Щоб представити Ярослава Шемета, потрібен не один рядок тексту. Головний гостьовий дириґент оркестру Neue Philharmonie в Гамбурзі, лектор та викладач Музичної академії Ігнація Падеревського в Познані, засновник оркестрів Musique Moderne та Polish Symphony Orchestra, головний дириґент першої незалежної української оперної студії Coloratura Opera Lab. Йому лише 24 роки, а він вже співпрацював з багатьма зарубіжними оркестрами та солістами в Австрії, Німеччині, Польщі, Чехії, Україні та Китаї. У серпні 2020 року Ярослав Шемет став головним дириґентом оркестру INSO-Lviv.
@media (max-width: 640px) { #mobileBrandingPlace1511069 { padding-bottom: 56.21%; z-index: 9; } .simple_marketplace_news_list #mobileBranding1511069{ margin: 0!important; } }
З Ярославом ми зустрілися між його концертами в Україні та Польщі, коли мистецтво змушене адаптуватися до щоденних викликів, що йому підкидає карантинна доба. Тим ціннішими у такий час є живе спілкування та жива музика. Про життя музикантів та роботу музичної сфери в нових умовах пандемії читайте у цьому інтерв’ю.
Про локдаун, порожні зали та дистанцію
У вас наразі є кілька проектів в Україні, Польщі, Австрії, Німеччині. Умови проведення різні. Розкажіть, як сьогодні проходять ваші концерти тут і за кордоном.
Зараз усе так швидко змінюється, що дуже складно якось однозначно окреслити ситуацію з карантином у музичній сфері. Весь музичний світ зіткнувся з тим, що треба пристосуватися до змін у надшвидкому темпі. На початку карантину, навесні, всі взагалі були трохи в шоці, не знали, як діяти. Далі почали з’являтись якісь гібридні моделі.
Можу розповісти, як виглядає ситуація сьогодні. У Львові 14 листопада ми грали програму «Імпульс» з INSO-Lviv при обмеженні в 50 місць у залі. У Лодзі та Катовіцах я грав уже без публіки – з онлайн-трансляцією. У Польщі наразі не впроваджено повний локдаун: працюють продуктові, аптеки та магазини товарів першої необхідності, кафе та ресторанам дозволено працювати лише на винос і з доставкою, а філармоніям, операм та іншим закладам культури – без відвідувачів. Скільки це буде тривати – ми не знаємо. Влада Польщі оголосила, що частковий локдаун діятиме до 26 грудня. Наразі зі статистики захворюваності складається враження, що пік епідемії вже минув.
У Німеччині багато закладів скасували всі події до кінця листопада, лише деякі проводять концерти онлайн. На 29 грудня запланований концерт у Старій Гамбурзькій філармонії (Laeiszhalle Hamburg), а 13 січня – в Новій (Elbphilharmonie Hamburg), проте з обмеженням по кількості квитків – лише ¼ зали. Щоб було зрозуміло, для нової філармонії це десь 600 людей.
Як грати в напівпорожньому залі?
Це взагалі окрема розмова. Добре, якщо є 20 людей, як було на відкритті сезону у Львівській філармонії. Але жах для кожного музиканта грати взагалі без публіки. Слухач – це невід’ємна частина системи «виконавець – композитор – публіка». Уявіть, що один із елементів механізму раптом забрали. Я виходжу на сцену, піднімаю оркестр, кланяю його на камеру, а в залі – порожньо. Немає того енергетичного обміну: дириґент – оркестру, оркестр – публіці, публіка повертає енергію музикантам. У Барселонські опері нещодавно зіграли концерт для рослин – у залі на слухацькі місця поставили горщики з рослинами. Це, звичайно, зовсім не те, немає тої енергетики.
А як щодо економічної складової таких карантинних концертів? Людина купує квиток на онлайн-концерт чи він транслюється безкоштовно?
Все залежить від країни. У Німеччині можуть собі дозволити повністю скасувати концерти на якийсь час, держава дотує музикантів з кризового фонду. Так само у Великій Британії. У Польщі частково також. Наразі в Польщі я граю усі заплановані концерти, бо на них вже давно було виділено фінансування з бюджету. Тому всі онлайн концерти для слухачів безкоштовні. На початку жорсткого локдауну у Польщі ми отримували 80% гонорарів. Але повертали гроші лише тим музикантам, які мали підписані контракти. Багато фрілансерів (а серед них є і зірки) залишилися без заробітку.
Уперше за останні 100 років, з часів «іспанки», світ стикнувся з такою проблемою. Здається, ми всі передивилися свої цінності та переконалися, що потрібно більше грошей виділяти на медицину, на кризові фонди, готуватися до надзвичайних ситуацій.
Шкода, що перша хвиля вірусу не навчила нікого.
Дириґент по інтернету
Ви тривалий час були гостьовим дириґентом оркестру INSO-Lviv, відіграли разом багато яскравих проектів. У серпні ви стали головним дириґентом оркестру.
Все мало бути зовсім не так. Але прийшла пандемія і все змінила. Вже під час локдану ми записали відео з увертюрою до опери Дж. Верді La Forza del Destino («Сила Долі»), де кожен музикант грає сам удома. Це був дуже цікавий досвід. Але перший концерт у ролі головного дириґента я зіграв з оркестром у серпні.
Посада головного дириґента вимагає більшої відповідальності, ніж гостьового. Що нового ви відкрили для себе за цей час? Чи допоміг якось переосмислити певні речі карантин?
Звісно, карантин змінив наше мислення. Я дуже вдячний людям, які придумали інтернет, адже завдяки ним я можу бути дириґентом оркестру, перебуваючи далеко від нього.
Відповідальності стало, звичайно, більше. Адже гостьовий дириґент відповідає лише за рівень свого концерту, а головний – за рівень сезону, за артистичний рівень всього колективу.
Розкажіть, у яких умовах сьогодні працюєте з оркестром.
Тут треба, по-перше, дивуватися відвазі дирекції філармонії, бо планувати щось у такому режимі – це дуже складна штука. Раніше було так: ми домовляємося про термін концерту за півроку. Зараз ми шукаємо дату в графіку за місяць. Але все змінюється за лічені дні. Раптом раз – і оголошують карантин вихідного дня.
Організація кожного івенту вимагає чималих зусиль, треба бути максимально мобільним. Наприклад, якщо це запис, як було у Львові 15 листопада, потрібно домовитися із звуковиками, дириґентом з Польщі, солісткою з Німеччини, оркестром зі Львова, організувати все так, щоб ніхто не похворів, щоб були дотримані всі норми. Вважаю, що оркестр у нинішніх умовах тримає дуже високу планку. Керівництво не складає руки і не відмовляється від планів, ми працюємо і створюємо унікальний продукт. Проте ніхто не знає, що буде у січні. Чи будуть гроші на культуру? Як ми взагалі пережимо цю кризу?
INSO експериментує із розташуванням оркестру (фото INSO-Lviv)
Як підтримуєте зв’язок із музикантами, як репетируєте? Відкрийте трохи секретів музичної карантинної «кухні».
Зараз наша робота більш менш схожа на звичайну. Ми радимося по телефону, допасовуємо терміни, солістів, програму. Я приїжджаю у Львів на 4-5 репетиційних дні, потім ми виступаємо поки що, на щастя, навіть із публікою. Сама «кухня» з мого боку не змінилася. Змінилася частота зустрічей та швидкість зміни обставин. А от коли ми збираємося у Львові на репетиції, все виглядає як завжди. Я навіть у серпні спіймав себе на думці, ніби нічого не змінилося, звичайна репетиція, от лише відстань більша.
До речі, про відстань. Бачила фото репетиції оркестру з широкою розсадкою. Це, мабуть, дуже важко для дириґента, охопити такий великий простір.
Це складно також і для музикантів. У цій ситуації дириґент дуже важливий.
Дивіться, що відбувається. Я стою внизу під сценою. Струнні сидять навпроти мене. Всі духові – на сцені, до трубача десь метрів 20. Коли грають скрипки, їх звук долітає до духових із запізненням. І навпаки. Усе це без дириґента неможливо скоординувати. Але на щастя, швидкість світла є більшою за швидкість звуку. Тому руку дириґента музиканти бачать без запізнення. Дириґувати дійсно доводиться більш широким жестом, більше вкладати зусиль у кожен рух, більше задавати імпульсу. На кожній репетиції я кажу: «Не вірте своїм вухам, вірте своїм очам». А це доволі складно для музиканта, який 10 років відіграв в оркестрі, а ще 15 вчився. Всі ці 25 років його вчили слухати. Зараз він має про це забути і дивитися лише на дириґента.
Репетиції з широкою розсадкою складні і для диригента, і для музикантів (фото INSO-Lviv)
А ми ще почали сезон з такої програми – з П’ятої симфонії Бетховена, де все має бути ідеально в пульсі, без запізнень. Коли обирав програму, я думав, чи це добре рішення, чи ні. Зараз впевнений, що добре. Це як відро холодної води на голову. Оркестр одразу мобілізувався.
Український музичний бренд та виховання смаку
14 листопада ви відіграли програму української музики «Імпульс». Звучав твір Антіна Рудницького «Українська сюїта «Веснянка», Концерт для фортепіано з оркестром Василя Барвінського, «Українська сюїта» Андрія Гнатишина.
Так, цей концерт відбувся в екстремальних умовах. Літак солістки Катерини Тітової затримали, тож на концерт вона не встигала. Ми попросили виступити Оксану Рапіту, яка буквально за кілька годин повторила концерт Барвінського і блискуче його виконала на концерті. А наступного дня відбувся запис диску з цією програмою, де з оркестром уже грала Катерина Тітова.
Останнім часом у нас з’явилося доволі багато проектів з української класичної музики, що не може не радувати. Чи можна сказати що час української музики настав?
Я впевнений, що темні часи для української музики вже позаду. Інтерес до поважної української музики. Величезну роль у цьому зіграла доступність музичної освіти та музики загалом для людей. І це глобальні процеси, які відбуваються не лише в Україні. Подивіться на Німеччину, Польщу, Австрію – за останні 10-15 років кількість освітніх проектів величезна. Якщо раніше з умовного 3-Б у філармонію приходило з 30 дітей максимум один, то сьогодні приходить двоє. А це в масштабі країни – величезні цифри.
Мені дуже подобається, що Україна не копіює західні проекти, а створює свої власні. Можна сказати, що вона створює свій бренд у Європі.
Концерт «Імпульс» відбувся в екстремальних умовах (фото Ярослава Шемета)
Хочу поговорити про виховання музичного смаку. Останнім часом стають дедалі популярнішими проекти на межі популярної і класичної музики. Наприклад, симфонічні перекладення відомих хітів, або навпаки – популярні твори з класики виконуються в естрадному стилі. Як ви до цього ставитеся?
Не хочу здатися музичним нацистом, але я не люблю поєднання з поп-музикою. Вважаю, що поп не відображає сенс форми, звуку і слів. Хоча, дивлячися, що ми маємо на увазі під словом поп-музика.
Можу сказати, що я дуже люблю джаз та поєднання джазу і симфонічного оркестру. Під час навчання я навіть грав джаз по вечорах у барах, щоб підзаробити.
Зараз є багато проектів типу «Музика з кінофільмів», або «Симфонічні хіти». Мені не подобається як це робиться. Спочатку це позиціонується, як привчання людей до класики, знайомство із звучанням оркестру. Але врешті це перетворюється на комерцію. Організатори роблять шоу, зі світловими ефектами, костюмами, відеорядом., який часто не дуже пасує до того, що звучить. На музику не так звертають увагу. Приходять люди, які потім напишуть у соцмережах: «А я сфоткався з оркестром».
Зазвичай після таких перформансів вони не приходять слухати оркестр у філармонію, а якщо і прийдуть, то будуть розчаровані, бо не отримають того шоу, до якого звикли.
А от якби поміж тих популярних хітів давали класичні – ту же другу частину симфонії №7 Бетховена, яка вже була використана в багатьох фільмах, зіграйте також і першу, нехай люди дізнаються. Можливо їм сподобається. На щастя, стіна стереотипів, яка відділяла класичну музику від людей потроху зникає. Класична музика стає ближчою.
Наприклад, усе більше відбувається концертів класичної музики в незвичних локаціях: у ботанічному саду чи в парку.
Або в закритих двориках, у закинутих фабриках, чи у трамвайному депо, як на LvivMozArt. Класична музика за останні 10 років стала настільки близькою, на стільки пішла до людей, що не знаю, що ще зробити, щоб стати ближчими. Тепер треба, щоб люди до нас прийшли.
Чи необхідні, на вашу думку, вікові обмеження на концертах класичної музики?
Дивлячись, які та де. Наприклад, якби я дириґував П’ятою симфонією Малєра, мені би не хотілося мати в залі натовп дітей, що бігають. А якби «Весну священну» Стравінського переривали плачі та крики малюків, то ми, хіба, могли би відтворити прем’єру цього твору (на прем’єрі балету «Весна священна» у Парижі в 1913 році глядачі свистіли, кричали та сміялися – ред.)
Я вважаю ідеальними спеціальні програми для дітей чи сімейни концерти, подібні яким ми маємо у Катовіцах. Ці сімейні вікенди дуже круті, бо допомагають пізнати музику не лише дітям, а й дорослим. Як сказав Бетховен, музика – це мова, а будь-яку мову треба вчитися розуміти. Так само, як маленька людина опановує найпростіший рівень мови – починає вимовляти «а-о-у» – так і в музиці є найпростіший рівень, доступний усім – ритм. Чому людям так подобається популярна музика? Бо вона проста для розуміння, має дуже чіткий нескладний ритм. Це найперше, на що реагує людина, це у нас в крові від наших пращурів.
Та потім треба стати на одну сходинку вище – зрозуміти мелодію, звучання різних інструментів. Це вже трохи складніше. Не всі наважуються піднятися на цю сходинку.
Проте я би не робив явних обмежень для дітей, бо кожен з батьків сам краще знає свою дитину. Деякі можуть сидіти спокійно і слухати в 4 роки, а буває, що і деякі дорослі не всидять тихо. Я би краще заборонив мобільні телефони на концертах. Оце дійсно те, що відволікає і заважає. Нещодавно на концерті я був змушений зупинити оркестр через одного дідуся, в якого голосно дзвонив телефон. Це було вже вдруге і якраз у другій частині, яка починається з піанісимо.
Жива матерія опери
В одному з інтерв’ю ви казали, що завжди мріяли дириґувати оперою. І мали такий досвід: у Балтійській опері в Гданську в постановці опери «Шукачі перлів» Жоржа Бізе, в Одеській опері дириґували «Кармен» Бізе, «Мадам Батерфляй» Джакомо Пуччіні. Розкажіть, чим відрізняється оперне дириґування від симфонічного.
Опера – це жива матерія. Опера вимагає від дириґента більше віддачі, і він є більш потрібний, ніж у симфонічному концерті. Буває таке, що на концерті достатньо дати офтакт і можна йти зі сцени. В опері дириґент має слідкувати за всім: хтось слова забув, у когось спідниця впала – а в нас таке було. Потрібен суперконтроль і чудова реакція. І я це дійсно більше люблю.
У Німеччині агенти завжди питають про оперний досвід. І дійсно якщо ти дириґував оперою, то будь-яка симфонія для тебе – це вже не страшно.
Як молодому дириґенту отримати цей досвід? Я не уявляю, щоб можна було прийти отак в оперний театр і сказати: «Добрий день! Я хочу дириґувати оперою».
Так, єдиний шлях навчитися – прийти і спробувати. Отримати роботу асистента дириґента в опері. Хоча ви праві, в Україні це доволі непросто. Дуже часто старі кадри тримаються за свої місця до останнього і не хочуть давати молоді вчитися. Чи не стане сучасна молодь такою ж свого часу? Це також питання.
На заході існують оперні студії, де навчаються як співаки, так і дириґенти. Подібний проект вперше з’явився і в Україні – це Coloratura Oрera Lab. У рамках нього я минулого року проводив майстер-класи для дириґентів. За підсумками ми обрали асистента дириґента для постановки опери «Так чиніть усі» Моцарта, прем’єра якої через пандемію була перенесена на 2021 рік.
Поки готувалося інтерв’ю, стало відомо про плани уряду запровадити повний локдаун у грудні 2020 року, який має захопити також новорічні та різдвяні свята. Тож музичній сфері, як і багатьом іншим, знову доводиться адаптуватися до змін, що принесла нам епоха пандемії.
