лінійному продюсерові.
Немає значення, відповів той, просто зроби це. Зробити це? – перепитала Анна-Мей. Ця не годиться, звернувся їй через голову хтось до кастинг-менеджера. Знайдіть іншу.
Ні, чекайте, сказала вона. Я все зроблю.
Вона волала сумішшю домашньої кантонської та іспанської, що її нахапалася від сусідських мексиканських хлопчаків, з якими бавилася в кульки. Фільм називався «Червоний ліхтар», з Аллою Назімовою в головних ролях. Назімова грала двох посестер у Пекіні часів Боксерського повстання – напівкитаянку Малі та білу Бланш. Анна-Мей виступала в масовці з п’ятисот дівчат, упольованих на вулицях китайського кварталу. Вона саме розносила замовлення, коли її зупинив асистент із добору акторів. Бланк згоди, який вона забрала з собою, мусили підписати батьки, і Анна-Мей сумлінно відточила підробний підпис.
Її роль називалася «китаянка з ліхтарем» і не була зазначена в титрах.
Уранці, збираючись на «Парамаунт», Анна-Мей вивудила білу рисову пудру з шухляди материного трюмо. Розтерла її по обличчю й злякалася, чи не занадто вона бліда. Тоді пошукала десь червоного паперу, а коли не знайшла – відірвала кутик конверта з-під новорічних грошей на удачу й коловими рухами нанесла порохнисту фарбу з нього собі на щоки. Перш ніж вислизнути з дому, вона помітила, що одна з її брів зникла під шаром пудри, тож видобула зі шкільного ранця чорний олівець і намалювала на місці брови пряму лінію. Дорогою до заповітної студії Анна-Мей боялася не того, що оце вона вперше в житті йде на «Парамаунт», – а випадково зустріти батьків. Щойно масовці «Червоного ліхтаря» дали знак іти на грим та зачіски, Анна-Мей рушила швидкою, розгонистою ходою, але на підступах до трейлера стишила крок, щоб ніхто не дорікнув їй біганиною. Жінка з планшетом глянула їй в обличчя і засміялася.
А це що за жовта помідорка до цирку зібралася?
Серветкою з кольдкремом їй витерли все обличчя зліва направо. Анна-Мей, звісно, образилася, що її творіння отак просто знищили, проте й відчула себе важливою персоною – недарма ж коло неї метушиться стільки дорослих. Вона сіла рівно. Їй заплели дві тугі коси й видали подерту бавовняну свитку з китайськими вузлами-ґудзиками. Коли художник по костюмах вирішив додати на свитку кілька брудних плям, Анна-Мей ухилилася від струменя фарби з розприскувача. У кіно вона мала бути кращою, а не гіршою, ніж насправді, тож їй не хотілося виглядати жебрачкою. Анна-Мей думала попросити видати їй якусь іншу одіж, але всі дівчата з масовки були в однакових свитках і вже слухали гучні інструкції якогось високого чоловіка. Ви перейдете вулицю, пояснював він, і зупинитесь біля цієї позначки, але не поводьтеся так, наче прийшли, куди треба, і в жодному разі не дивіться в камеру.
Після кількох дублів камера змінить розташування й усе треба буде повторити спочатку.
Чекаючи й подумки повторюючи вказівки, Анна-Мей раптом подумала, що жоден із фільмів, які вона бачила, не тривав понад годину. А вони вже довше тут тиняються. Скільки ж часу потрібно, щоб зняти фільм?
Коли масовку відпустили, Анна-Мей нікуди не пішла.
Тихенько сидячи скраю майданчика, вона дивилася репетицію Алли Назімової. Одягнена, як богиня, та готувалася до своєї сольної сцени. Скільки часу довелося чекати міс Назімовій, щоб стати справжньою акторкою, і коли вона зрозуміла, що хоче саме цього?
Сама Анна-Мей тренувалася щодня з десяти років. Тривалість її вправ обмежувалася часом, який вона могла непоміченою провести перед великим дзеркалом у спільній родинній спальні. Вигадуючи міфічні домашні завдання, щоб мати привід не допомагати в пральні, Анна-Мей вкладалася на ліжку й розігрувала кінематографічні сцени в себе у голові. Коли ж вони рвалися назовні – підходила до дзеркала, дивилася своєму відображенню у вічі й починала.
Їй уявлялося, як її на волосині від загибелі рятує самовпевнений, розбуялий красень, щонайменше метр вісімдесят на зріст: убиває нападника першим же пострілом із пістолета з перламутровим руків’ям, а потім зводить курок і цілує свою кохану. Перед дзеркалом Анна-Мей благала взяти її з собою і так поводила плечем, щоб з нього зісковзнула блузка; готова от-от зомліти в дужих обіймах рятівника, вона вдихала анісовий аромат його брильянтину й випалювала слова, після яких він уже не зміг би її покинути. Я хочу жити з тобою, вигукувала вона, обхопивши руками уявну шию, жити твоїм вільним, диким життям! Цю репліку вона вичитала в інтертитрах одного фільму. Тоді Анна-Мей розплющила очі й побачила в дзеркалі батькове відображення. Хтозна, як довго він там простояв. Вона осунулася, лепечучи якісь пояснення, але батько вже мовчки пішов.
Найближчої суботи Анну-Мей відвели до шамана в китайський квартал; той дав їй пляшечку води, настояної з попелом, і звелів випити. А наступного дня, у неділю, – до превелебного пастора китайської баптистської церкви, який правив служби тайшанською та англійською мовами. Геть! Геть із цього ніжного дитяти, з цієї невинної квітки, виспівував він спочатку однією, а потім другою. Духу ненатлий, гаспиде боягузливий, я наказую тобі – геть! Батько спитав панотця, коли мине одержимість, і тоді Анна-Мей збунтувалася.
Отче, я не одержима, заявила вона, не зводячи погляду з батька, який перестрашено втупився у свою розперезану доньку. Я акторка!
Тепер вона стала справжньою акторкою. Їй подобалося відвідувати нескінченну вервечку блискучих світських вечірок, одержувати запрошення в перші ряди на сезонні покази модних домів – а проте дивно, думала Анна-Мей, що ця сподівана від неї діяльність не має нічого спільного з акторською грою та зйомками. Напевно, слід було б відхиляти всі подібні пропозиції, але відмовитися від спокусливих привілеїв виявилося важче, ніж вона думала. Ця риса власного характеру засмутила її, хоч Анна-Мей і усвідомлювала, що це не сліпа жадоба, а бажання нарешті досхочу натішитися заслуженим. Певно ж, вона росла такою скромною дівчинкою. Треба буде з цим попрацювати. Вона мріяла колись навчитися відмовляти без жалю та почуття провини. Чому не можна показуватись лише на майданчику, а поза тим жити собі звичайним життям?
Звикай, порадив їй агент, відтепер це частина твоєї роботи.
Він склав їй графік подій у Європі – громадських заходів, зустрічей, інтерв’ю, фотозйомок. Без правильного образу ані професійна етика, ані талант нічого не важать, пояснював агент. Цікаво, який образ він уважає для мене правильним, замислилась Анна-Мей, проте не насмілилася спитати. В усьому Голлівуді не було другої такої, як вона. Їй не було з кого брати приклад, окрім хіба що Долорес дель Ріо, вродливої мексиканської мулатки, але в Лос-Анджелесі навіть Долорес намагалася скидатися на білу. На кастингах Анна-Мей уже звикла бути єдиною азіаткою, пробуватися на другорядні ролі – та мали ж колись і її затвердити на головну? У Голлівуді вона так нічого й не дочекалася, от і приїхала: може, в Європі їй буде вільніше. Але тепер, у цій яскраво освітленій бальній залі в Берліні почувалася хіба що виснаженою.
Вона хотіла просто пробратися в туалет, але хтось її знову перепинив і почав розпитувати про «китайський спосіб життя». Марно було пояснювати, що про Христофора Колумба вона знає більше, ніж про Конфуція, коли всіх цих людей так легко причарувати всього кількома словами: дракон, кумкват, шовкопряд, столові палички!
Змушена знову вдаватися до цієї пантоміми, Анна-Мей розгубилася, бо ще в Лос-Анджелесі поклала стільки засобів на те, щоб ніколи більше нічого подібного не робити – дорога пудра, занадто світла для її шкіри, гаряча плойка, щоб накрутити цупке, пряме чорне волосся, гламурні світлини Мері Пікфорд, які належало розглянути, щоб намалювати й на собі губи кольору стиглої вишні, тіні для очей з ефектом подвійної повіки.
Анна-Мей поквапилася, та її вкотре перепинили.
Даруйте, мовила літня жінка в густо розшитій шалі, ви схожі на одну з тих порцелянових статуеток на вітрині в «КаДеВе».
Дякую, відповіла Анна-Мей.
А ще, засяяла незнайомка, у вас дуже добра англійська!
На мить Анні-Мей захотілося пояснити цій літній жінці, що жодною іншою мовою, крім англійської, вона взагалі не говорить. Її й без того імпотентна кантонська поступово відмирала, відколи Анна-Мей покинула рідний дім, а мандаринською вона завжди вміла не більше, ніж полічити до десяти і назвати своє ім’я. Проте часточка її єства не розуміла, навіщо все це казати – адже літня жінка не мала на увазі нічого поганого. Дуже вам дякую, мовила Анна-Мей, уклонилася і відійшла. Люди довкіл замасніли, вона смерділа шампанським. Усі сунули до неї сторчголов не тому, що вона була дуже приваблива, ні – її неможливо було пропустити просто тому, що вона була інакша. Сукня неприємно прилипла до шкіри. На півдорозі до туалету хтось торкнув Анну-Мей за плече.
На її подив, то виявилася та сама білявка, що облила її з келиха. Ледь не загубила вас, усміхнулася вона.
Що таке? – трохи зарізко відповіла Анна-Мей.
Білявка тримала склянку з водою. Нате, подала її Анні-Мей, я чула, як ви просили води. А офіціант не прийшов, еге ж? Уявіть, не вгавала вона, вечірка, де купажних вин стане на ціле курортне містечко, але простої води – ані краплі. Анна-Мей двома ковтками осушила склянку й покрутила в руках, не знаючи, куди її дівати.
Склянку забрала білявка.
Ну, як ви, спитала вона, нормально?